Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

— З моєю допомогою? — я навмисне не приховував здивування.

— Так-так, з допомогою матеріалу, який ви привезли нам, дорогенький…

— ?..

Його рухи стали стриманими, обличчя потьмяніло:

— Вибачте, голубчику, я мав на увазі робітників, які прибули з вами. У нас тут гостра нестача робочих рук…

Я промовив повільно:

— Наскільки я помітив, у вас у лабораторіях багато автоматики.

— Справді, це так. Однак на деяких роботах потрібні людські руки.

— Навіть ті, які звикли займатися зовсім іншим?

— Навіть ті.

— З нетерпінням чекатиму на початок робіт.

— Можете починати хоч зараз, голубчику. Перевірте на ІСЕУ деякі штампи… Ось вам їх список. За цими назвами їх легко відшукати в шафах. А ось кольорова таблиця випромінювань. Спробуйте самі почати, впевнений — розберетесь. А я зазирну до вас через годину—дві.

— Гаразд, — відповів я, беручи аркуші.

— Можете користуватись довідковою бібліотекою нашого центру. Вона досить солідна, займає близько чотирнадцяти великих обчислювальних машин ІБМ-80. — Він показав на телетайп з екранами. — Відповідь одержите максимум через шість хвилин після замовлення. Якщо в бібліотеці не знайдеться даних, машина-бібліограф підкаже, де їх можна одержати. Працюйте.

Він підніс руку до дверей, щось прошепотів, і вони слухняно відійшли вбік.

— Бажаю успіху, — мовив він уже з коридора в той час, як двері ковзнули на своє місце.

Звичайно, Ховрах не міг знати, з якою швидкістю я здатен працювати. Пам’ять обчислювальних машин, в яких зберігалася бібліотека, я проглянув хвилин за сорок, і машина-бібліограф ледве встигала отримувати для мене інформацію з інших бібліотек.

Я не користувався телетайпом та іншими повільно діючими механізмами, а просто приєднав до вводу бібліотеки свій мозок. З цього моменту на весь час контакту бібліотека стала мовби продовженням мого мозку, і я перекачував у свою пам’ять море інформації, сортував і узагальнював її на свій розсуд.

Моя робота була в розпалі, коли двері лабораторії нечутно ковзнули вбік. За ними стояв Ховрах. Він доброзичливо усміхнувся і попрямував до мене.

— Ну, що встигли зробити, дорогенький? Ознайомилися з малятками?

Я подав йому опрацьовану таблицю. Він проглянув її, здивування його межувало із захопленням.

— Так ви ж незамінимий помічник, дорогенький! Можна подумати, що ви все життя лише цим і займалися.

Його сяючі очі-намистинки раптом вкололи мене швидким підозрілим поглядом, брезкла шкіра на лобі вся збрижилась, як погано натягнута панчоха:

— Пам’ятаю, казали, що ви чудодійний лікар…

Я урвав його:

— Можливо, я зробив би більше, якби міг перевірити деякі дані, дізнатися про методику експериментів.

— Так у чому ж річ?

— Машина сповістила, що методика засекречена, і необхідний спеціальний допуск: код і шифр.

Він спохмурнів.

— Що саме вас цікавить?

— Скажімо, як були одержані дані про здатність бактеріофагів групи “Т” перероджувати клітини і викликати епідемії. У вас зібрано надзвичайно цікаву інформацію. Але наскільки чисті ці досліди?

Його порадувала прихована похвала, яка крилася в моїх словах, однак погляд став ще більш жорстким і підозрілим.

— Заспокойтеся, голубчику. Досліди були поставлені чисто, це я гарантую.

— Але механізми епідемій Т-2 і Т-6 неможливо досконально вивчити в лабораторних умовах.

— Чому?

— Для цього не годяться ні миші, ні собаки, ні навіть мавпи…

— У нас був інший матеріал.

Я пригадав, коли вперше почув від нього слово “матеріал”, і в мене з’явилася певна підозра. Я відмахнувся від неї, тому що запідозрювати в такій антигуманній справі будь-яку людину було соромно і безглуздо.

Двері лабораторії знову ковзнули вбік, пропускаючи кількох чоловік. Всі вони шанобливо віталися з професором, з цікавістю поглядали на мене, особливо єдина серед них жінка років двадцяти семи, фарбована блондинка з маленьким невинно-ображеним ротиком. У неї була хвора печінка, а в лівій легені затемнення.

— Наш новий співробітник, — відрекомендував мене професор.

