Ярославна - Коваленко Любовь Михайловна (читать бесплатно полные книги .TXT) 📗
Хлопці озирнулися — біля гурту знову колишній Єдиний. Простяг руку і пихато сказав:
— Зірка вічної Слави завжди буде сяяти наді мною в зеніті, сонце моєї Слави ніколи не зайде за горизонт, ревнивий, заздрісний Час ніколи не породить іншого! Я зупинив Час! Поклоняйтесь мені, прославляйте! Я — Творець! Я — Бог!
Нерозбірливо забурмотів і побіг далі.
— Так, він зупинив час, зупинив найсолодшу, найпрекраснішу мить — мить своєї величі, своєї безмірної Слави. Зупинив час, щоб довічно бути Єдиним!
Радість охопила країну: адже життя кожної людини не має кінця! Скільки можна всього зробити. Ось коли сліпучим сяйвом спалахнуть наука, мистецтво. І ми губили безтурботно дні й роки, знаючи, що попереду нескінченна низка таких же чудових, повних щастя, радощів ї творчої праці днів.
Як ми жорстоко помилилися… Час помстився за свою зупинку. Раніше ніхто не помічав того, що час працює на нас, що він збігає, лишає позаду старе, віджиле, прямує до нового, більш досконалого. І нарешті ми збагнули найжахливіше: у нас не росли і не народжувалися діти… Усі — малі й дорослі — лишились назавжди такими, якими захопив нас той момент, коли зупинився час. Ми не старіли, вірно, але думка наша була виснажена, нічого нового вже не могла породити. Науки й мистецтво прив’яли й засохли, не живлячись новим, свіжим, як сохне і вмирає все живе без води й сонця. Та й для кого, для чого було працювати? Адже діти — наше майбутнє — не росли, не народжувалися… Майбуття у нас не було. Ця людина, яку ми звали Неповторним, Єдиним, украла наше майбутнє.
Ми кинулися до його розкішного палацу. Вимагали знову рушити час. Але «Неповторний» зловтішно, презирливо, переможно засміявся: «Ніколи! Ніколи вже час не буде линути! Не ждіть, бо я не вмію, не знаю, як це зробити! А ту людину, яку я примусив зупинити плин часу, я убив… Убив, щоб навіки залишитися Єдиним, Неповторним!.. Я — Творець! Я — Бог!»
Тоді всі відвернулися від нього, не помічали, забули. «Творець» залишився один. Це була йому кара…
Люди втратили будь-який інтерес до існування без мети, без надії, без прийдешності. Багато хто, не витримуючи одноманітності, позбавляв себе життя. Інші жили й живуть, якщо це можна назвати життям… Давним-давно зупинились всі годинники, ніхто не лічить дні й роки. Для чого?
А ми організували групу Юних. Ми не хотіли піддаватися, бо знали: тільки праця, тільки мета врятує нас, і вирішили спробувати знову рушити час. І вже давно — скільки, не можемо сказати, працюємо. Спочатку нас було багато, але з кожним днем стає менше — втрачають надію. Чогось бракує в нашому приладі. Але чого? Може ти знаєш?
І в очах юнаків Сергій побачив те саме жагуче сподівання, як і в тих, котрі залишилися на площі.
Схвильований Сергій підійшов до приладу, над яким трудилися ці юнаки, оглянув його. Як може він знати, чого тут бракує? Хіба йому під силу таке — рушити час? А вони мають надію — адже зумів він з іншого виміру часу прийти сюди? Торкнувся якоїсь деталі руками — і раптом щось ледь помітно здригнулось у приладі, наче хтось легенько зітхнув.
Сергій відняв руку з браслетом. Прилад завмер. Знову підніс — і знову щось зітхнуло.
Хлопці зблідли і втупилися жадібними поглядами в браслет. Сергій смикнув руку від прилада і сховав за спину. Він усе зрозумів. Браслет. Якось впливає на прилад… Ні, він не може цього зробити, не може віддати браслет! Віддати — це назавжди лишитися тут і теж перетворитися на тінь? Ніколи не повернешся додому.
Глянув у вікно — і руки опустилися. На площі нерухомо стояла сіра маса людей. Згаслими очима, немов присипаними віковічним пилом, як і місто, дивилися люди на вікна. Біля їхніх ніг так само непорушно сиділи старенькі діти. Найжахливіше, що він побачив тут…
Сергій зціпив зуби, зірвав з руки браслет — і час зупинився й для нього. Але він того не помітив. Підняв руку з браслетом і гукнув весело, впевнено:
— Гей, люди добрі! Не журіться! Ось воно, те, що рушить знову час! Ви будете жити! І діти будуть народжуватись! Майбуття чекає на вас!
