Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Прошу, прошу, — звертався до кожного з нас Антон Павлович.
Незабаром усі розмістились навколо великого стола.
— Мій друже, — сказав Макуха Тарасові, наливаючи йому в бокал води, — ніколи не вживай алкоголю.
Це викликало гучний сміх, бо всі знали, що наш географ рідко коли відмовляється від того, що зветься вином або настойкою.
— Серед нас декого невистачає, — сказав Самборський, оглядаючи присутніх, — і я пропоную підняти бокал за…
— За Ярослава Васильовича! За Аркадія Михайловича! — загукали всі, враз догадавшись, кого має на увазі Самборський.
В цей час у двері хтось постукав.
— Прошу! — запросив хазяїн.
Всі обернулись. На порозі показався слідчий Томазян.
— Пробачте, що затримався, — сказав він. — Затримала справа, яка, мабуть, і вас усіх цікавить.
— Сідайте швидше до столу, — перебив його Черняк. — А про справу розповісти встигнете.
Слідчий умостився в тісному колі, попросив склянку води і, спокійно позираючи на зацікавлені обличчя друзів, сказав:
— Я закінчив слідство про Догадова. Справу про нього вже передано до суду.
Редактор “Зорі” підвівся з місця. Його не могла не цікавити справа колишнього співробітника журналу.
— Хто він? — спитав Самборський, потім, усміхаючись, глянув на Макуху і додав: — Досвідчений палеонтолог?
— Так, — відповів Томазян, — тільки він, я колись це вже казав, спеціаліст не по вивченню кладовищ допотопних тварин, а по створенню кладовищ сучасних радянських людей. Він — агент капіталістичної держави. Навіть не однієї, а двох. Нарешті таки признався, хоч я й думаю, що дечого він все ж таки не сказав. Признавався лише тоді, коли заперечувати проти наших доказів було абсолютно неможливо.
— Покаявся? — спитав Черняк.
— Ні. Про каяття не може бути й мови… Він прибув з-за кордону спеціально для підривної роботи. Якщо вірити йому, то спільникіів та помічників він не мав, коли, звичайно, не вважати на тих, хто підтримував його зв’язок з закордоном… Я думаю, товариші, що декому з вас неприємно згадувати, як цей Догадов водив вас за ніс, а ви йому вірили в усьому. Тепер уже не варт хвилюватися. Та не слід про це забувати, дорогі мої Антоне Павловичу та Олексо Мартиновичу… Між іншим, серед вас я бачу й таких, кого він мало не позбавив життя.
— Це я? — скрикнув Тарас.
— Правильно, — кивнув слідчий. — Він викинув тебе, мій друже, з поїзда і в цьому чомусь довго не хотів признатися. Але нам вдалося зібрати незаперечні докази. Ми навіть довідалися, що за цей вчинок він дістав догану від свого начальства, бо цей вчинок міг викрити його. Так само визнав він себе винним і в нападі на Черепашкіна. Він його приголомшив і вистрибнув разом з ним на парашуті, маючи на увазі випитати в нього потрібні відомості. Виявляється, що він помітив у Черепашкіна записки, які показували, що той близько знає професора Довгалюка. Він випитав усе, що міг, але багато це йому не дало. Далі, правда, його покази трохи розбігаються із свідченнями самого Черепашкіна. Він не заперечує, що переодяг коменданта у свій одяг, обмінив документи і хотів його вбити, але перш ніж надумав виконати свій задум, Черепашкін нібито втік… Диверсант досить легко влаштувався палеонтологом, йому пощастило попасти на одну з найвідповідальніших дільниць тунелю, і, скориставшись палеонтологічною знахідкою, вчинити вибух, і пустити з верхнього озера воду в шахту. На цьому його діяльність була припинена.
— Задля чиєї користі все це було зроблено? — поцікавився Макуха.
— Цього вимагали від нього розвідки деяких реакційних держав. Уряди цих держав готуються до війни з нами і розуміють, яке стратегічне значення має тунель.
— А може, й не розуміють, — стиха промовив Самборський.
— А як він одразу пронюхав про тунель і про нашу зустріч на солярії у Аркадія Михайловича? — спитав Макуха.
