Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (мир книг txt) 📗
Лось отямився перший. У грудях різало, голова йшла обертом, серце шуміло, як дзига. Думки виникли і зникли-незвичайні, швидкі, ясні. Рухи були легкі й точні.
Лось закрив зайві крани в баках, глянув на лічильник. Апарат пролітав близько п’ятисот кілометрів за секунду. Було ясно. В одне вічко проникав прямий, сліпучий промінь сонця. Під променем горілиць лежав Гусєв, — зуби вишкірені, скляні очі вийшли з орбіт.
Лось підніс йому до носа їдку сіль. Гусєв глибоко зітхнув, затремтіли повіки. Лось обхопив його попід руками і хотів підняти, але тіло Гусєва повисло, як пухир з повітрям. Він розчепив руки, — Гусєв поволі сів на підлогу, випростав ноги в повітрі, підняв лікті, — сидів, як у воді, озирався:
— Мстиславе Сергійовичу, а я не п’яний?
Лось звелів йому лізти спостерігати через горішні вічка. Гусєв підвівся, хитнувся, примірився і поліз прямовисною стіною апарата, як муха, — хапався за стьобану оббивку. Припав до вічка.
— Темно, Мстиславе Сергійовичу, анічогісінько не видно.
Лось надів димчасте скло на окуляр, обернений до сонця. Чітким обрисом, величезним кошлатим клубком висіло сонце в порожній темряві. З боків його, мов крила, розкинулися дві світлові туманності. Від щільного ядра відділився фонтан і розплився грибом, — це був час, коли проходили великі сонячні плями. Віддалік од світлового ядра розмістилися ще блідіші, ніж зодіакальні крила, одкинуті од Сонця світлові океани вогню, що обертаються навколо нього.
Лось ледве одірвався від цього видовища, — життєдайного вогню всесвіту. Прикрив окуляр ковпачком. Стало темно… Він присунувся до вічка, що було на неосвітленому боці. Тут була пітьма. Він повернув окуляр, і зеленкуватий промінь зірки вколов око. Та ось у вічко ввійшов голубий, ясний, потужний промінь, — це був Сіріус, небесний алмаз, перша зірка північного неба.
Лось підповз до третього вічка. Повернув окуляр, глянув, протер його носовичком. Придивився. Серце стиснулося, відчув волосся на голові.
_ Неподалік у темряві, зовсім близько, пливли невиразні, туманні плями. Гусєв промовив тривожно:
— Якась штуковина летить поряд з нами.
Туманні плями поволі відходили вниз, ставали чіткіші, світліші. Побігли ламані, сріблясті лінії, ниті. І ось почав прояснятися яскравий обрис рваного краю скелястого гребеня. Апарат, видно, зближався з якимось небесним тілом, попав у його притягання і, як супутник, став обертатися навколо нього.
Тремтячою рукою Лось намацав важельці реостатів і, ризикуючи, — апарат міг вибухнути, — повернув їх до краю. Всередині, під ногами, все заревло, затрепетало. Плями та яскраві рвані краї швидше полетіли вниз. Освітлена поверхня збільшувалася, наближалася. Тепер уже чітко можна було бачити різкі, довгі тіні скель, — вони тягли-ся через оголену мертву рівнину.
Апарат летів до скель, — вони були зовсім близько, залиті збоку сонцем. Лось подумав (свідомість була спокійна і ясна): за секунду апарат не встигне обернутися горлом до маси, яка його притягує, за секунду — смерть.
У цю частку секунди Лось помітив на мертвій рівнині поміж скель руїни уступчастих веж… Далі апарат ковзнув над голим вістрям гір… Але там, по той бік гір, було урвище, безодня, темінь. Сяйнули на рваному стрімкому обриві жили металів. І уламок розбитої невідомої планети лишився далеко позаду, — продовжував свій мертвий шлях до вічності. Апарат знову мчав серед пустелі чорного неба.
Раптом Гусєв крикнув:
— Щось наче місяць перед нами!
Він обернувся, одірвався від стіни і повис у повітрі, розкарячився, як жаба, і, лаючись пошепки, силкувався припливти до стіни. Лось одірвався од підлоги і теж повис, тримаючись за трубку вічка, — дивився на сріблястий, сліпучий диск Марса.
Сріблястий, подекуди ніби оповитий хмарками диск Марса помітно більшав. Сліпучо виблискувала пляма льодів південного полюса. Нижче від неї розстилалася вигнута туманність. На сході вона доходила до екватора, неподалік од середнього меридіану здіймалася, розложисто оточуючи світлішу поверхню, і роздвоювалась, утворюючи біля західного краю диска другий мис.
