Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
— І не введи нас у випробування, — зненацька пророчим тоном сказав Золтан.
Стрілець підскочив, наче в нього вистрілили. Раптом його охопила впевненість у тому, що все це ілюзія, навіяна йому чаклунством чоловіка у чорному, котрий якимось абсурдним способом, що спантеличував, користуючись символами, намагався йому щось повідомити.
— Ти знаєш, де Талл? — раптом спитав він.
Браун кивнув.
— Я проходив через нього, коли пробирався сюди. Одного разу ходив туди, аби продати кукурудзу і пропустити чарчину віскі. Того року був дощ. Падав, може, хвилин п'ятнадцять. Земля наче відкрилася і поглинула його. А за годину була така сама біла й суха, як завше. Але кукурудза. Господи! Росла на очах. Це було не так вже й погано. Але її можна було почути, наче від дощу в неї з'явився рот. Не надто щасливі були звуки. Вона ніби зітхала і стогнала, витикаючись з-під землі. — Він зробив паузу. — У мене була зайва, тому я взяв і продав її. Татусь Док сказав, що сам може продати, але він би мене точно надурив. Тому я пішов сам.
— Тобі не сподобалося те місто?
— Ні.
— Мене там ледь не вбили, — зізнався стрілець.
— Та невже?
— Б'юся об заклад на свій годинник. А ще я вбив людину, котрої торкнулася рука Бога, — продовжив стрілець. — Тільки то був не Бог. То був чоловік, що тримає у рукаві кролика. Чоловік У чорному.
— Він влаштував тобі засідку.
— Твоя правда.
Вони дивилися один на одного в сутінках. Мить балансувала на обертонах завершеності.
Зараз точно почнеться розпитування.
Проте в Брауна досі не було питань. Його цигарка догоріла, від неї лишився тільки недопалок, що димів, але коли стрілець поплескав по своєму капшукові, поселянин заперечно похитав головою.
Золтан неспокійно посовався, хотів було щось сказати, але передумав.
— Думаю, чи не розповісти тобі про той випадок? — спитав стрілець. — Зазвичай з мене не надто добрий оповідач, але…
— Бува, розповіси — і легшає на душі. Я послухаю.
Стрілець добирав слів, якими можна було б почати, і не знайшов.
— Мені треба відлити, — сказав він.
Браун кивнув.
— Відлий у кукурудзу, будь ласка.
— Авжеж.
Він піднявся східцями і вийшов у темряву. Над головою яскраво сяяли зірки. Дув поривчастий вітер. Стрілець спрямував струмінь сечі на суху, як пух, грядку кукурудзи і почав її поливати аркоподібними рухами. Його сюди привів чоловік у чорному. Цілком імовірно, що Браун і є той самий чоловік. Він міг бути…
Стрілець одігнав від себе ці непотрібні й тривожні думки якнайдалі. Єдина непередбачувана обставина, яку він не навчився долати, — імовірність того, що його спіткало божевілля. Він пішов назад у хатину.
— Уже розібрався, зачаклований я чи ні? — весело поцікавився Браун.
Стрілець застиг на крихітній площадці мов укопаний. Потім повільно опустився і сів.
— Це спадало мені на думку. То ти зачаклований?
— Навіть якщо й так, мені це не відомо.
Користі з такої відповіді було — як кіт наплакав, але стрілець вирішив облишити цю тему.
— Я почав розповідати тобі про Талл.
— То як, росте містечко?
— Воно мертве. Я вбив його, — сказав стрілець і задумався, чи не додати таке: «А зараз уб'ю тебе, хоча б тому, що мені не хочеться спати з одним розплющеним оком». — Але невже він докотився до такого? Якщо так, навіщо взагалі продовжувати свій шлях? Навіщо, коли він перетворився на те, що сам переслідує?
— Мені від тебе нічого не треба, стрільцю, єдине, що я хочу, — бути тут, коли ти підеш далі. Я не благатиму тебе залишити мені життя, але це зовсім не означає, що воно мені вже не потрібне, бодай на деякий час.
Стрілець заплющив очі. У голові роїлися думки.
— Скажи мені, хто ти такий, — хрипко промовив він.
— Просто людина. Яка не бажає тобі зла. І я досі хочу слухати, якщо ти маєш бажання говорити.
На це стрілець не відповів.
— Гадаю, ти почуватимешся ніяково, якщо я тебе не попрошу, — сказав Браун, — тож я прошу. Будь ласка, розкажи мені про Талл.
Стрілець здивовано відзначив, що цього разу слова знайшлися. Він почав говорити, затинаючись на кожній фразі, але поволі оповідь стала плавною, хоча й дещо монотонною. Стрілець відчув дивне збудження. Його розповідь тривала до пізньої ночі. Браун не перебивав. І крук теж.
V
Мула він купив у Прайстауні, і коли вони наблизились до Талла, тварина була ще бадьорою. Сонце сіло годину тому, але стрілець не спинявся: спочатку дороговказом йому слугували відблиски вогнів міста у небі, а потім — надприродно чіткі звуки піаніно в дешевому барі, що награвало «Гей, Юдо». Шлях став ширшим, бо тепер розгалужувався на бічні дороги. Подекуди стояли ліхтарі, що давно не світили.
