Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Дмитро Борисович хутко схопив коробку цигарок, підняв її.
— Молодий шукач схвильований. І це цілком зрозуміло: адже він уперше зіткнувся з справжніми археологічними скарбам! Він оглядає вазу — і в його запальній голові вже майнула думка про те, як він вразить усіх своєю несподіваною знахідкою. Хм, усіх, а в тому числі ще й певну, найбільш цікаву йому особу... еге, іноді буває в житті й таке! Але ось шукач помічає, що поблизу лежать ще й інші речі. Він ставить вазу на землю, хапає меч, потім хапає дивовижний глек та інше...
Дмитро Борисович ілюстрував свою розповідь хуткими рухами, хапаючи з землі то олівець, то карбідку, то кирку. Артем стежив за ним, не зовсім розуміючи, до чого йдеться.
— Так, хапає, схвильовано оглядає, обмацує й робить багато інших гарячкових жестів, цілком в дусі його експансивності. Він кладе меч, щоб помилуватися глеком, і відставляє глек убік, згадавши знову про вазу. Нарешті, він вибрав найціннішу річ... а може, навіть вирішив забрати з собою їх усі, щоб якнайглибше вразити друзів. Він повертається. І ось тут молодий шукач згадує, що, крім самих речей, великий науковий інтерес має й порядок, в якому ці речі лежали. Адже саме цей порядок іноді може розповісти вченому значно більше, ніж самі речі. Він може розкрити перед ученим побутові обставини предків, значення, якого вони надавали тим чи іншим речам, і багато іншого. Та, на жаль, порядок той давно вже порушено, ще тоді, коли молодий шукач вперше почав обмацувати коштовну вазу... І, крім того, підстрибуючи від захвату, він, цей запальний юнак, геть чисто втоптав грунт навколо знайдених речей. Так.. А там, у тому грунті, були ще, можливо, уламки посуду і ще якісь важливі дрібниці. І, вивчивши їх, можна було 6 установити знову-таки цікаві побутові деталі тощо...
Дмитро Борисович зиркнув скоса на Артема. Той покірно схилив голову й похмуро розглядав свої чоботи. Тепер він остаточно зрозумів, куди хилить археолог!
— Дмитре Борисовичу, але ж я нічого не знайшов, ніякого порядку не порушив, нічого не потоптав, — нерішуче спробував заперечити юнак.
— Я щиро дивуюся, Артеме! Яка ви прониклива людина! Адже я досі жодного слова не сказав, що мав на увазі саме вас. А ви — раз! — і здогадалися. Ну, так. Ви справді нічого не знайшли, нічого не затоптали й не порушили порядку... крім, скажімо, порядку в розумінні дисципліни. Гаразд. А от коли б ви знайшли щось? Чи не трапилося б тоді, дорогий мій друже, чогось подібного до того, про що я розповів? Чи можете ви ручитися за це? Тільки чесно!
— Ні, — щиро визнав Артем.
— І тоді?
— Тоді, можливо, вийшло б по-вашому. Ні, навіть напевно вийшло б саме так!
— Що ж, принаймні чесне визнання.
— Але ж я, Дмитре Борисовичу, нічого не знайшов... крім хіба...
Артем лукаво спинився. Зате археолог підвів голову:
— Крім чого?
— Крім цієї стіни з каменю.
— Що?
Археолог миттю схопився:
— Де? Яка стіна? З якого каменю?
Артем мовчки вказав на мурування, освітивши його карбідкою. З темряви виринули нерівні обриси грубо обтесаних каменів, звивисті, ледве помітні шви скріплень.
— Стіна? Так, стіна. Мурування... безперечно, стародавнє, — схвильовано шепотів Дмитро Борисович, обмацуючи камені. Він раптом увесь змінився, його не можна було впізнати. Де подівся його лекторський тон, яким він щойно читав Артемові нотацію, де поділися спокій і врівноваженість досвідченого вченого!.. Археолог то зводився навшпиньки, то присідав, то нахилявся вбік, вивчаючи звиви шва в муруванні, то, мов згадавши щось, повертався раптом назад, оглядаючи, освітлюючи каміння карбідкою.
