Машина забуття - Заяц Владимир Аполлинарневич (читать книги полностью txt) 📗
Широко розплющивши очі, я дивився на екран, стежачи, як спухає на місці астероїда страхітливий пульсуючий клубок матерії; багрово-оранжеві язики полум’я прорвалися крізь чорні хмари.
Задоволено зітхнувши, я відкинувся на спинку крісла. Завдання було виконано.
Антоній Ендотеліус переможно оглянув присутніх. Бабуся Сидорина, усміхнувшись, подивилася на Антонія.
— Він завжди так цікаво розказує цю історію і завжди по-новому.
Сергій почервонів, як рак. Клавдій тер обличчя долонею, намагаючись приховати усмішку. Клеобатіс пильно подивився на давнього друга.
— Ти казав, що в цій пригоді немає ніякої твоєї заслуги?
— Везіння, розумієш. Смуга така пішла. Я ж пояснював.
— Везіння, і все?
— Ти що, не віриш мені? — захвилювався Антоній Ендотеліус. — Смуга невезіння змінилася на смугу удачі. От і все!
— Ти дещо забув, — сказав Клеобатіс, похитуючи головою. — Я ж був тоді корабельним лікарем і сам оперував твоє ліве стегно, розірване осколком астероїда, і накладав гіпс на ліву гомілку; як зараз пам’ятаю цей класичний перелом медіальної щиколотки із зміщенням під кутом.
— Ви ж казали, що вас укусив собака, а ногу зламали, впавши на космодромі, — не втримався Клавдій.
Сергій смикнув його за рукав.
— Старий космогатор трохи погрішив проти істини, — мовив Клеобатіс. — Йому справді доручили підірвати цей астероїд, але часу було обмаль, і він добре знав, що закласти вибухівку в багатьох місцях уже не встигне. Тому він випустив частину пального з баків на грунт і, давши хвилинну готовність, за допомогою індивідуального ранця-двигуна спробував відлетіти від астероїда якнайдалі. Через хвилину двигуни запрацювали, пальне спалахнуло, і весь заряд у кількох критичних точках і в ракеті вибухнув. От і вся історія.
— Навіщо ж ти все це навигадував? — з докором вигукнув Сергій, звертаючись до діда.
— Гм… справді, — підтримав його товариш.
Ендотеліус ніяково посмикував вуса.
— Бачите, друзі мої, правда — це… надто вже серйозна заявка… е… на монументальність своїх ааслуг, на бажання їх увічнити, чи що. А подати їх у вигляді жарту — це зовсім інша річ. Якщо подумають, що я прибріхую, не ображусь.
— Ти просто невиправний, — ніжно сказав Клеобатіс, поклавши руку на плече друга.
— Трохи пофантазувати — ніколи не завадить, — зауважив Анатолій Ендотеліус і раптом, знову пожвавішавши, сказав: — Пригадую, як одного разу професор Тардус дав мені на випробування перед моїм польотом, на планету Земфір таблетки правдивості. Через ці таблетки мене там обрали королем…
Він зустрів застережливий погляд Клеобатіса і, закашлявшись, докінчив:
— А втім, про цей випадок я розкажу вам іншим разом.
РАДИКАЛЬНИЙ МЕТОД
Лапатий, спокійний, святково-білий сніг падав на землю. Антоній Ендотеліус трохи засмучено дивився у вікно.
— Ось і ще одна зима минула, — ледь чутно промовив він.
— Що? — озвався онук.
— Ні, я не до тебе. Це я по-старечому сам із собою розмовляю. Пригадалось, як опинився в такій самій, як ти, ситуації.
— І звісно ж, вийшов з неї з честю!
— Авжеж, будь певен, і не нив, як ти!
— Я не нию, — ніяково відповів Сергій і, підвівшись із стільця, накульгуючи, теж підійшов до вікна. — Жаль просто, що через таку дрібницю доводиться сидіти дома.
