Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Підходьте, підходьте! — промовив Гуро.
Його очі звузилися, він не зводив погляду з хвилі, що наближалася. Дивні, дивні істоти! Здається, ніколи людське око не бачило нічого подібного… нічого!
Проте ні. В уяві Гуро виникло маленьке, яскраво освітлене коло. І в ньому повільно пливли, пересувалися отакі кулі, коми, ковбаси й округлі палички. Де це було? Він пам’ятає цю картину… Так, він твердо пам’ятає: це було кілька років тому. Гуро колись зацікавився мікроскопом. І його приятель-лікар охоче показав йому в мікроскопі культуру якихось бактерій. В світлому колі рухалися ті кулі, коми, палички… Вони збиралися ціпками, купками… зовсім так, як оці… Виходить це бактерії? Гігантські бактерії?!
Хвиля куль і округлих циліндрів наближалася. Ось уже їй залишалося тільки метрів десять.
— Ну, тримайтеся!..
Раптовим помахом руки Гуро жбурнув у хвилю гранату. Граната зробила в повітрі широку дугу і впала серед дивних істот. І враз сіра хмара диму оповила перші купки. Хмара виринула зсередини, вона підстрибнула вгору — і разом з нею в повітря полетіли розшматовані кулі й циліндри. Мисливець не дивився далі. Він повернувся і знову побіг до лісу. Він чув, як у гуркоті вибуху щось лускало, щось тріщало. Але він біг далі, не обертаючись. Ось перші дерева. Глибше, глибше!.. В гущавину лісу!
Тільки тепер Гуро міг перепочити. Густі дерева й кущі захищали його. Він був увесь мокрий від поту. Погляд його впав на годинник. Жах: у нього залишалося не набагато більше години дихання… Нема часу відпочивати, швидше додому.
І знов почалася мандрівка лісом. Тепер Гуро не звертав уваги ні на що. Все залежало від того, чи встигне він вчасно дійти до ракети. Він швидко йшов між деревами, іноді починав бігти. Це зумовлювало підвищену втрату кисню, але компенсувалося більшою швидкістю. Гуро згадав: він бачив з лап бабки ту зелену галявину, де темніли камінням крапки. То й було плато з гігантськими бактеріями. Що ж іще чекає на нього в цьому пекельному лісі?
Він біг з горбка вниз. Потім, перестрибнувши через невеличку трясовину, знову почав викараскуватись угору. Ліс був тут не такий густий. Вдалині видно було небо. І на його світлому фоні Гуро раптом побачив прозоре голе гілля. Тонкими темними візерунками воно вирисовувалось на рожевому небі. Невже це та ділянка чорного, немов обгорілого лісу, що його бачив Гуро з повітря? Гаразд, там не може бути нічого страшного, там, навпаки, все добре видно, ніщо не завадить, можна буде прискорити ходу. Вперед, вперед!
Ні, це не були сліди пожежі. Правда, на деревах зовсім не було листя, жодної травинки не було на ґрунті; тільки коричневі голі стовбури, мертве сухе гілля та голий бугруватий ґрунт. Мертва ділянка, така незвичайна серед буяючої, квітучої, вічнозеленої природи Венери. Що трапилося тут? Чому всі дерева голі?
Спостережливе око Гуро помітило якийсь рух на голому гіллі. На гіллі щось сиділо. Невже є птахи на Венері? Перша зустріч із справжніми теплокровними тваринами?..
Між дерев Гуро помітив кілька величезних гусениць — кошлатих і гладких. Вони повільно повзали, не звертаючи уваги на людину. То й краще: ці гусениці були великі, як колоди, боротьба з ними відібрала б чимало часу.
Гуро поспішав. Він спіткнувся об каміння і схопився за ближче дерево, щоб зберегти рівновагу. Дерево струснулося — і Гуро відсахнувся: йому здалося, що стовбур загув, загуркотів. Що таке? Що за дивні дерева?..
Це гуло не дерево. З верескливим, пронизливим дзижчанням з його гілля злетіло кілька істот, яких досі мисливець вважав за птахів. Вони були неоднакового розміру — від маленьких, з кулак, до великих, з півметра завдовжки. Вони дзижчали й крутились навколо Гуро.
— Знову кляті комахи! — сказав сердито мисливець. — Ну, хай, мені ніколи.
Але потворні істоти кружляли над головою Гуро, немов збираючись напасти на нього. Ситі тулуби з довгими відростками на кінцях, великі м’які крила, довгі задні ноги, як у коників, — все це було б не страшне. Але химерні їхні голови здатні були будь-кому вселити жах.
