Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг txt) 📗
“Станка? Хто це? А-а… Станка”, — нарешті дійшло до мене.
Чиновник дивився на мене, як на іменинника.
— Жіночі капризи можуть набувати в наших умовах катастрофічних масштабів. Учора вона прийшла сюди зі своїм адвокатом, заплакана: ясна річ, їй ніхто не заперечував. Дух нашого закону — дама завжди має рацію!
Станка знову зі мною… але там, на барикадах… Там же зараз рознесуть усе на друзки!
— Прошу повернути табло перехідника, воно вам більше не знадобиться, — сказав Нестор.
Я машинально лапнув себе по кишені.
— У мене його забрали.
— Забрали? А втім, в Імперії могло статися що завгодно. Вам доведеться відшкодувати його вартість — це не так уже й дешево, але Станка Гайдук, гадаю, варта того. Що це з вами? Розпишіться ось тут.
Я невпевнено, як неписьменний, узяв ручку і тримав її на відстані, як щось важке. Вона лежала в моїй долоні, як закіптюжений патрон. Патрон від протитанкової гвинтівки…
Нестор розуміюче всміхнувся. Я опустився в крісло, намагаючись не забруднити оббивки. Врешті-решт, чи це не удача? Хіба не про це я й мріяти не смів у своїх поневіряннях? Коли вже бути відвертим, то й боротися я став лише тому, щоб мати бодай якийсь шанс відвоювати свою табличку у жаб. І Станка. Станка повернулася!
Та дивна річ — радість від того, що кохана знову буде зі мною, ніяк не могла пробитись у мою душу, надихнути мене — стомленого украй, отупілого в огні останнього тижня.
На долоні ще помітна була вм’ятина від руків’я автомата, а вказівний палець трохи потемнів на згині — від спускової скоби. В той перший день путчу, коли ми пізно вночі пробилися до групи Чіпа, він ледве встиг перебалакати зі мною. Але все, що він сказав мені, запам’яталося назавжди.
— Ліно мені про все розповів. — Чіп звів на мене темні очі. — Цікава історія…
Кажучи це, він увесь час переводив погляд на карту — новеньку, з запахом друкарської фарби, з яскравими кольоровими стрілками. Карту склали жаби, ми знайшли її у кабіні грузовика.
— Цікаво, що й казати. Усе життя — в погоні за єдиним коханням, так я зрозумів? Із краю в край…
— З реальності в реальність.
— Ну, це для мене занадто складно, я простий горновий. Для мене тут одна реальність, одна любов — революція. І для них також.
І справді, всі, хто заходив і виходив від Чіпа, кричав і палив, сперечався, а інколи мовчав, поринувши у свої думи, всі світилися зсередини небаченим, небувалим світлом. Тут, у колишньому офісі хімічного заводу, перетвореного за день у фортецю, знаходився один із центрів повстання. З хаосу, викликаного несподіваним заколотом жаб, почала вже вимальовуватись ситуація. Місто здригалося від канонади, крізь широченне вікно в кімнаті було видно заграви.
— Єдина реальність — це боротьба. Усе інше в порівнянні з нею нічого не варте. Та коли вже на твою долю випало таке свято…
Він не доказав, мабуть, вважаючи, що нема сенсу переконувати в очевидному.
— Ви проявили непогані тактичні здібності. Кмітливість, оперативність, рішучість. Центр вирішив довірити вам ділянку повстання в районі Річкової, там уже зібрано загін. Ми повідомили їм про вас. Йдіть, командуйте! Гадаю, це ваше справжнє діло.
— Але ж я…
Він потис мені руку і зняв телефонну трубку. Убіг Ліно, за ним ще двоє, вони потягнули Чіпа до вікна, показуючи на заграву. Це горіли склади. Трохи згодом ми мчали з провідником на мотоциклі нічним містом, серед стрілянини й пожеж, побоюючись натрапити на міну…
Я кинув ручку на стіл.
А коли я не погоджусь?
Нестор усе ще посміхався, він сприйняв мої слова як неврастенічний жарт, викликаний перенапруженням.
— Я не хочу повертатися.
Мене охопила тривога, та тепер уже не за себе.
— Танки, танки з жабами!
— Що?
Можливо, він подумав, що я з глузду з’їхав, та мені було байдуже.
— Швидше варіатор! Я повинен негайно вернутись!
Нестор уже все збагнув і одразу скис.
— Спокійно. Ми ще тримаємо лінію, аж до моменту підпису вашої дружини.
— Якої в біса дружини? У вас випадково немає… протитанкових патронів?