Довелося по черзі потиснути їм руки — великі, маленькі, м’які, жорсткі, теплі, холодні,— вислухати від кожного кілька традиційних у таких випадках слів.

Після церемонії знайомства професор вивів мене з лабораторії. Ми пішли в корпус, де містилися жилі кімнати для співробітників і де на мене чекав Нік. Але, доїхавши зі мною на ескалаторі до коридора, що з’єднував два корпуси, професор згадав, що йому треба заглянути ще в одну лабораторію, і розпрощався.

Вигляд у Ніка був кепський. Його великі дужі руки втомлено лежали на столі. Біовипромінювання навколо голови злиняло до блідо-жовтого кольору.

Я порадив йому добре відпочити, сказавши, що обійдусь поки що без його послуг. Він ворухнув розсіченою бровою, звів на мене світлі почервонілі очі.

— Гарна ви людина, док, тільки…

— …дивна і наче не від світу цього, — закінчив я за нього фразу, що вже визріла в його мозку.

Він здивовано розширив очі:

— Можна подумати, що ви читаєте думки, док. Виходить, мозок свій слід тримати на замку. Ще тільки цього й бракувало.

— А як поживають наші підопічні, імпуни? Теж, певно, втомлюються тут з незвички?

Мені не сподобалася його посмішка.

— Ні, вони майже не втомлюються.

— Хотілося б їх побачити.

— Вони працюють і живуть в іншому корпусі. Номер три.

— Гаразд, відпочивайте, — сказав я. — Не буду заважати.

Коридор був безлюдний. Рішення сформувалося відразу.

Я не чітко уявляв собі схему міжкорпусних коридорів. Ще коли ми йшли сюди вперше, помітив, що всі корпуси з’єднані поміж собою. Отже, якщо наш — номер один, а лабораторний — номер два, то з нього мусить бути вихід у корпус номер три. Вже знайомий ескалатор привіз мене в лабораторний корпус. Тут мені пощастило: я зустрів жінку, з якою мене недавно знайомив професор, і спитав у неї, як пройти в третій корпус.

— До віварію? Ми буваємо там надзвичайно рідко. Та й навіщо туди ходити? Можете замовити будь-який матеріал, і вам його доставлять у лабораторію.

— Мені треба відвідати своїх друзів. Вони там працюють.

— У вас там друзі? — Вона глянула на мене здивовано, майже злякано.

— Саме так. Як туди пройти?

— Треба спуститися на ліфті в цокольний поверх. Звідти в третій корпус веде підземний коридор, але…

— Дуже вам вдячний, — я швидко пішов до ліфта, не дослухавши пояснень.

За кілька хвилин ескалаторна доріжка привезла мене в третій корпус. Ще здалеку мої органи нюху відчули неприємний запах гнилого м’яса, крові, гострі запахи немитої шерсті тварин. Я зійшов з ескалаторної доріжки перед ліфтом. Навмання натиснув кнопку дев’ятого поверху. Ліфт тут працював не тихо, як у першому і другому корпусах, а трохи деренчав. Крізь деренчання до мене долинули приглушені вищання, рик. Вийшовши з ліфта, я опинився в довгому коридорі. В нього виходило багато дверей. Деякі з них були наполовину заґратовані. Заглянувши в них, я побачив собак, вовків, мавп. Але найбільше тут було шимпанзе та гамадрилів. Від їхнього лементу закладало вуха. Доводилося вмикати додаткові звукові фільтри.

Та ось двері з ґратами закінчились. Далі видно було інші — суцільні, вузькі. Мені здалося, що я чую людські голоси, стогін.

— Що ви тут робите? — пролунав за спиною здивований окрик.

Я обернувся і побачив здоровенного молодика з автоматом, який поспішав до мене. Він зупинився переді мною.

— Шукаю своїх друзів, — відповів я, не розуміючи причини його стривоженості.

У цей час з того боку, де був ліфт, почулося рипіння черевиків, і я побачив професора. Він захекався і насилу говорив, пояснюючи охоронцю:

— Це моя людина. Він потрапив сюди помилково.

— Чому помилково? Хіба імпуни не тут? — здивувався я.

— Зараз вони в іншому місці. Ходімо, я вам усе поясню.

Він підхопив мене під лікоть і потягнув до ліфта. Ідучи з ним, я думав про досліди на ІСЕУ, які мені необхідно закінчити. Але й доля імпунів уже почала непокоїти мене.