Літаючі квіти - Васильєв Михайло Васильович (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
І ще. Для людини науки — понад усе знання, можливість поповнювати ці знання, вчитись. А становище, яке займаєш, звання, авторський гонорар — це не головне. Запевняю вас!..
У цей вечір біля вогнища найдовше затримались Зав’ялов і Ольга. Геолог записував наслідки денних робіт, практикантка, охопивши руками коліна, довго дивилась на розкидані червоні жаринки вогнища, що поволі згасало.
— Сергію Андрійовичу, а чи не можете ви мені відповісти на одне запитання особистого характеру?
— Яке запитання?.. Будь ласка…
— Чому ви неодружений?..
Зав’ялов міг чекати все що завгодно, але не цього. Він не розумів, що жінка здогадується про кохання чоловіка до неї по якихось ще дрібніших ознаках, ніж він дізнався про поклади урану. Приховуючи збентеження, ллє дивлячись їй просто в очі, Зав’ялов тихо промовив:
— Якщо ви захочете, я розповім вам про це. Лише вам одній… Але не тут, а після закінчення ваіиої практики, в Москві…
VII
Зав’ялов набрав номер телефону. Той номер, який він завжди пам’ятав, але дозволяв собі набирати не частіше одного разу на рік. Та й то з п’яти разів він лише одного разу почув її голос. Вислухавши довгу серію: “алло”, “натисніть кнопку”, “подзвоніть з другого телефону” і нічого не відповівши, він повісив трубку. Це було два роки тому. Але тепер він. відповів одразу.
— Рита, це Сергій. Ти мене не зовсім забула? Я хочу тебе бачити. Можливо, на одну хвилину, а може, і на годину. Але саму і негайно…
І через десять хвилин у розчинених дверях він побачив її. Вона змінилась. Стала вродливішою, повнішою. Але він відчув, що ця жінка вже не має над ним ніякої влади…
Можна було йти. Він і прийшов сюди тільки для того, щоб переконатись у цьому.
А Рита шукала теми для розмови. Про пагоду — пошло… Ну, як ти живеш — надто загально. їй здавалося, вона знає, чого хоче від неї цей чоловік. А він мовчав, і раптом:
— У тебе два нових ордени? — здивовано й заздрісно зауважила жінка, дивлячись на його груди блакитними невинними очима, чистоту яких він колись так любив. — А в мого тюхтія жодного. І, мабуть, ніколи не буде. Не вміє він влаштовуватись… Куди ж ти, Сергію? — і вона заклично простягнула до нього повні білі красиві руки…
Не промовивши жодного слова, Зав’ялов повернувся і вийшов.
Увечері він про все розповів іншій.