Два роги з відростками стирчали на голові кожної величезної комахи. Дві пари щупальців звивалися в повітрі. Щелепи, схожі на серпи, намагалися вхопити Гуро. І настирливе, пронизливе дзижчання!..
Мисливець розумів небезпеку. Навіть коли ці щелепи не здатні були б прокусити скафандр, величезні комахи могли затримати його.
Ховаючись за стовбурами, Гуро швидко перебігав від одного дерева до другого. Він уникав сутички, він шкодував на це час. Але потвори, що літали, не відставали від нього. Ось одна з них сіла на шолом і вчепилася в рамку. Гуро почув, як рамка здригається.
— Ні, це не годиться. Геть!
Він махнув кинджалом, щоб скинути з шолома комаху. Проте цієї затримки було досить, щоб його обліпили інші потвори. Вони насідали на нього, вони впиналися в тканину скафандра, їх м’які крила били в вікна шолома. Гострий і широкий кинджал мисливця миготів у повітрі, вражаючи комах одну за одною. Гуро біг поміж деревами, відбиваючись від нападу. Комахи не відставали.
Ось дві великі потвори впали з верху на мисливця, ледве не збивши його з ніг. Гуро зрозумів: треба щось зробити, інакше він не відіб’ється. Якщо він міг вражати кинджалом менших, то ці більші могли звалити його самого. Він зіперся спиною об стовбур дерева і витяг пістолет.
— Ну, що ж, давайте!..
Навіть не прицілюючись, він натиснув на спуск. Постріл заглушив дзижчання. Одна з великих потвор, майже в половину самого Гуро, впала. Ще постріл, ще… три комахи лежали на ґрунті. Безпосередня небезпека минула. Тепер можна бігти далі, менші комахи не зіб’ють його з ніг.
Далеко за голими деревами відкривався знову зелений краєвид. Що це? Може, він помиляється?.. Ні, це так. Над далеким зеленим лісом, на скелі майорів червоний прапор. Він здавався дуже маленьким, далеким, але це був він.
Міжгір’я!.. Товариші!..
Дихати стало важко. Невже він не розрахував, помилився? Швидше, швидше…
Новий удар у спину. Гуро озирнувся. Ще дві величезні комахи напали на нього. Прокляті! Вони затримають його, йому не вистачить кисню!..
Два постріли розляглися один за одним. Тільки тепер Гуро відчув, що він украй стомлений, що йому не вистачає повітря і він втрачає сили. Впала тільки одна комаха. В другу він не влучив, він — уславлений стрілець!..
— Так от же тобі, от, от!
Три постріли зробили з комахи безформну купу на землі.
— Товаришу Гуро, поспішайте. Ми на вас чекаємо, поспішайте, товаришу Гуро!.. — лунав у радіотелефоні голос Василя.
Тепер той голос проходив мов крізь вату. Чи це Гуро став гірше чути? Голова немов наллята свинцем, б’є у скронях. Швидше, швидше! Невже він упаде тут, за кілометр від товаришів, бачачи червоний прапор, що майорить на скелі?
Ні, вперед! Хай спотикаються ноги, хай важчають руки, хай безсило хилиться голова, все одно — вперед!
Хитаючись, хапаючись руками за гілки, мляво відмахуючись від комах, мисливець через силу йшов далі. Він не чув уже голосу Василя, він не чув дзижчання огидних комах, він не чув і не бачив нічого, крім маленької червоної крапки прапора вдалині. Ця червона крапка росла на його очах, кликала його, підбадьорювала, вливала в нього сили. До неї, до неї!
Мисливець повільно посувався вперед. Кинджал випав з його руки і він не підняв його: він не міг нахилитися. Спотикаючись, він брів до міжгір’я, до товаришів, не зводячи очей з червоного прапора на високій скелі.
23. ПЛАН З ПОВІТРЯ
— Хлопець не хоче відходити від мікрофона, Миколо Петровичу, каже: я ще зможу чергувати. Так і поїв, не відходячи від мікрофона. І ось знов сидить.
Сокіл показав рукою на Василя. Риндін відмахнувся:
— Хай чергує. Це все-таки дає якусь надію допомогти Борисові. Коли я чую цей голос, мені здається, що Борис ще може повернутись. Ніби є якийсь зв’язок з ним. Хоч я майже певен, що все це тільки ілюзія, але…
