Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Шляхи чужинців і цих двох ватажків зійшлися. Варкан правильно сказав. Сили треба об’єднати. Власне, які сили в Дмитра Борисовича і Артема? Це ж просто двоє людей, які прагнуть визволити своїх товаришів… Ні! Таке твердження було б невірним. Вони з Дмитром Борисовичем повинні зробити все, щоб допомогти повстанню пригноблених проти гнобителів. Це ж справедлива боротьба, і осторонь неї вони не мають права лишатись. Артем віддасть усе, що має, зробить усе, що зможе зробити, — на користь повсталим. Тепер він знав плани Варкана і Роніса. Симпатії Артема — з пригнобленими, з невільниками й бідняками, заляканими мисливцями й скотарями. Разом з ними він піде проти віщунів, проти старшин, проти всіх гнобителів. Він здійснить своє палке бажання допомогти правому ділу, знищити владу багатіїв і віщунів. Це єдиний шлях, який може обрати Артем.
Коли ж цей шлях збігається з боротьбою за врятування товаришів, то це тільки на краще!..
Тихо шелестіло листя на деревах, потріскувало гілля у вогнищі. Діана лежала біля Артема, поклавши голову на лапи, і зрідка уважно поглядала на нього. Час од часу вона чуйно нашорошувала вуха, прислухаючись до непевних звуків, що долинали з глибини лісу. Недалеко стояли прив’язані коні. Кілька скіфів у повстяних башликах дрімали біля них. Вони відпочивали, як наказав їм Варкан: товариші молодого ватажка глибоко довіряли йому і в усьому покладалися на його розум.
Роніс раптом рвучко підвів голову.
— Що ви можете відповісти мені, друзі-чужинці? — запитав він у Дмитра Борисовича. — Я розказав вам усе. І ми з Варканом хочемо знати, який ви обираєте шлях?
Археолог подивився на нього здивовано.
— Як то — “який шлях ми обираємо?” — перепитав він.
— Чи бажаєте ви бути разом з нами? Чи лишаєтесь осторонь? Адже то — ваше право, ми розуміємо це.
— Друже Роніс, — м’яко, але виразно мовив Дмитро Борисович, — тут немає, про що балакати. Перед нами один шлях — з вами, з пригнобленими, проти віщунів і старшин. Правда, Артеме? — звернувся він до юнака.
Артем мовчки взяв руки Варкана і Роніса і міцно потиснув їх. Це була хоч і мовчазна, але дуже красномовна відповідь ствердження слів Дмитра Борисовича. І вперше за весь час цієї бесіди молодий скіф не похилив голови, як робив це раніше, наче стурбований тим, що не знає намірів нових друзів. Тепер Варкан дивився прямо в очі Артемові, дивився з такою самою щирою любов’ю і повагою, якими світився й погляд юнака, скерований на нього. Артем розумів, що раніше хоч Варкан і вірив йому та Дмитрові Борисовичу, але в душі його були все-таки сумніви. Нині усе стало на місце — і як же хороше було зараз обом дивитися в чесні, щирі, дружні очі один одному!..
Нарешті Артем весело всміхнувся.
— Скажіть Варканові, Дмитре Борисовичу, — мовив він, — що всі розмови з цього приводу можна вважати закінченими. Усе ясно! Е, дорогий побратиме, тобі не треба було сумніватися в нас, не треба І.. Чекайте, Дмитре Борисовичу, цього вже перекладати не треба, все й так зрозуміло!
Археолог схвально кивнув головою: звісно, зрозуміло!
— Але в мене є ще одне серйозне запитання Варканові й Ронісові, — вів далі Артем. — Із слів Роніса виходить, що обидва вони мають чимало спільників у становищі. Це так?
— Так, — ствердив Варкан.
— Чому б тоді їм, тим спільникам, не допомогти Іванові Семеновичу й Ліді втекти від Дорбатая так само, як Варкан допоміг нам? Адже тоді, з’єднавшися, ми могли б дати більше користі. Крім того, життю наших товаришів не загрожувала б небезпека…
Варкан вислухав переклад Дмитра Борисовича і запитливо глянув на Роніса. Грек рішуче похитав головою.
— Про це зараз, на жаль, не можна й думати, — відповів він твердо. — Невже наш друг гадає, що ми з Варканом і самі не хотіли б так зробити?.. Але — не час.
— Чому?
— Зрозумійте, віщуни так пильно охороняють ваших товаришів, що ніхто не зможе навіть наблизитися до кибитки, в якій вони сидять. Зважте, Дорбатай певен, що ми з вами можемо зробити таку спробу. Піти на це — значило б діяти саме так, як того чекає Дорбатай.