Ліси вже давно лишилися позаду: на зміну їм прийшла одноманітна рівнина прерії. Безмежні занедбані поля заросли тимофіївкою й низькорослими чагарниками — моторошно безлюдні маєтки охоронялися мовчазними затемненими палацами, де явно блукали демони; порожні халупи, які люди покинули самі чи щось їх змусило, дивилися скоса; зрідка траплялася хижка поселянина, яку в темряві виказував єдиний промінчик світла, а вдень — понурі члени родини із явними ознаками виродження, що мовчки копирсалися у полі. Основним урожаєм була кукурудза, але також тут росли боби, а ще — фітолака. Подеколи крізь обідрані вільхові жердини тину на нього тупо витріщалися худющі корови. Чотири рази проїжджали диліжанси: два назустріч, а два — у тому ж напрямку, куди йшов і він. Коли вони наздоганяли ззаду й проминали стрільця з його мулом, він бачив майже порожні салони, а назад, у напрямку лісу, що лежав на півночі, вже їхали карети з пасажирами. Часом повз нього торохкотів віз селянина, що, задравши ноги на щиток, намагався не дивитися на чоловіка з револьверами.
Місцевість була огидною. Відколи він вийшов із Прайстауна, двічі падав дощ, обидва рази скупий. Навіть тимофіївка мала жовтявий і гнітючий вигляд. Край, котрий проминаєш не спиняючись. Ніщо не свідчило про те, що тут проходив чоловік у чорному. Можливо, він сів у диліжанс.
Дорога повернула, і за поворотом стрілець спонукав мула спинитися і подивився униз. Внизу, в округлій, схожій на миску, улоговині, наче фальшивий діамант у дешевій оправі, лежав Талл. Містечко освітлювалося, і найбільше скупчення вогнів було саме там, звідки лунала музика. На перший погляд, у місті було чотири вулиці, три з яких під прямим кутом вливалися у шлях, що слугував тут головною магістраллю міста. Мабуть, десь має бути харчівня. Стрілець сумнівався, але все могло бути. Він гукнув до мула.
Уздовж шляху час від часу траплялися будинки, зараз частіше, але більшість із них господарі давно покинули. Позаду лишився крихітний цвинтар: запліснявілі перекошені надгробні плити з дерева так заплело суцільним чортовим зіллям, що їх вже майже не було видно. Пройшовши вперед близько п'ятисот футів, стрілець помітив облуплений вказівник, на якому було написано «ТАЛЛ».
Фарба з нього облізла так, що напис був майже нерозбірливий. Далі стояв іще один дороговказ, але його стрілець і поготів не зміг прочитати.
Коли він ступив на територію містечка, ідіотський хор напівп'яних голосів виводив завершальну високу ноту в останніх словах довгої опери «Гей, Юдо» — «Наа-наа-наа-наа-на-на-на… гей, Юдо…» То був глухий звук, що нагадував виття вітру в дуплі трухлявого дерева. Лише прозаїчне глухе деренчання піаніно в дешевому барі врятувало стрільця від серйозного розмірковування над тим, чи, бува, чоловік у чорному не начаклував привидів, щоб населити ними покинуте містечко. Ця думка викликала в нього ледь помітну посмішку.
На вулицях були люди, але не багато. Окинувши його байдужим поглядом, дощатим тротуаром на протилежному боці вулиці пройшли три жінки, одягнені у широкі чорні брюки й однакові блузки з високими комірцями. Їхні обличчя, здавалося, пливли у повітрі над майже прозорими тілами, наче бліді кулі з очима. Зі сходинок забитої дошками крамнички, де колись продавався дріб'язок, за стрільцем спостерігав похмурий старий у солом'яному капелюсі, що міцно тримався на його маківці. Худющий кравець відірвався од роботи з пізнім клієнтом, і обидва провели його поглядами. Щоб краще роздивитися, кравець підніс ліхтаря до вікна. Стрілець кивнув. Ані кравець, ані його клієнт не кивнули у відповідь. Він відчув, Що їхні погляди прикуті до кобур, які щільно прилягали до його стегон внизу. Юнак років тринадцяти і дівчинка, що могла бути або його сестрою, або подружкою, переходячи вулицю за квартал звідти, майже непомітно призупинилися й рушили далі. Їхні кроки здіймали у повітрі маленькі клуби куряви, що зависали над землею. Тут, у містечку, світила більша частина вуличних ліхтарів, але вони були не електричними. Їхні слюдяні боки, вкриті шаром затверділого гасу, були мутними, деякі — розтрощеними. Платна стайня мала такий вигляд, ніби вона ледь-ледь животіє, і, мабуть, виживала лише завдяки тракту, яким ходили диліжанси. Троє хлопчаків мовчки посхилялися над колом для гри в кульки, намальованим на землі поряд із роззявленою пащею стайні, і курили самокрутки з обгорток кукурудзяних кияхів. Від хлопців на землю падали довгі тіні. До криси капелюха одного з них була причеплена довгокрила скорпіонниця. В іншого підбите ліве око запливло і сліпма випирало з очниці.
