Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Я йшов дуже обережно, Дмитре Борисовичу. Якщо ви маєте на увазі несподіваний завал, то я…

— Та не в завалі справа, — відмахнувся археолог. — Ну, завалило б вас, мов те мишеня… Одним запальним юнаком на світі було б менше… Ні, ні, не ображайтесь, я жартую. Проте я маю на увазі зовсім іншу шкоду: не мені, не вам, а нашій загальній справі. Так от, коли не знаєте, не можете відповісти, слухайте. І, будь ласка, уважно, щоб мої слова добре запали у вашу нерозсудливу голову.

Дмитро Борисович сів на камінь, дістав цигарку, прикурив від білого язичка карбідки.

— Закурюйте, Артеме. Не хочете? Ну що ж, поговоримо й так, без люльки миру. Дивіться сюди.

Археолог поставив карбідку біля своїх ніг. Коло неї він поклав коробку цигарок, праворуч — олівець, з другого боку — свою маленьку кирку. Артем навіть зацікавився: що таке вигадав археолог?

— Увага! Уявімо собі, що всі ці речі є археологічні цінності. І лежать вони в такому самому порядку десь у печері, в могильнику, — ну, одне слово, там, де їх помітило спостережливе око молодого шукача. Такого, як, скажімо, ви. Ну от, лежать ці археологічні дорогоцінності. Лежать саме так, як їх колись поклали наші пра-пра-предки. І ось приходить молодий шукач. Він бачить: перед ним дивовижна ваза.

Дмитро Борисович хутко схопив коробку цигарок, підняв її.

— Молодий шукач схвильований. Він оглядає вазу — і в його запальній голові вже майнула думка про те, як він уразить всіх своєю несподіваною знахідкою. Хм, усіх, а в тому числі й певну, найбільш цікаву йому особу… іноді буває й так! Але ось шукач помічає, що поблизу лежать ще й інші речі. Він збуджений. Він ставить вазу назад на землю, хапає меч, хапає глек та інше.

Дмитро Борисович хуткими рухами ілюстрував своє оповідання, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Артем стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого це йдеться.

— Так, хапає, схвильовано розглядає, обмацує й робить багато інших жестів, цілком в дусі його експансивності. Він відкидає меч, щоб помилуватися глеком, відставляє його вбік, згадавши про вазу. Нарешті він вирішив повертатися із знахідками. І ось тут молодий шукач згадує, що, крім самих цінностей, самих речей, великий науковий інтерес має й порядок, в якому ці речі знайдено. Адже саме так їх поклали колись наші предки. І цей порядок багато про що може розповісти, коли зважити на всі побутові обставини предків, характер речей тощо. Та, на жаль, порядок той вже було порушено, ще тоді, коли молодий шукач почав обмацувати вазу… І, крім того, підстрибуючи від захвату, він, цей запальний юнак, утоптав весь ґрунт навколо знайдених речей. Так, а там, у цьому ґрунті, були ще, можливо, уламки посуду, які-небудь дрібниці. І, вивчивши їх, можна було б установити знов-таки цікаві побутові деталі…

Дмитро Борисович зиркнув скоса на Артема. Той схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він остаточно зрозумів, куди гне археолог.

— Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, ніякого порядку не порушив, нічого не потоптав, — нерішуче мовив Артем нарешті.

— Я щиро дивуюся, Артеме! Яка ви прониклива людина! Адже я жодного слова не сказав, що мав на увазі саме вас. А ви — раз! — і догадалися. Ну, добре. Ви нічого не знайшли, нічого не затоптали й порядку не порушили… крім, скажімо, порядку в розумінні дисципліни. Гаразд. А от коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді чогось подібного до того, що я розповідав? Чи можете ви ручатися за це?

— Ні, — чесно зізнався Артем.

— І тоді?

— Тоді, можливо, вийшло б по-вашому. Але я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов, крім хіба…

Археолог підвів голову:

— Крім чого?

— Крім цієї стіни з каменю.

— Що?..

Археолог миттю схопився.

— Де? Яка стіна? З якого каменю?..

Артем вказав на муровання, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси каменів, звивисті, ледве помітні шви скріплень.

