Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Вiтер б'є в лице пружинистими крилами. Жовте небо набирає димної, закуреної густоти. На вулицях незвичний рух. Бiржа в панiцi розбiглась Банк майже в облозi. Це дуже добре. Це просто знаменито. Страйк, революцiя, катастрофа. Хе!
Граф Адольф нетерпляче потирає свої м'якi, жiночi колiна. Хто знає, чи не прислужився! Iнарак пановi президентовi?
Камердинер Фрiц не вiдважується зголосити її свiтлостi принцесi графа Елленберга — у принцеси болить голова, i вопи звелiли не турбувати їх нiчим. Але граф Елленберг колюче, сухо дивиться поверх лоба в кучеряве золотисте волосся камердинера Фрiца и наказує негайно зголосити її свiтлостi.
Дiйсно, очi її свiтлостi стомленi, млявi й трошки червонуватi, наче вiд вiтру або вiд слiз. Але хору свою голову вона тримає так твердо, рiвно й неприступно, що нiяка хороба не пiдступиться.
Граф Елленберг зразу ж приступає до сутi. Вiн не-хоче й не смiє довго затримувати її свiтлiсть тою справою, яка привела його сюди без попередження.
Дiйсно, граф Елленберг має вигляд рiшучий, суворий, урочистий. Вiн не посмiхається, не вигинається, не заглядає в очi принцесi.
Її свiтлостi, звичайно, вiдомо про нахабний розбишацький виступ Iнараку? Розумiється. Все громадянство, не виключаючи соцiалiстiв i робiтникiв, обурене на цих бандитiв страшенно. Нiчого страшного, звичайно, не може статись. Але пiд умовою все ж таки повної розсудливостi. Наприклад, не пiдставляти навмисно свої груди пiд револьвер тих бандитiв.
Князiвна Елiза переводить зеленi стомленi очi вiд вiкна, в якому розкудовчено гойдаються вiти дерев, i пильно зупиняє їх на м'якому носi графа Елленберга.
Так, цiлком свiдомо, умисно пiдставляються груди. Груди пана президента. Граф Адольф говорить iз її свiтлiстю цiлком одверто, iнтимно, знаючи, що вся розмова лишиться мiж ними. Отже, хоч це i дивно, i неймовiрно, але абсолютно ясний факт, що лан президент хоче скiнчити своє життя самогубством. Намiр цих бандитiв є для нього зручний привiд. Наприклад, йому, графовi Адольфовi, треба було надлюдської натуги, щоб стримати пана президента вiд намiру поїхати на бiржу й виступити з промовою перед юрбою Намiр цiлком ясний: пiдставити себе пiд бомбу iнаракiста, загинути самому й загубити з собою сотнi людей.
— Але через що?!
Граф Адольф глибоко зiтхає, схиляє голову й мовчить. Принцеса вражено пiдводить i устi широкi брови догори.
— Графе, я сподiваюсь, ви не хочете своїм мовчанням сказати, що я причетна до цих настроїв пана Мертенса.
Граф Адольф сумно хитає головою. На жаль, вiя по щиростi мусить сказати, що саме її свiтлiсть причетна до цього тяжкого стану пана президента. На жаль, це так. Можна як хоч пояснити цей стан, але факт той, що пiсля вiдмови її свiтлостi побачитися з паном президентом вiн формально за-хорiв. Так, захорiв. I хорiсть ця така глибока й серйозна, що нiчого дивного не буде, коли вона скiнчиться якимсь божевiллям, якимсь вiзитом до iнаракiстiв. Вiн, граф Адольф, не потребує поясняти її свiтлостi, що з того може вийти, як це вiдiб'ється на Нiмеччинi. Та коли вже яо щиростi говорити до кiнця, то й на планах самої ii свiтлостi. Iз смертю пана президента шанси її свiтлостi на корону Землi зменшуються дуже значно. I чи знайдеться вже потiм коронка Зiгфрiда, чи нi, але корона Землi страчена. Отже…
Граф Адольф одверто, рiшуче дивиться в похмурене лице принцеси й кiнчає:
— Отже, ваша свiтлосте, єдина рука є на свiтi, яка може стримати пана президента вiд самогубних вчинкiв i яка може вирятувати його, — це ваша рука, ваша свiтлосте. Подана йому в цей мент, коли темнi сили громадянства вибухають i загрожують йому, ця рука навiки стане його владаркою. Бiльше я нiчого не скажу, ваша свiтлосте.