— Влаштувавшись у редакції “Зорі” технічним консультантом, він мав намір добувати відомості про літаки, зокрема про літак товариша Шелемехи. Підслухав розмову нашого шановного господаря з професором Довгалюком, довідався про ваші вечори-фантазії, а потім, виявляється, фізик Гопп, бувши в редакції, розповів про ідею підземного шляху. Шпигун схоплював усе одразу і дуже добре орієнтувався. Він там у себе пройшов добру школу.
— І тепер… — протяг Самборський.
Томазян кивнув головою, показуючи, що він його розуміє.
— Його судитиме військовий трибунал як шпигуна й диверсанта. Посилаючись на те, що він чужоземець, — бо признався, що його справжнє ім’я та прізвище Томас Гелл і що він підданий аж двох держав, — шпигун вимагає іноземного оборонця. Йому, звичайно, відмовлять, бо, за нашими законами, оборонцем на суді може бути лише радянський підданий.
Деякий час у кімнаті панувало мовчання. Потім Антон Павлович зітхнув і хвилюючись промовив:
— Я почуваю себе гідним кари, що не зумів розкусити цього суб’єкта.
— Заспокойтесь, — сказав Томазян. — Негідники обдурювали багато чесних людей, і тому завжди мусимо дбати про пильність. Але, — продовжував слідчий, — перших значно менше, ніж других, і пильність не повинна перетворюватися на підозрілість. Треба цінувати довір’я людний, треба вірити в людину. “Людина — це звучить гордо”, сказав великий письменник. Ми віримо цьому і тому творимо видатні справи. Ось тут, у вашому колі, у колі переможців підземних глибин, я почуваю себе чудово, бо ви стверджуєте право людини на гордість.
Томазян проголосив тост за гордість, і його радо підтримали всі присутні.
Після того за столом підвівся Самборський. Впадала в вічі його схвильованість.
— Товариші, — урочисто звернувся він до нас, — я хочу відкрити вам одну таємницю. Власне, зараз, може, ще й не слід про неї говорити, але через кілька годин в нічному випуску останніх вістей радіо розповість про те, що ми можемо назвати таємницею інженера Макаренка. Тому, за згодою нашого гостинного господаря, я беру на себе сміливість розповісти вам цю таємницю на пару годин раніш, ніж її буде оголошено.
Ми сиділи дуже тихо, коли Томазян розповідав про Томаса Гелла, але та увага, з якою слухали слідчого, не йшла в жодне порівняння з тим, що робилося, коли Самборський заговорив про таємницю інженера Макаренка.
— Товариші, Ярослав Васильович Макаренко, мій кращий друг, — продовжував Самборський, — на жаль, не міг бути зараз з нами. Кілька годин тому він звітував на засіданні уряду про остаточне випробування Глибинного шляху. Ви знаєте, що протягом довгого часу майже всі вважали, що принципи будівництва тунелю, яких додержувався Макаренко, абсурдні. Я сам, на превеликий мій жаль, виступав проти нього. Його система будівництва здавалась винятково дорогою. Але Ярослав і академік Саклатвала знали, що роблять. Зназ це і уряд. Знав і підтримував їх. І от наслідки: кількаразове випробування центральних дільниць тунелю показало, що поїзди там можуть рухатися із швидкістю до тисячі трьохсот кілометрів на годину.
Самборський замовк, а потім, наче бажаючи підкреслити свої слова, повторив:
— Тисяча триста кілометрів на годину!
— Не може бути! — вихопилося у Тараса.
— Правда, мій друже. І хіба це не те, про що ти колись мріяв?
— Як же цього добилися? — спитав я.
— На це питання ви, очевидно, дістанете відповідь через деякий час. Я поки що лише сповіщаю вас про надзвичайну подію. Ця швидкість значно перевищує швидкість пасажирського літака. А безпечність підземного руху, його регулярність, що не залежить від стану погоди, змін температури тощо, залишає далеко позаду транспортну авіацію. Остання має лише одну перевагу: для неї не треба будувати шляхів.
— І про такі можливості досі ніхто не знав? — скрикнув Макуха.
— Так. В інтересах держави цього не треба було оголошувати до закінчення будівництва. Я сам довідався про це лише під час ліквідації катастрофи на Найглибшій.
Трудно змалювати враження, яке справило на нас повідомлення Самборського. Тільки Черняк та Шелемеха лишились спокійні: як трохи згодом виявилось, вони про це знали і раніш.