— Стіна? Так, стіна. Муровання!.. Безперечно, стародавнє, — шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені. Він то ставав на носки, то присідав, то нахилявся праворуч, слідкуючи за звивом шва, то, мов згадавши щось, повертався раптом назад, ліворуч, оглядаючи, освітлюючи стіну своєю карбідкою.

Артем дивився на нього спочатку з подивом, потім зацікавлено. Нарешті, він хитро усміхнувся і примружив очі. Надійшла його черга!

— І ось цей запальний гм, не зовсім молодий шукач знайшов щось. Чи йому навіть указали на щось, знайдене іншою людиною, все одно. Головне, він побачив щось цікаве, — говорив Артем, явно копіюючи Дмитра Борисовича. — Він схвильований, цей немолодий, скоріше, підстаркуватий шукач… Він розглядає знайдене, скажімо, стіну. Він обмацує її, обнюхує, він майже танцює від захвату. І, витанцьовуючи отак, затоптує весь ґрунт коло знахідки, зовсім забуваючи, що в тому ґрунті… Ой Дмитре Борисовичу, не буду, їй-право, не буду! Я пожартував!..

Артем звивався, як в’юн, силкуючись звільнити своє вухо, яке несподівано опинилося в міцних пальцях археолога.

— Дмитре Борисовичу, не буду! Пустіть!

— Пробачаю лише тому, що ви вказали мені цю стіну. Артеме, як смієте ви передражнювати старших? Негоже, юначе. Втім… Це надзвичайно! Як же ви мені відразу не сказали про муровання? Чому ви мовчали стільки часу?

— Дмитре Борисовичу, але ж весь час говорили ви, — відповів Артем, розтираючи почервоніле вухо.

— То ви ще й обвинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?

— Ні… просто я не мав часу.

— Негоже, повторюю, негоже. Але про це потім. Беріть мерщій карбідку і світіть мені!

Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували всі шви скріплень муровання. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. Нарешті археолог переможно свиснув і спинився.

— Артеме, ця стіна обіцяє нам чимало важливих відкрить. Я певний, що це буде так. І ми підемо з вами далі!

В Артема перехопило дихання: невже? Проте археолог уже продовжував:

— Насамперед — треба сфотографувати стіну в тому вигляді, в якому ми її побачили. Без цього не можна.

Вже зовсім діловито він вийняв свій малесенький фотоапарат, установив його, приготував магній для спалаху. І коли фотографування було закінчене, коли зовнішній вигляд стіни був зафіксований кілька разів, археолог знов підійшов до муровання.

— Артеме, — наказав він коротко, — беріть вашу кирку!

— Єсть!

— Так. Підсуньте її вістря під оцей камінь і підіймайте його. Обережно! Так. А я підчеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!

Камінь легко піддався і сковзнув униз.

— Легше! Допоможіть мені опустити його.

Вони вдвох обережно поклали камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.

— Дивіться, Артеме. Там, за стіною — порожнява. Там — невідоме, яке зараз відкриє нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Ні, зачекайте! Поспішати не можна. Ще один камінь.

Скажімо, ось цей.

Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось подібне до неї затримувало його. Але й він, нарешті, ліг поруч з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.

— Вхід, правда, не зовсім зручний. Але, друже, ми все одно використаємо його. Увага!

За мить Дмитро Борисович зник в отворі, тримаючи перед собою карбідку. А ще за кілька секунд з отвору долинув його веселий, трохи приглушений голос:

— Артеме, лізьте! Я жду вас…

Артем стояв у низькій тісній печері, до стелі якої можна було дістати рукою. Груба стіна з великих каменів відділяла їх від головної печери, вірніше, від бокового ходу тієї головної печери. Стіна, складена руками стародавньої людини! Але навіщо вона була зроблена?

Стіна наглухо відрізала цю тісну печеру, в ній не було ні дверей, ні інших отворів. Може, це склеп? Але в печері було порожньо. Нічого, крім товстого шару багатовікового пороху на долівці та виступах кам’яних стін.

Перейти на страницу:

Владко Владимир Николаевич читать все книги автора по порядку

Владко Владимир Николаевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів отзывы

Отзывы читателей о книге Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів, автор: Владко Владимир Николаевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*