Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
— Тепер яснiше розумiєте? Це те, що об'єднає їх усiх. Запам'ятайте собi — об'єднає. Тепер вони роз'єднанi. Самi нейтралiзують свою руйнiвну енергiю. Ми тiльки кермуємо цiєю нейтралiзацiєю. Тодi ж ця машина дасть демагогам, ледарям, нездарам точку опертя. Самi загинуть i весь свiт загублять Повторюю, знищити. Щоб i слiду не лишилося. Життя одної людини — нiщо перед долею людства. Коли треба, вбити. Це ваше дiло знайти найкращий спосiб лiквiдацiї. Роз'яснiть принцесi й графовi Елленберговi. А завтра я на вiзитi сам буду говорити з її свiтлiстю. Ви переконанi, графе?
— Переконаний, пане президенте!
— Твердо переконанi?
— Нi крихти вагання, пане президенте!
— Добре. Спiшiть, пане графе.
Граф Адольф серйозно й поштиво прощається. В кабiнетi синi присмерки, а за вiкном у небi тривожно, поспiшно трусяться зорi — спiшiть, пане графе!
Доктор Тiле, близько нахилившись у присмерку, з нiжнiстю водить сокирчастим носом од чорно-синюватої голови до золотисто-кучерявої й веселим шепотом волоконце за волоконцем розгортає перед ним завтрашнє майбутнє. Чорно-синя голова слухає строго й непорушне, золотисто-кучерява — напружено-уважно. Уважно й не клiпаючи слухають першi вечiрнi зiрки в потемнiлому темно-зеленому небi з чiткою оксамитове фiалковою хмарою, подiбною до суходолу Америки. Легковажно миготять i нiчого не слухають рiзнофарбнi свiтлянi реклами над велетенськими шпилями небошкрябiв.
Отже, є три можливостi: прийде пiшки, приїде, прилетить. Остання можливiсть одразу виключена: занадто помiтно, незручно, галасливо. Значить, лишається або прийти, або приїхати. Але так чи сяк, а прибути треба так, щоб, крiм їх трьох, нi одна душа бiльше не знала. Такий верховний наказ. З одного боку, цей наказ чудесний тим, що усуває всяку охорону, зайвi перепони й труднощi в полюваннi. Але, з другого боку, примушує звiра пильно ховатися. До будинку веде три вулицi. I є три нори, кудою можна проскочити всередину: параднi дверi, садова хвiртка й виїзнi ворота. Бегемот може пiд!їхати, але може й пiдiйти. Нiхто йому не може заборонити загримуватися так, як вiн схоче, i всi свої характеристичнi прикмети приховати. Отже, на всiх трьох норах треба мати по револьверу й бомбi. Це — перше.
Доктор Тiле похапцем закурює. Свiтло сiрника на мент освiтлює великий вогкий на крилах нiс, весело-заклопотанi очi й розхристанi голi груди. Розгорненим розрiзом червонiють на мент хлопчачi Фрiцовi уста, уважнi, скупченi.
Але нори — не найголовнiшi позицiї. Бiля нiр можна легко пропустити — входять, виходять рiзнi звiрята. Центр полювання переходить туди, всередину, там тiльки можна бити з певнiстю, без риску не в того влучити. Але знов-таки наказ дуже ускладняє й там операцiю. Вся прислуга, очевидно, буде вигнана з тих ходiв, якими приходитиме звiр. Пiдiбратися до нього так, щоб можна було тiльки його самого покласти, ма буть, буде неможливо. Отже, треба рахуватися з тим, що до ведеться все лiгво завалити. Розумiється, невиннi жертви, але на полюваннi — як на полюваннi.
I чорно синя, i золотисто-кучерява голова не рухаються: на полюваннi — як на полюваннi.
Отже, головна вага операцiї лягає на плечi тих товаришiв, що можуть пройти всередину, цебто на товариша Фрiца й Макса Штора. Товаришi Фрiц i Макс Штор кивають головами — розумiється, вони можуть пройти всередину, про що тут балакати.
Сокирчастий нiс, як стерно, повертається то в один бiк, то в другий i з нiжною захопленою заклопотанiстю шепоче далi, прозорливо передбачаючи щонайдрiбнiшi можливостi. Часом то одна, то друга голова вставить свою увагу, i нiс швиденько згiдливо цюкає повiтря або ж роздумливо й заперечно хитається, як маятник.
У хатi по кутках туляться таємничi, пiдслухаючi тiнi. Але лампа не свiтиться, i так досить видно вiд вечiрнього сяйва мiста, вiд слiпучих, крикливих реклам, вiд безгучних, вiчних зiр. Три обличчя здаються сiроблiдими, задимленими жахом, але голоси рiвнi й дiловитi.