I граф Адольф iзнову нахиляє голову, даючи змогу її свiтлостi вдуматися й оцiнити його знаменнi слова.
Її свiтлiсть сидить непорушне. Лице їй вiд чола до пiдбо рiддя стає рiвно-бiле, овал витягається, загострюється, брови опуклими темними смужками застигли над примруженими, немов у далеку далеку далечiнь напрямленими очима. На устах виступає ледве помiтний усмiх.
Принцеса Елiза заплющує очi й сидить так. Граф Адольф пiдводить голову, але, глянувши на її свiтлiсть, знову швиденько прибирає ту саму позу, ще нижче нахиливши лице.
Раптом принцеса пiдводиться, велично випростовується й сухо, твердо випускає з ледве розтиснених уст слово за словом:
— Графе, я прошу подати до вiдома пана Мертенса…
Вона на мить робить паузу, немов їй забиває дух, а граф
Елленберг, швиденько пiдвiвшись за принцесою, весь замертвiлий у чеканнi, низько схиляє голову.
— …що я зараз буду в його палацi з вiзитом.
Граф Адольф скидає вгору головою, весь спалахує рум'янцем радостi, хоче щось сказати, але замiсть того падає на колiна й простягає руки до руки принцеси. Вона подає йому ту руку, i граф Адольф припадає до неї в екстазi й побожностi.
— О ваша величносте, ви справжня, дiйсна королева Землi!
Вiкна в кабiнетi пана президента щiльно позачинюванi. Зовсiм, розумiється, не через ту дурну божевiльну оповiстку бандитiв, а з тої простої причини, що дме гарячий вiтер i перешкоджає важнiй нарадi пана президента з паном вiце-президентом Штiфелем, паном райхсканцлером, паном секретарем Банку й мiнiстром торгiвлi паном Бруксом. Мусiв би бути ще й граф Елленберг, але… його немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний iз дорадникiв говорить iз дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речi.
Пан президент, наставивши на мiнiстра торгiвлi сiдлаєте чоло, як бик роги, пильно, не клiпаючи, дивиться на його жеманнi, пiдмальованi уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за кулiс, i нiчого не чує.
Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрiдрiховi Мер-тенсовi, взяти та й явиться завтра в Об'єднаний Банк. I моментально вщухне панiка, скрутиться спекуляцiя й усi папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офiцер. I не треба вигадувати нiяких хитромудрих комбiнацiй.
Але вiн, розумiється, нiкуди не поїде. Вдень хотiв їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранцi, як Вiнтер подав ту бандитську оповiстку, навiть серйозно розлютився. А тепер тiльки нудно й досадно. От i цi дорадники, очевидно, теж вiрять у його «деспотизм», «монархiзм», «свавiлля». Вiрять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють — i все пiде до загину.
Наївнi люди! Що значить одна людина в тiй велетенськiй системi, яка охоплює всю земну планету тисячолiтнiми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що вiн, Мертенс, у цiй колосальнiй машинi, яка обснувала всю землю мiльйонами гонових пасiв, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, мiсто з мiстом, нехтуючи всякi державнi кордони, раси, нацiї, релiгiї, iсторiї? Що таке Нiмеччина в цiй машинi? Складова частинка, яка без цiлого так же може жиги й функцiонувати, як вийняте колесо без цiлою апарата. А вiн, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?
Бiднi, дурненькi фанатики! «Зажерлива полiтика, катастро-фальна вiйна». Нiби вiн, Мертенс, та ще декiлька окремих «деспотiв» iз зажерливостi постановили провадити таку полiтику, i так по глаголу їхньому й дiється. Бiдним дурникам i не видко, що цi «деспоти» — тiльки безвольне, слiпе знаряддя вищої волi, фатальної конечностi, що ця вища воля крутить i командує цими «деспотами» так само, як i тими «рабами», що бунтуються он там.
Мiнiстр торгiвлi робить жеманний словесний пiрует i закiнчує свою промову:
— Отже, менi здається, пане президенте, що це єдиний вихiд iз даної ситуацiї.
Пан президент на цей вихiд нiчого не вiдповiдає й дас слово райхсканцлеровi. Райхсканцлер зiтхає, сумлiнно збирає всi аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорiї…