— Розкажу я тобі зараз, — мовив Антоній Ендотеліус, вмощуючись у крісло і набиваючи люльку, — як я перехворів на те саме. Коли дізнаєшся, що ти не єдиний, хто опинився в скрутному становищі, стає легше. Був я тоді молодий, відважний космогатор. Космогація — одна з дисциплін, які ти вивчаєш, а в мене була улюблена робота. Після мого знаменитого прольоту через кільця Сатурна мені запропонували півтора місяця відпустки. Як я не відбивався, а відпочивати мене змусили, пославши на місяць на Гавайські острови, а півмісяця дозволили побути дома. І ось, коли до польоту — лишалося десь днів п’ять, зі мною сталося те саме, що і з тобою зараз. Після марних спроб вилікуватися, я подався в третій космоклуб, який мав не дуже добру славу через часті порушення дієтичних норм.
Увечері я ввійшов у яскраво освітлене приміщення, де за кавою сиділи бувалі космогатори. На моєму обличчі був написаний такий відчай, що розмови в залі одразу ж припинились.
— Що з тобою, Тонику? — в один голос почали розпитувати мене ці славні хлопці. — Може, допомогти чимось?
— Хлопці! — з сумом вигукнув я. — Ніхто мені не допоможе! Річ у тому, що мені не дозволять наступного разу летіти. От побачите.
— Мозолі! — вихопилось ніби з одних грудей. — Бідолаха! Не дозволять летіти!
Засмучений, я сів у кутку. До мене зразу ж підбіг кіберофіціант, кумедно дрібочучи павучими ніжками.
Я зробив замовлення. Мої слова почув колега космогатор, що сидів поруч.
— Ти занапастиш своє окислювальне фосфорилування, Ендотеліус! — вигукнув він. — Подумай про жирову інфельтрацію печінки! Тобі треба вживати третю суміш і пити вітамінізований напій. Я зараз, же заміню замовлення.
Я зупинив його.
— Мені нічого втрачати. Медицина все одно не може мені допомогти. Рак навчились лікувати, спадкові хвороби переможено, грипу більше немає. А мозолі лікувати не навчились. Мені й припарки робили, і примочки, і змушували ковтати гидкі таблетки. І все даремно!
Мені тактовно дали спокій, і я, сидячи в своєму кутку, прислухався до балачок. Поряд зі мною розмовляли два космогатори з третьої бригади. Вони говорили про “зникнення” матерії від зіткнення з гравітаційним каналом.
— А що як зробити гравітаційну щілину набагато вужчою? — спитав той, що сидів до мене спиною.
— О, тоді можна й атом розщепити! — впевнено відповів його співрозмовник.
І тут мене ніби струмом ударило! Принцип створення гравітаційного каналу, чи, іншими словами, нуль-просторового переходу, відомий уже давно. Вся справа в тому, щоб створити просту й надійну систему мікрофокусування гравіполя. Схема такої системи чітко вималювалась у моїй голові. Я хутко, майже не шкандибаючи, попрямував до виходу.
На чотири дні замкнувся у своїй майстерні, їв раз на добу, спав по три години. І ось, нарешті, апарат, завбільшки як мильниця, був готовий. Мені не терпілося показати його в дії космогаторам, і, оскільки я був цілком упевнений в безпомилковості своїх розшуків, то, навіть не випробувавши свій апарат, подався з ним у той самий третій космоклуб.
— Еврика! — закричав я з порога. — Я винайшов апарат, за допомогою якого можна видалити мозолі з точністю до мікрона.
Космогатори зацікавилися:
— Ану, продемонструй!
Про всяк випадок я попросив усіх відійти в другий кінець залу; щоб присутнім було добре видно, я поклав ногу на стіл і, закріпивши апарат на столі, зсунув важілець енерговикиду всього лиш на одну поділку.
Тієї ж миті з апарата вирвався яскравий промінь, з гуркотом, завалилася зовнішня стіна, приміщення наповнилося пилюкою. Я швидко повернув важілець у вихідне положення.
— Тонику, що з тобою? Ти не поранений? — почулися, схвильовані голоси космогаторів.
— Ні! Все гаразд! — бадьоро відповів я, глянувши на ногу. — Експеримент пройшов вдало— мозоль видалено!
Так уперше було проведено випробування дезінтегратора — могутньої і надійної зброї, якою тепер оснащують космічні кораблі і яку у вигляді стрілецької зброї видають космогаторам перед вильотом на планети, де є особливо агресивна фауна.
