Зустрічники - Савченко Владимир Иванович (книги онлайн полные TXT) 📗
Він представляє нам (Багрієві, власне; по мені Бекасов ковзнув поглядом — і я перестав для нього існувати) і двох інших. Високий, худий і сутулий Микола Данилович (прізвище не розчув) — головний інженер авіазаводу; у нього стурбоване обличчя і стомлений глухуватий голос. Другий — білошкіре обличчя з рум’янцем, широкі темні брови, красивий ніс і підборіддя — Фелікс Юрійович, начальник цеху гвинтів на цьому заводі; вигляд у нього похмуро-ображений — схоже, той факт, що саме його висмикнули на місце катастрофи, його пригнічує.
Підходить Лемех, Бекасов його тепло вітає, а про того й говорити нічого: очі його ледь не світяться від щастя зустрічі з колишнім шефом.
— Які припускаєте причини аварії? — запитує Багрій.
— Оскільки при наборі висоти, то найімовірніше відмова моторів і поломка гвинтів, — відповідає Бекасов. — Така світова статистика.
— Ну, зразу ж і на гвинти! — запально вступає начцеху. — Та нічого з ними не може бути, Іване Володимировичу, ви ж знаєте, як ми їх робимо. Порошинці не даємо впасти.
— Ні, перевіряти, звичайно, треба все, — поступається той.
— Не треба все, зосередьтесь на найвірогіднішому, — говорить Багрій. — Час не жде. Ось коли ці припущення не підтвердяться, тоді будете перевіряти все.
— Гаразд, — уважно глянувши на нього, згоджується генеральний конструктор і після паузи додає: — Ми попереджені про безумовну покору. Артур… е-е… Вікторович. Але чи не могли б ви пояснити свої наміри, мету і так далі? Так би мовити, кожен солдат повинен розуміти свій маневр.
Відчувається, що йому варто неабияких зусиль звести себе в «солдати»; та й слово ж яке вибрав — «покора».
Під цю розмову приземлився другий вертоліт. З нього з’являються четверо в сірих комбінезонах, вони зразу починають вивантажувати своє устаткування. Одні прилади (серед яких я впізнаю і середніх розмірів металографічний мікрофон) відносять в шатро, інші складають на землю: портативний передатчик, домкрати, якісь диски на тичках, схожі на армійські міношукачі, саперні лопати, вогнегасник… Із цим вони підуть униз. Це пошуковики.
— Міг би й навіть вважаю за необхідне, — говорить Багрій. — Прошу всіх до намету.
В шатрі на доповнення до світла, що просочується крізь пластикові віконечка, горить електрика; на столі під стінкою той мікроскоп, поряд товщиномір; розпаковують і встановлюють ще якісь прилади. На запрошення Бекасова всі збираютья навколо нас. Стільців немає, стоять. Стільці не в стилі шефа: поки справу не закінчено, сам не присяде і нікому не дасть. Артур Вікторович виглядає ефектно: підтягнутий, широкогрудий, стрімкий, натхненне обличчя, гнівно-веселі очі. Атож, очі мають колір (карі), обличчя — обриси (доволі приємні й правильні), а крім того, є й темне кучеряве волосся з сивими пасмами над широким лобом, вишуканий одяг… та в око впадає передусім не це, не зовнішнє, а те, що глибше: енергійність, натхнення, гнівна веселість потужного духу. Цим він мене й збентежує.
— Пригода налаштовує нас на заупокійний лад, — починає він. — Прошу, наполягаю, вимагаю: викиньте похмурі думки з голови, не поспішайте хоронити незагиблих. Саме так: ніщо ще не втрачено. Для того ми й тут. Випадок важкий — але досвід у нас є, ми немало ліквідували різних сумних нещасть. Упораємося й з цим. Головне, знайти причину — для цього тут ви…
— Як — упораєтесь? — недовірливо спитав Лемех. — Окропите там усе живою водою, літак складеться і з живими пасажирами полетить далі?
Навколо стримано посміхаються.
— Ні, не як в казочці, — зиркнув на нього Багрій. — Як у житті. Ми живемо в світі реалізовуваних можливостей, реалізовуваних нашою працею, зусиллям думки, волі; ці реалізації змінюють світ на очах. Чому б, чорт побери, не бути й протилежному: щоб небажані, згубні реалізації поверталися назад у категорію можливого!.. Я не можу вдаватися в подробиці, не маю права розповісти про ліквідовані нами нещастя — бо ж і це входить у наш метод. Коли ми усунемо цю катастрофу, у вас у пам’яті лишається не вона, не побачене тут — лиш усвідомлення її можливості.