Артем похмуро мовчав. Так, Роніс мав рацію, він бездоганно оцінював становище…
— Звільнити ваших товаришів можна буде, гадаю я, — вів далі Роніс, — значно пізніше, під час загального повстання. Або, можливо, напередодні, коли увага віщунів дещо послабне.
— Гаразд, я розумію, — нетерпляче відгукнувся юнак, запальність якого важко було стримати навіть найпереконливішими доказами. — Але коли ж почнеться повстання? Адже і Варкан, і Роніс кажуть, що вони готують його дуже давно. Чому вони зволікають? Хіба тепер, після ганебного отруєння Сколота, не слушний момент, щоб розкрити очі скіфам на підлу гру Дорбатая і знатних старшин?
Юнак аж сам запалився від своїх пристрасних слів, він весь горів бажанням прискорити справу. Тому Дмитро Борисович переклав співбесідникам тільки головну його думку, щоб Артем скоріше мав відповідь.
— Є кілька причин тому, що повстання не можна починати зараз, — дуже серйозно мовив Роніс.
— Які причини? — не вгавав Артем. — Адже Роніс сам сказав, що незадоволення серед невільників, а також серед мисливців і скотарів зростає весь час. Чого ж іще чекати?
— Отак говорили й ті запальні люди, що зняли передчасно повстання, — похмуро відповів Роніс. — Вони жорстоко заплатили за свою гарячковість… і ви самі бачили наслідки їх легковажності… Повстання — то дуже складна справа. Один недогляд — і все може загинути.
Артем знову опустив голову: надто вже переконливо говорив цей розумний грек.
— Нам треба поповнити запас зброї — це раз, — вів далі Роніс. — Поки що її замало. Старі дружинники та їхні слуги озброєні краще. Та й віщуни мають чимало зброї. Друге: всі вони зараз об’єднані. Їх об’єднує страх перед повстанням, і вони дуже пильні…
— Так що з того, — знову спалахнув Артем. — Хіба народ не може об’єднатися? Все залежить од вас самих і од ваших спільників. Треба все пояснити народові, розтлумачити йому, відкрити народові очі на підлість Дорбатая, розказати, як віщуни отруїли Сколота… озброїти народ, підняти його, запалити… тоді перемога забезпечена, це ж розуміти треба! — додав він захоплено.
Роніс зацікавлено дивився на нього: мабуть, йому подобалася щира запальність молодого чужинця.
— Все це правильно, — відповів він по паузі. — Але саме зараз не варт починати рішучих дій. Скіфи поки що перебувають під великим впливом Дорбатая, бо він надто їх налякав. Віщун добре зіграв свою гру, ви це бачили самі. Скіфи бояться богів і вважають, що саме боги покарали Сколота. Але, запевняю вас, незабаром усе зміниться…
— Коли?
— Це залежатиме від того, коли плем’я вирушить у жалобну подорож. А така подорож викликана смертю Сколота. Я не знаю, чи відомо вам, що таких уславлених скіфських вождів, як Сколот, мають ховати в священній місцевості, до поховані и інші скіфські вождь які жили раніше від них. Ця місцевість називається…
— Гери! — вигукнув Дмитро Борисович, забувши раптом про свою роль перекладача. Нові думки заполонили свідомість археолога. Звісно, він знає це, бо читав про церемонії поховання скіфських вождів ще в Геродота, того самого стародавнього грецького історика, який лишив нащадкам найбільше відомостей про скіфів. Звичайно, так: найвидатніших своїх вождів скіфи ховали в Герах, загадковій, невідомій нікому місцевості, шляху до якої ніхто, крім самих скіфів, не знав. Чи не про ці саме Гери згадував скіфський вождь Іданфірс, коли глузливо радив перському цареві Дарію відшукати гробниці скіфських предків?..
Втім, так урочисто у Герах ховали тільки вождів, так званих царських скіфів, могутнього войовничого племені. Так писав і Геродот. Чому ж порівняно невеличке плем’я, плем’я кочівників Сколота, теж мало такий звичай? Може, це плем’я, залишившись ізольованим, перейняло собі звичаї головного племені царських скіфів, про які знало з легенд? Це було єдине можливе пояснення археолога…
Тим часом Роніс поглядав на нього, здивовано підвівши брови: звідки цей чужинець знає назву священної місцевості скіфів? Але відповів він так само спокійно й урівноважено, наче й не був вражений:
