Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Підручні віщуна підходили повільно, але невпинно. Схвальний гомін старшин підбадьорював їх. Вони тримали напоготові мотузки, вони посувалися, виставивши наперед свої кинджали і короткі мечі.

Чужинці тулилися одне до одного. Вони були беззахисні. Навіть їхній вірний друг, Варкан, не міг прийти їм на допомогу, один проти цих озброєних людей...

Артем глянув на Дорбатая. Його люте обличчя було усміхнене. Він посміхався зловісно і хижо.

Старий віщун святкував перемогу!

Куди подівся Варкан? — Коридор із дротиків. — На коней, товариші! — Артеме, тікайте! — Удвох з Дмитром Борисовичем. — Погоня близько. — Незвичайна зброя. — Я тут, тут!

Помічники віщуна вже відверто загрожували чужинцям своїми кинджалами. Ліда, що опинилася найближче до них, повільно відступала назад. Але, по суті, й шляхів до дальшого відступу не було, адже позаду виблискувала така сама суцільна лава кинджалів.

— Що робити? Що робити, товариші? — безпорадно озиралася дівчина.

Один з молодших віщунів спробував схопити Ліду за руку. Вона рвучко відсахнулась. Артем стрибнув наперед і опинився між віщуном і дівчиною. В ту ж мить він відчув коло себе чиєсь плече. То був Дмитро Борисович. Археолог аж тремтів од войовничого запалу, що раптом прокинувся в ньому. Юнак почув його напружений голос:

— Так, будемо захищатись, Артеме! Я з вами! Та про який захист можна було серйозно думати? Що могли вони вдіяти проти численних ворогів, не маючи ніякої зброї?..

Віщуни тим часом спинилися. Вони, видно, не сподівалися, що чужинці спробують опиратися. Двоє з них озирнулися на Дорбатая. Артем використав цей момент. Він заклав пальці в рот і одчайдушно, щосили свиснув, кличучи Діану. Він знав, звісно, що собака прив’язана, що вона далеко... і все-таки... а може?..

Дорбатай владно й уривчасто промовив кілька слів. Мабуть, то був наказ схопити чужинців будь-що. Короткі мечі блиснули в повітрі, готові впасти на голови полонених. Зникла будь-яка надія на порятунок. Значить, вдаватися?.. Виходить, кінець?..

Ось між озброєними віщунами з’явилися ще двоє — без зброї, але з довгими шворками, зав’язаними петлею. Надходила хвилина безнадійної поразки. І в цю саму мить Артем почув якийсь особливий звук — іще далекий, але виразний. Це вона, вона!.. Не може бути сумніву!..

— Іване Семеновичу, вона! Зірвалася з прив’язі! Почулось уривчасте, загрозливе гавкання. Вона, вона!

Що мав сили Артем закричав:

— Сюди, сюди! Діано! Поскіно! Поскіно! Сюди! Поскіно!

Мечі здригнулися в руках віщунів. Поскіна?.. Страшна жовта пантера?..

— До мене! Поскіно! Діано! Поскіно! — кричав Артем.

Гавкання раптом замовкло. І одразу злякано загув увесь натовп. Скіфи кинулися врозтіч, навіть не думаючи братися за зброю. А між ними, як метеор, пролетіла велика жовта собака. Вона бачила тепер своїх друзів, вона .більше не гавкала. Блискавичним стрибком вона промайнула між віщунами, що не встигли й опам’ятатися від несподіванки, і опинилася біля Артема і Івана Семеновича. В той же час собака помітила й небезпеку, яка загрожувала їм.

Коротко загарчавши, Діана кинулася на найближчих віщунів. Вона не звертала уваги на їхню зброю, наїжившись, напосідала на них. І знову повторилася вже знайома дивна картина. Віщуни почали злякано відступати. Вони не наважувалися навіть замахнутися на неї кинджалом або мечем. Вони безпорадно відступали, вони перелякано вигукували:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Іван Семенович мовив Артемові:

— Діана перервала мотузку, почувши ваш свист. Прекрасно, Артеме!

Справді, на шиї собаки метлявся уривок шворки, завдовжки сантиметрів десять.

— Люба наша, мила Діаночко! — радісно сплеснула руками Ліда. — Вона врятує нас!

Іван Семенович мовчки знизав плечима: він був зовсім не певний цього...

