Таємниця двох океанів - Ткач Д. (серия книг .txt) 📗

Нарешті хлопчик заявив, що він утомився і зголоднів.

— Давайте закусимо й відпочинемо, Андрію Васильовичу, — запропонував він. — Обідати сьогодні ми не повернемося на підводний човен. Арсен Давидович попередив капітана.

— Знаю, — підтвердив Скворешня. — Ну що ж! Ковток гарячого какао не завадить.

Павлик випадково підвів очі. Високо, на межі променя ліхтаря, швидко промайнула довга тінь, виблискуючи металево-матовим синім блиском.

— Що б це могло бути? — спитав себе Павлик уголос. — Мабуть, тюлень. Тільки вузький якийсь. Шкода, не роздивився.

— Ну, іншим разом побачиш, — байдуже зауважив Скворешня. — Закушувати так закушувати! І у мене апетит розгорівся. Де б тут сісти? — оглянувся він навколо себе.

— Зайдімо ось у що печеру, Андрію Васильовичу, — сказав Павлик, показуючи на вхід, що темнів недалеко від них. — Оглянемо її та там же закусимо й відпочинемо.

— Давай, ваше благородіє!

Над входом у печеру, немов козирок, нависло склепіння, на ньому громадилося кілька величезних скель, густо зарослих водоростями. Скворешня й Павлик увійшли в печеру і, тримаючи напоготові ультразвукові пістолети, насторожено й пильно оглянули її дно та стіни. Печера виявилася зовсім невеликим гротом, не більше як два метри завглибшки. Два промені яскраво освітили його. Грот був порожній; по дну й стінах повзали зірки, їжаки, голотурії. На дні валялося кілька невеликих валунів.

— Ну й дурниці! — сказав Скворешня, підвішуючи пістолет до пояса. — А відпочити, ковтнути какао тут буде непогано. Сідай, хлопчику, розташовуйся!

Вони зняли мішки й сіли поруч, просто на піщане дно, обпираючись спинами на задню стіну грота. Було затишно, як у ложі театру. Відкрили патронташі, натисли кнопки від термосів і з насолодою зробили кілька ковтків.

— Чудово! — задоволено прогудів Скворешня. Павлик хотів щось відповісти, та не встиг. Глухий потрясаючий гуркіт зненацька захитав стіни грота. Перед входом мелькнула в хмарі піску величезна темна маса і не далі як за півметра від простягнутих ніг Скворешні вдарилася об дно.

Одним стрибком Скворешня опинився на ногах і кинувся до виходу.

Якусь мить він у цілковитому замішанні стояв, не знаючи, що робити, перед високою глухою стіною з граніту, яка щільно закупорила грот. Потім з криком: «Ми заперті!» кинувся плечем уперед, на стіну. З глухим металічним дзвоном його відкинуло, як м'яч, назад. Скворешня стояв, оглядаючись, наче шукаючи чогось. Стрімкі стіни височіли навколо — німі, спокійні, байдужі. Павлик сидів мовчки в тій же позі, в якій його захопила катастрофа, скам'янілий, блідий, його губи щось невиразно шепотіли, та Скворешні було не до нього.

Заспокоївшись, він почав уважно оглядати перешкоду, яка так несподівано виникла.

— Ця скеля, — міркував він уголос, — та сама скеля, що нависала на козирку над входом. Як вона звалилася? Чому?

Павлик ворухнувся при цих словах, намагався щось сказати, але не зміг: вік наче онімів.

Скворешня на хвилину замовк, продовжуючи обшарювати скелю рукою. Потім він знову забурмотів:

— Ні щілини, ні просвіту… Дивись, як на загад. Як у гніздо засіла.

Він знову замовк, потім уперся плечем у скелю і почав поволі все сильніше й сильніше натискувати на неї. Обличчя його побагровіло, жили на лобі випнулися, колоноподібні ноги все глибше вгрузали в пісок. Здавалося, цим гігантським зусиллям можна було повалити гору. Але скеля стояла непорушно. Раптом обличчя Скворешні посиніло, і, важко дихаючи, він поволі опустився на дно, біля підніжжя скелі.

Павлик з криком кинувся до нього:

— Андрію Васильовичу, Андрію Васильовичу, опам'ятайтеся!.. Андрію Васильовичу, нам треба інакше. Ковтніть какао. Трубка перед вами. Треба інакше… інакше…

Скворешня трохи розплющив очі. Хвилину він безтямно дивився на Павлика, ніби не впізнаючи його. Потім трохи підвівся на лікті й сів біля скелі, спиною опираючись на неї. Віддихавшись, він підняв голову.