Нестор холодно дивився на мене. З жертви великого почуття у нього на очах я перетворювався у відщепенця, котрий знайшов своє покликання у чужій кривавій чварі. Але ця битва уже не може бути для мене чужою…
— Ну, чого ж ви стоїте? Я маю на це право, ви самі казали!
— Усе правильно. Та врахуйте — це ваше остаточне рішення. У вас уже не буде можливості вибору. Повернення також виключено.
Він усе ще зволікав.
— Я зрозумів, що вас можуть убити у будь-який момент?
— Вмикайте варіатор, чорти б вас ухопили!
За скляними дверима кімнати, в глибині коридора, я побачив жіночу постать, вона швидко наближалася. Рука Нестора нестерпно повільно рухалася по панелі пульта…
Ти мав рацію Чіп. Є лише одна реальність, одна-єдина, заради якої варто жити.
Катовіце-39
Близько першої ночі монтаж було закінчено. Старий “телефункен”, привезений батьком з війни, стояв без своїх ампірних обладунків — вони валялися в кутку, як непотрібний мотлох. На задній стінці непорушно застиг орел рейху, похмуро стирчали оголені радіолампи і конденсатори, контрастуючи з новенькими ажурними платами. Сухо потріскував, остигаючи, вимкнутий паяльник.
Кит перестроїв діапазон КВ старого приймача на аматорський, десятиметровий, для спостережень за роботою операторів. “Такий приймач має бути у кожного солідного короткохвильовика”, — сказав йому Гутков, у якого він узяв схему переобладнання.
Іван Кит не без гордощів глянув на свого монстра і уявив його собі у блискучому корпусі з нержавійки. Згодом увімкнув у мережу. В запилених скляних циліндриках зачервонились нитки розжарювання, спалахнув, роздвоївся зелений індикатор, і в динаміку почувся слабкий фон, що переривався потріскуванням.
Іван перевів гетеродин на режим телефонного зв’язку: Повільно пройшовся переробленим діапазоном. В ефірі вирувало життя. Іван засік кілька станцій, зв’язатися з якими, як він гадав, було не так уже й важко.
Слід сказати, що радіолюбитель Кит УБ-5-082-53 був людиною вельми наполегливою і досить самовпевненою, тому його мета — за рік стати одним з кращих аматорів республіки не здавалася недосяжною.
Кит ще трохи покрутив ручку настройки. Разів зо два проскочив станцію, яка транслювала музику — прекрасно аранжирований блюз довоєнних років. Кит був знавцем, поціновувачем і колекціонером записів свінгу 30-х років. Він підстроївся, погасив світло і ліг на диван.
За блюзом ішла “Лікарня Сент-Джеймс” — Іван упізнав їх одразу. Меланхолійна протяжна мелодія витала в обшарпаній кімнаті, по смугах світла, по незаштореному вікну, в яке лилося місячне сяйво. Іван притишив звук, щоб не розбудити домашніх. Подумав, що, може, варто зв’язатися, домовитися про обмін, та сон уже брав його в свої обійми.
Вдруге вийти в ефір він зміг лише через тиждень. В усі ці сонячні морозяні дні він катався на лижах. Кінець його канікул збігся з ремонтом електромережі, а він так хотів завершити станцію! Втім, Кит не дуже вже й печалився, справедливо вважаючи, що людина має бути різнобічно розвиненою. На лижах він познайомився з Галиною. Виявилося, що вони обоє навчаються на одному факультеті, але дівчина на два курси нижче.
Перед виходом на зв’язок Іван упакував непоказне обладнання в ящик з нержавійки, на рукоятки варіаторів надів нові ручки, підключив контрольні прилади і лише тоді сів перед пультом, як він називав свій радіостіл.
Невдовзі зв’язався з оператором із сусідньої області. УБ-5-082-53 зробив ще кілька викликів, але безрезультатно. Врешті, розсердившись (передусім на малопотужну антену передатчика), він вирішив припинити сеанс, але знову наткнувся на знайому вже радіостанцію.
В ефірі був шанувальник музики 30-х років. Оркестр до самозабуття вигравав “Іннес”, допотопну мелодію: торохтів ударник, завивали під сурдинку труби, імітуючи зі старомодною грайливістю людський голос. Коли платівка скінчилася, чоловічий голос виголосив довгу тираду по-польському. Здається, то були новини й прогноз погоди. Отже, станція не любительська, а найімовірніше — широкомовна. Дивно, як їй удалося вийти на частоти аматорського діапазону.