…Довго, цілу вічність, а може тільки якусь хвилину, — бо ніхто не міг знати, дні чи роки пройшли, — працював Сергій з хлопцями над тим приладом, який повинен рушити час. І ось в одну невловиму мить щось змінилося. Ніби війнув вітер, і протяг в кімнатах заколихав штори, розчинилося й грюкнуло вікно.
Один з юнаків обережно торкнувся маятника великого годинника. Маятник здригнув і нерішуче, мов ще не вірячи, хитнувся раз, удруге, набирав сили й упевненості, наповнював веселим гучним цоканням кімнату. Під вікном хтось одвикло, хрипко засміявся.
Сергій і хлопці стояли, поклавши руки один одному на плечі, і дивилися, як ожила чорна блискуча змія і поповзла циферблатом, поглинаючи секунди, хвилини, народжуючи нові секунди, нові хвилини.
За їх спинами почулося жалюгідне белькотіння:
— Я, тільки Я… Я — Єдиний, Я — Творець…
Ціна посмішки
Сергій одягнув на руку товстий браслет, взяв зі столу реле часу і, хвилюючись, мовив сам до себе:
— Подивимось тепер ті світи, в яких час плине повільніше за наш…
Натиснув важіль на реле — і червона стрілка поповзла праворуч, відміряючи риски ділення. Глянув востаннє за вікно. Сиза ялинка протягувала до підвіконня пухнасті лапки-віти. На сонячному пагорбку качалися по моріжку двоє хлопчаків і чорне цуценя. Біля свого будиночка на ще безлистій гілці осокора сидів шпак і насвистував нехитру пісеньку. Нараз все це попливло кудись убік, віддалялося, бліднішало, розпливалося. Сергій заплющив очі…
А коли розкрив їх, то не було ні кімнати, ні весняної вулиці. Він стояв на узліссі в густій низенькій траві. Щулився заспаний ранок, гомонів тихенько з вітром ліс. За лісом біліла вершина височенної гори. Та не встиг він добре й роздивитись, як з-за лісу вихопився верхівець і помчав прямо на нього, весь час озираючись. Все ближче, ближче… Ось уже видно й обличчя — юне, смагляве, великооке. Уздрів Сергія і круто зупинив коня — той аж дибки став. Їздець, дивуючись чужоземцю, загарцював навколо.
Сергій похвалив:
— Добре скачеш! Привіт!
І протяг руку, дружньо посміхаючись. Юний наїзник чомусь зрадів і теж посміхнувся. Та посмішка тут же зникла. З-за лісу викотилася рожева від райкового сонця хмара куряви, бурею мчали сюди вершники. Хлопець квапливо вказав Сергієві позад себе на коня, нетерпляче махнув головою: «Сідай, мовляв, швидше!»
Не роздумуючи, Сергій видерся на коня, обхопив парубійка за плечі — і кінь поніс обох покрученим шляхом уздовж лісу.
Озираючись, Сергій бачив, що вершники наздоганяють їх. Зловісно шугнуло над головою ласо. Він припав до гарячої спини хлопця. Оце пригода! Якби ще з пістолетів стріляли — було б зовсім схоже на ковбойський фільм.
На одному з поворотів, коли переслідувачі, не могли їх бачити, хлопець завернув у ліс. Кинули змореного коня й шугнули в гущавину. Юнак спритно пробирався між кущами, Сергій ледь встигав за ним. Нарешті вони опинились на крихітній галявинці, упали в траву, важко дихаючи. Сергій почухав поперек, ніяково засміявся. Хлопець, який не зводив з нього очей, теж розцвів усмішкою. Сергій пояснив:
— Розумієш, друже, в наш атомний вік ми відвикли од такого способу пересування. Все більше таксі, літаки, ракети. От воно й того… намуляло.
Знову потер набите місце, крекчучи, сів.
— Як звуть тебе?
— Міл.
— Хто то гнався за тобою?
Юнак нахилився і якось дивно, непорушно втупився глибоченними очима Сергієві в очі. Зневажливо махнув рукою і відповів:
— Ті, що плачуть.
— Плачуть? — здивувався Сергій. — А чому?
— Бо смерть чекає на нас.
— Яка смерть? Коли?
— Адже всі ми колись помремо… Як померли наші діди й прадіди…
Якусь хвилину Сергій остовпіло мовчав, а зрозумівши, зареготав, хапаючись за поперек:
— Ой, чудії! Смерть чекає! Колись… Насміявшись, перепитав Міла, який теж усміхався:
— Все життя плачуть?
— Плачуть. Так велить Владика і Ті, що в білому.