— Що ти кажеш, Павлику? Як інакше?

— Треба викликати допомогу з підводного човна, Андрію Васильовичу. Треба підірвати скелю.

Скворешня безнадійно махнув рукою.

— Клич.

Павлик голосно покликав:

— Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!

— Слухаю, бічо. Чим ти так схвильований?

— Арсене Давидовичу, скеля обвалилася й закрила вихід з маленької печери, куди ми зайшли. І Андрій Васильович нічого не може вдіяти з нею. Допоможіть нам, Арсене Давидовичу! Викличте допомогу з підводного човна.

— Що ти кажеш, бічо!

З цим вигуком зоолога, повним тривоги, переплівся глухий схвильований голос Горєлова:

— Де це сталося, Павлику? Треба насамперед знайти вас!

— Ми пливли спочатку на ост-зюйд-ост, ближче до осту, а потім ішли весь час на зюйд. Але тут жахливий лабіринт. Я не можу навіть сказати, скільки кілометрів ми зробили по дну.

— Арсене Давидовичу, — швидко заговорив Горєлов, — я знаходжусь ближче до них. Викликайте підводний човен і домовтеся з вахтовим про допомогу, а я тим часом попливу на зюйд і спробую відшукати їх. Добре? — Гаразд, Федоре Михайловичу, — згодився зоолог. — Пливіть.

— Павлику, — продовжував Горєлов, — подавай мені безперервні ультразвукові пеленги.

— Але тут з усіх боків гранітна скеля, суцільна!

— Невже не можна знайти хоч яку-небудь щілину?

— Андрій Васильович каже, що ні.

— Ага! От як! — сказав Горєлов, і настороженому вуху Павлика почулася якась тінь задоволення в його голосі — Вкажи хоч на яку-небудь примітну ознаку біля вас.

Павлик задумався.

— Недалеко від нас, — втрутився Скворешня, — приблизно за п'ятнадцять хвилин ходьби на норд, стоїть висока й тонка, як шпиль, скеля.

— Ну й за це спасибі. Пливу.

Важка мовчанка запанувала в маленькому тісному гроті. Час тягся повільно. Наростали тривога й смуток. Коли-не-коли чулися запитання, повідомлення зоолога й Горєлова Учений передавав, що загін з патронами теренітy — вибухової речовини величезної сили — вийшов уже з підводного човна і що він пливе назустріч загонові. Горєлов говорив, що він поволі пливе на південь зигзагами, щоб краще обшукати місцевість і не проминути скелястого шпиля. Марат і Цой, які перебували в загоні, з'єдналися по радіотелефону з Павликом та Скворешнею і намагалися підбадьорити та розважити засуджених на бездіяльність в'язнів граніту.

Години минали за годинами. Час від часу Скворешня вголос задавав собі питання, яке, очевидно, з особливою силою й настирливістю мучило його:

— Чому вона звалилася? Коли б був землетрус, то всі інші скелі теж попадали б. Не розумію.

І кожного разу, як тільки Скворешня починав говорити про це, Павлик поривався щось сказати, але не наважувався. Нарешті, немов ненароком, він промовив:

— Андрію Васильовичу, ви бачили, як скеля падала?

— Ні. Я дивився на стіну. А що?

— А я якраз бачив…

— Ну й що?

— Коли скеля впала, то не відразу закрила вхід… її верхня частина описала дугу зліва направо. І от в останній момент, коли вже залишався тільки вузький просвіт між стіною й скелею, я побачив… а може, мені здалося…

— Ну говори вже, Павлику, чого ти тягнеш?

— Мені здалося, що в просвіті знову промайнув, але тепер уже згори вниз, майже поряд із скелею, той самий синюватий тюлень…

— Тюлень?! Так що ж з цього? Чи не думаєш ти, що це він зачепив скелю і так влучно скинув її?

— Хіба зміг би тюлень це зробити? Я думаю… чи тюлень це був?

— Чому ж ні? Щоправда, я не бачив його тоді, коли він пронісся над нами.

— Дивний якийсь тюлень! Вузький, довгий. І плечі не похилі, які зливаються з шиєю, а прямі, квадратні… І не працював ні ластами, ні хвостом. Та й хвіст, я помітив, якийсь обрубок. Знаєте, Андрію Васильовичу… — Павлик чомусь оглянувся й знизив голос до шепоту. — Знаєте… щось було в його постаті людське…

— Ну що ти, Павлику, говориш! Звідки тут могла з'явитися людина? Та ще щоб плавала так швидко?