Один раз виходить маленьке непорозумiння. Товариш Фрiц, як молодий iще член Iнараку, робить невеличку помилку, з огляду на те що управитель дому, пан Ганс Штор, батько товариша Штора, Фрiц пропонує як-небудь на цей вечiр видалити пана Штора й панi Штор iз дому. На його думку, нема нiякої потреби, щоб вони постраждали.
Доктор Тiле на це нiчого не каже, бо саме в цей час починає заклопотано шукати щось у шухлядi столу. Але Макс спокiйно й сухувато зауважує Фрiцовi, що в нього, Макса Штора, батькiв немає й що це питання не може мати нiякого значення в планi всiєї акцiї.
Фрiц нiяковiє, щипає за волосинки своїх кучерявих вусикiд i шепотом прохає вибачення. Тодi доктор Тiле iз жалостi до нього нiжно пояснює йому, що таке попередження пана управителя дому графа Елленберга могло б провалити всю операцiю, бо зразу викликало б пiдозрiння й настороженiсть iз боку тої сторони. I таке цiлком натуральне гуманне почуття стало б причиною великого злочинства супроти всiєї органiзацiї.
Фрiц iще раз нiяковiє, а доктор Тiле засуває шухляду, i обговорення провадиться далi живо й дiловито.
Нарештi все вже обговорено, обмiрковано, умовлено; лрослi-джено всi!ходи, нори, нiрки, щiлинки, в якi комаха не може пролiзти, не те що бегемот, призначено всi пости, сигнали, паролi.
Всi пiдводяться i, не хапаючись, прощаються. Доктор Тiле сам вiдчиняє дверi на сходи, нiжно, жваво хитає гостям носом i швиденько вертається до кабiнету.
Але в кабiнетi вiн зупиняється коло столу й довго стоїть без усякої жвавостi. Потiм бере телефонну рурку й напам'ять надушує гудзика цифр.
— Клара, ви?..
— Не Клара, а панi Шпiндлер.
— Нi, Клара! Мила, дорога, єдина iстота, яку боляче покидати на землi. Розумiєте, Кларо? Єдина iстота, яка псує менi насолоду, може, останнього риску, яка без милосердя мучить i мене, i себе.
Тихо тихо в рурцi. I нарештi!
— Значить, таки завтра?
— Таки завтра. Кларо, невже й завтра не можна?
— О нi, що ви!
— Кларо! Навiщо ж лицемiрство? Ви ж уже його зраджуєте, ви ж уже давно моя, ви ж…
— Пане докторе, ви забуваєте, що i в телефонiв бувають вуха.
— Ах, що менi з того?! Я знаю, що… Кларо, невже ж i завтра не можна?! В iм'я чого? Сухої, формальної моралi? Кларо, я — самоiнiй. Я раптом почув себе безмежно самотнiм у життi. От я чую себе так, як на кiлька тисяч метрiв над землею. Кларо, менi треба, щоб моя рука була тверда, а менi нестерпно тоскiїо й холодно.
О, я знаю, що це — злочин, слабiсть, я знаю, що це — гань ба, але невже ви iiє простягнете менi руки? Ну, на кiлька хвилин прийдiть, на, може, останнi, але нашi, нашi кiлька хвилин. Чуєте, Кларо?
У рурцi виразно чути шершавi звуки дихання.
Ах, єдиний раз Тiле шкода, що Iнарак винiс ним самим запропоновану постанову: не балакати телефоном iз одчиненим екраном.
— Кларо! Єдина людська iстото, з якою говорить моя нiжнiсть iз усiєю щирiстю, з усiєю безсоромнiстю. Кларо, пiслязавтра я, може, нiчого вже не зможу просити у вас.
Шарудить i важко, трудно дихає мовчання в рурцi.
— Нi, Тiле, не можу! М й, розумiєте, м и не можемо красти довiр'я своїх Iнакше ми стаємо тими, з якими боремось.
— Так, не треба красти! Берiм одверто, легко. Я ж стiльки благаю цього!
— I цього не можу, Тiле. Це — жорстокiсть проти свого, проти нього.
— А проти мене нi?! Я-не свiй?! Нi?! Бо вiн — муж, санкцiонований тими?
— Милий, любий Тiле! Менi до муки хочеться… Ах, я не можу телефоном. Тiле, приїжджайте вранцi до нас.
— Нi, ви до мене.
— Я до вас не можу, а ви можете.
— I я не можу. Прощайте, Кларо.
Доктор Тiле кладе рурку й закурює сигару. Але вiд телефону не вiдходить i жде. Невже не задзвонить? Невже оце останнє, найбiльше полювання його життя програне?
На сигарi вже наросла довга сива шапочка. Гуде масивним гуркотом Берлiн. Пашить у вiкно розпареним густим духом колодязя-вулицi.
Доктор Тiле скидає сиву шапочку в попiльничку й тоскно дивитьея в оранжеву густу жарину. Вона шерхне, обростає сiрою шерстю, а телефонний апарат нiмо мовчить.