Артур Вікторович помовчав, подивився на обличчя тих, що стояли перед ним: не було на них належного відгомону його словам, належного довір’я.
— Наведу такий приклад, — продовжував він. — До останньої війни припинення дихання й зупинка серця в людини вважалися, як ви знаєте, безсумнівними ознаками його смерті — остаточної і необоротної. І ви так само добре знаєте, що тепер це розглядається як клінічна смерть, з якої тисячі людей повернулися в життя. Ми робимо наступний крок. Отже і катастрофу цю розглядайте поки що як «клінічну»… Ви — люди діяльні, з життєвим досвідом і самі знаєте про ситуації, коли здається, що все втрачено, плани завалились, мета недосягненна; але якщо напружити волю, зібратися розумом і духом, то вдасться її досягнути. Ось ми й працюємо на цьому «якщо».
— Але як? — вихопилось у когось. — Як ви це робите?
— Ми працюємо з категоріями, до яких питання «як?» уже, строго кажучи, незастосовне: реальність — можливість, причини — наслідки… Ось ви й знайдіть причину, а все інше ми беремо на себе.
— То, може, і той літак «складеться»… — Артур Вікторович посміхнувся йому сумно, одними очима. — Той факт закріпився в свідомості багатьох і грунтовно, над таким масивом психіки ми не владні. А тут усе по свіжому… Так, тепер щодо справи. У розслідуванні нічого зайвого: зйомок, записів, протоколів. Тільки шукати. І будуть лиш ті, хто там справді необхідний. Це вже командуйте ви, Іване Володимировичу.
Той кивнув, повернувся до чотирьох пошуковиків:
— Усі чули? До справи!
Я також беруся до справи: дістаю з вертольота портативний відеомаг і, підійшовши до кручі, знімаю тих чотирьох, що віддаляються по зеленому схилу до місця катастрофи. При зворотному прокручуванні вони дуже виразно задкуватимуть вгору. Мені треба познімати декілька таких моментів — для старту.
Потім, заклопотаний тим же, я підходжу до Багрія і кажу, що добре б запопасти з аеродрому запис переговорів із цим літаком до моменту падіння.
— Слушна думка! — хвалить він мене. — Але вже виконана й навіть понад те. Не метушись, не товчись тут — відсторонюйся. Зачіпку знайшов, продумав? Просвіт?.. Ну, то віддались он туди, — він показує на дальній край кручі, — спокійно подумай, потім доповіси. Дзус!
І сам біжить в інших справах. Він має рацію: це обстановка на мене діє, атмосфера нещастя, — бентежить, спонукає щось робити.
Я відходжу далеко від наметів і вертольотів, лягаю в траві на самому краю кручі, долоні під підборіддя, — дивлюсь униз і вдалину. Сонце піднялось, припікає спину. У дзеркальній воді Осколу відбиваються білі хмари. Легіт із запахами теплої трави, землі, квітів… А внизу — горіла пляма, спотворене тіло машини. Крила обламались, передня частина фюзеляжу від удару об землю зіжмакалась гармошкою.
Ті четверо вже трудяться: двоє віддалік і попереду літака кружляють по Архімедовій спіралі, зупиняються, піднімають щось, знову кружляють. Двоє інших підкопуються заступами під влиплу в грунт кабіну, працюють важелі — вирівнюють. У їхніх рухах відчувається знання справи й немалий досвід.
…Щороку гинуть на Землі кораблі й літаки. І деякі ось так, нагально: раз — і згинув незрозуміло чому. За великим рахунком — зрозуміло: людині не дано ні плавати далеко, ні літати, а їй хочеться. Витягується з жил, щоб швидше, вище, далі… і глибше, якщо під водою. І платить за це немалу ціну — працею, зусиллям думки; а коли й життям.
У польотах особливо помітно це витягування з жил, робота на межі можливого. Наприклад, у Армстронга й Олдріна для того, щоб злетіти з Місяця й зістикуватись з орбітальним блоком, лишалося пального на десять секунд роботи двигуна. Десять секунд!.. Я навіть стежу за секундною стрілкою на моєму годиннику, доки вона робить шосту частину оберту. Якби впродовж цього часу вони не набрали належної швидкості — гепнулися б назад на Місяць; перебрали б лишку — занесло б бозна-куди від відсіку. І так і сяк загибель.