По екватору містилися — їх було виразно видно — п’ять темних точок, круглих плям. Вони з’єднувалися прямими лініями, які утворювали два рівнобічних трикутники і третій — подовжений. Підніжжя східного трикутника охоплювала правильна дуга. Від середини її до крайньої, західної точки, йшов другий півкруг. Кілька ліній, точок і півкру-гів було розкидано на захід і схід од цієї екваторіальної групи. Північний полюс тонув у млі.
Лось жадібно вдиьлявся в це плетиво ліній: ось вони, ті, що зводять з розуму астрономів, завжди мінливі, геометрично правильні, незбагненні канали Марса. Лось розрізняв тепер під цим чітким малюнком другу, ледь видну, ніби стерту, сітку ліній.
Він почав креслити приблизний малюнок її в записничку. Раптом диск Марса здригнувся і поплив в окулярі вічка. Лось кинувся до реостатів:
— Потрапили, Олексію Івановичу, притягуємось, падаємо!
Апарат повертався горлом до планети. Лось уповільнив швидкість і зовсім вимкнув двигун. Зміна швидкості була тепер менш болісна. Але настала така нестерпна тиша, що Гусєв затулив обличчя долонями, затис вуха.
Лось лежав на підлозі, стежачи, як збільшується, росте, стає все опуклішим срібний диск. Здавалося, ніби з чорної безодні він сам тепер летів на них.
Лось знов увімкнув реостати. Апарат затріпотів, долаючи притягання Марса. Швидкість падіння уповільнилася. Марс тепер затуляв усе небо, тьмянів, краї його вигиналися чашею.
Останні секунди були страшні: запаморочливе падіння. Марс закрив усе небо. Раптом скельця вічок запотіли. Апарат розрізав хмари над тьмяною рівниною, він весь здригався і, ревучи, повільно опускався.
— Сідаємо! — встиг тільки крикнути Лось і вимкнув двигун.
Його сильно штовхнуло, кинуло на стіну, перевернуло.
Апарат важко сів і повалився набік.
Коліна трусилися, руки тремтіли, серце завмирало. Мовчки, квапливо Лось і Гусєв наводили лад в апараті. Крізь отвір одного вічка висунули напівживу мишу, яку привезли з Землі. Миша помалу ожила, підвела догори носа, почала ворушити вусами, вмилася. Повітря було придатне для життя.
Тоді відгвинтили вхідний люк. Лось облизнув губи, сказав глухуватим голосом:
— Ну, Олексію Івановичу, з щасливим прибуттям. Вилазьмо.
Скинули валянки і кожушки. Гусєв причепив маузер до пояса (про всяк випадок), усміхнувся і розчинив навстіж люк.
Темно-синє, як море в грозу, сліпуче, бездонне небо побачили Гусєв і Лось, вилазячи з апарата.
Палаюче, кошлате сонце стояло високо над Марсом. Струмені кришталевого синього світла були прохолодні, прозорі — від виразної лінії обрію до зеніту…
— Веселе у них сонце, — мовив Гусєв і чхнув, таке сліпуче було світло в густо-синій висоті. Поколювало в грудях, у скронях стугоніла кров, але дихалося легко, — повітря було тонке і сухе.
Апарат лежав на оранжево-помаранчевій пласкій рівнині. Обрій зовсім близенько. Весь грунт у великих тріщинах. Скрізь на рівнині стояли високі кактуси, наче семи-свічники, — кидали різкі бузкові тіні. Повівав сухий вітрець.
Лось і Гусєв довго озиралися, потім пішли рівниною. Йти було надзвичайно легко, хоча ноги й грузли по щиколотку в сипучому грунті. Обходячи жирний високий кактус, Лось простягнув до нього руку. Рослина, ледь її торкнулися, затріпотіла, як од вітру, і її руді, м’ясисті паростки потяглися до руки. Гусєв штовхнув чоботом її під корінь — ач, погань! — кактус повалився, уткнувшись колючками в пісок.
Ішли майже півгодини. Перед очима розстилалась та сама помаранчева рівнина, — кактуси, бузкові тіні, тріщини в грунті. Коли повернули на південь і сонце лишилося збоку, Лось став придивлятися, ніби щось метикуючи, раптом зупинився, присів, ляснув себе по коліну.
— Олексію Івановичу, а грунт зораний.
— Та що ви?
Справді, тепер чітко було видно широкі, напівобсипа-ні борозни ріллі і правильні ряди кактусів. За кілька кроків Гусєв спіткнувся об кам’яну плиту, в неї було вкручено велике бронзове кільце з обривком каната. Лось потер підборіддя, очі в нього блищали.