Артем дивився на нього спочатку з повагою, потім з подивом, а потім і просто зацікавлено, навіть насмішкувато. Нарешті юнак хитро всміхнувся і примружив очі. Надійшла-таки і його черга! Він заговорив — розмірено і неквапливо:
— І ось цей експансивний, гм, не зовсім молодий шукач знайшов щось... чи йому, можливо, навіть вказав на це «щось» хтось інший. Це все одно. Головне, він побачив щось цікаве, — промовляв Артем, явно копіюючи попередній глузливий тон Дмитра Борисовича. — Він схвильований, цей немолодий, а швидше підстаркуватий шукач. Він розглядає знайдене, скажімо, стіну. Він обмацує її, він майже танцює від захвату. І, витанцьовуючи отак, той підстаркуватий, але експансивний шукач поступово затоптує геть чисто грунт навколо знахідки, зовсім забуваючи, що в тому грунті можуть бути... Ой Дмитре Борисовичу, не буду, їй-право, не буду більше! Я ж тільки трошечки пожартував!..
Артем звивався, як в’юн, силкуючись звільнити своє вухо, яке несподівано опинилося в міцних пальцях археолога.
— Дмитре Борисовичу, я ж кажу, не буду! Пустіть!
— Пробачаю вам, юначе, тільки тому, що ви вказали мені цю стіну. І все одно, Артеме, ви — нахаба! Як ви смієте передражнювати старших? Ой, негоже, негоже: погано вас виховує Іван Семенович! Втім, про вас не варто говорити за таких обставин. Це ж надзвичайно! Як могли ви мені одразу не сказати про мурування? Чому ви мовчали стільки часу, відповідайте!
— Дмитре Борисовичу, але ж досі говорили ви, а мені доводилося мовчати, — мовив Артем, старанно розтираючи почервоніле вухо.
— То ви, нахабо, ще й звинувачуєте мене в тому, що я не давав вам говорити?
— Ні... просто я не мав часу.
— Негоже, повторюю, негоже. Але про це побалакаємо потім. Беріть мерщій карбідку і світіть мені!
Протягом кількох хвилин спритні пальці Дмитра Борисовича знов обмацували шви скріплень мурування. Це скидалося на впевнені й швидкі рухи хірурга під час огляду хворого. Нарешті археолог переможно свиснув і спинився. Він багатозначно поглядав на юнака:
— Артеме, ця стіна обіцяє нам чимало важливих новин і відкриттів. Я певен, що це буде саме так. І ми підемо з вами далі. Ви заслужили цього. Зараз ми вирушимо!
В Артема перехопило подих: невже? Проте археолог уже вів далі:
— Насамперед треба сфотографувати стіну в тому вигляді, в якому ми її побачили. Без цього не можна.
Вже зовсім спокійно, наче забувши про будь-яке хвилювання, він приготував свій маленький фотоапарат з електроспалахом. І коли фотографування було закінчено, коли зовнішній вигляд стіни було зафіксовано кілька разів, археолог знову підійшов до мурування.
— Так, — мовив він задоволено. — Тепер ми можемо приступити до розкопувань.
Артем нерішуче глянув на нього:
— Дмитре Борисовичу, а вас потім не звинуватять в археологічному святотатстві?
— Чому?
— Що ви почали розкопувати мурування без спеціального дозволу. Адже ви самі казали колись, що...
— Так, так, казав! — перебив його Дмитро Борисович. — Але, друже мій, який же я був би археолог, коли б не взяв з собою на час відпустки «відкритого листа»?
— А що це таке?
— Так називається державний дозвіл на право археологічних розкопувань. Зрозуміло? А він у мене в кишені! Отож, юначе, — наказав він коротко, — беріть вашу кирку!
— Єсть! Тільки навряд чи я впораюся з цією старою кладкою, адже вона, мабуть, уся скам’яніла...
— От зараз побачите. Підсуньте вістря під оцей камінь...
— А чому саме під цей, а не інший?
— Розмовляти будете потім. Підсунули?
— Так.
— Підіймайте його. Обережно! Так. А я зачеплю його з цього боку. Так. Обережніше. Натискайте!
Камінь і справді дуже легко піддався і сковзнув униз. Як видно, Дмитро Борисович недаремно так уважно вивчав шви мурування...
— Легше! Допоможіть мені м’яко опустити його.
Вони вдвох обережно опустили камінь на землю. У стіні зяяв чорний отвір. Дмитро Борисович підніс до нього карбідку, зазирнув.
— Дивіться, Артеме. Там, за стіною — порожнеча. Там — невідоме, яке зараз мусить відкрити нам свою таємницю. Ага! Ви зацікавлені? Саме це я й мав на увазі. Вам хочеться вже лізти туди? Е, ні, зачекайте. Поспішати не можна. Ще один камінь. Скажімо, ось цей.
Другий камінь піддавався значно важче. Закам’яніла глина чи щось інше, подібне до неї, затримувало його. Археологові довелося відбивати глину дрібними обережними ударами кирки. Але, нарешті, і цей камінь ліг поруч з першим на м’яку землю. Тепер в отвір можна було пролізти.