Справді, радіти було передчасно. Знову почувся владний голос Дорбатая. Очевидно, старий віщун передбачив усе, — навіть і можливість появи страшної для його помічників поскіни. Ніщо не могло захопити його зненацька. Він рішуче щось наказав. І становище змінилося. То був уже знайомий прийом.

Знову довгі дротики висунулися наперед. Скеровані проти Діани, дротики не давали їй тепер змоги кидатися на скіфів. Все-таки треба було відступати. Втім, куди?..

Артем хутко озирнувся. Що це?.. Вони перебували вже не в колі мечів і дротиків. За їхніми спинами відкривався прохід до возів і кибиток. Віщуни й мисливці розступилася з одного боку. Утворився своєрідний коридор, з живих стін якого загрозливо стирчали вістря дротиків. Намір Дорбатая, здійснюваний скіфами? був зрозумілий: під загрозою дротиків чужинці мали відступати вздовж цього коридора. Що ждало їх там, в кінці його? Яка нова пастка?

Дротики насувалися. Товариші відступали крок за кроком: Ліда і Дмитро Борисович, за ними Іван Семенович і Артем. Перед самими вістрями дротиків, спиняючись на кожному кроці, відступала відважна собака, прикриваючи відхід своїх друзів.

Тим часом зовсім стемніло. Куди віщуни примушують відступати чужинців?

Знову пролунав голос Дорбатая: що він каже, що наказує?.. Хоч би Варкан переклав, що чекає на них, хай найгірше, але хоча б знати. Проте де ж Варкан?

Артем збентежено озирнувся. Варкана ніде не було!

— Дмитре Борисовичу, ви не бачили Варкана?

— Щойно був тут...

— Він нічого вам не казав?

— Ні...

— Подався кудись, не попередивши нас...

— Що ж я можу вам відповісти, Артеме? Звідки мені знати?..

Це було зовсім незрозуміло. Коли б Варкана схопили віщуни, то цього не можна було б не помітити. Значить, не те. Що ж тоді? Варкан кинув їх, утік? Та хіба могло таке статися з прямодушним, сміливим і дружнім молодим скіфом?..

Дмитро Борисович розгублено озирався: він не вірив своїм очам. Нарешті він вагаючись мовив:

— Він не міг злякатись і втекти...

— Це неможливо, — впевнено підтвердила Ліда. — І як ви можете таке подумати про Варкана? Артемчику,

скажи!

— Ні, Варкан не такий, — без вагання ствердив Артем.

— Але де ж він тоді? — спитав Іван Семенович. Звісно, цього не знав ніхто. Варкан зник непомітно.

Ніхто не звернув на це уваги, бо скіф, мабуть, вибрав такий момент, коли на нього не дивились. Без Варкана становище ставало зовсім безнадійним.

Полонених підштовхували дротиками все далі і далі. Суворі бородаті обличчя під металевими і шкіряними шоломами та повстяними башликами дивилися на чужинців вороже. Куди поділися ті усміхнені, дружні обличчя, дружні погляди, які зустрічали їх ще кілька годин тому? Підступна промова Дорбатая, отруйне нашіптування впливових багатіїв досягли свого. Залякані і затуркані віщунами, вражені наглою смертю старого вождя, мисливці й воїни вбачали тепер у чужинцях своїх ворогів. Адже саме вони, ті чужинці, зневажали скіфські звичаї, вони були причиною того, що суворі боги вбили старого вождя Сколота, який підпав під їхній вплив! Хіба мудрий Дорбатай не з ясував усе? Він чув голоси грізних богів, мудрий Дорбатай. І боги сказали, що чаклуни-чужинці повинні вмерти! Дорбатай, який усе знає, все відає, наказав не вбивати чужинців зараз, — хай так буде. Але все одно, чужинці не знайдуть порятунку, бо проти них самі боги!..

Все це можна було прочитати на кожному обличчі. Неприхована ворожість оточувала чужинців, що відступали далі й далі під натиском дротиків. Опиратися було безглуздо, це відчував кожен з них. Тільки Діана ще непримиренно гарчала, тільки-но до неї наближалися вістря дротиків, примушуючи її задкувати. Лише це глухе гарчання та ще голос Дорбатая порушували тишу, сповнену загрози й небезпеки.

— Тримайтеся купи, товариші! — нагадав Іван Семенович.