Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (чтение книг .txt) 📗
Золотисто сiрий полудень змiняється пiдчервоненим пiдстаркуватим вечором.
Граф Адольф фон Елленберг пригнiчено вертається з палацу додому, вперше за цiлий день нi разу не прийнятий паном президентом. Цiлий день пан президент лютував i так часом гиркав на Вiнтера, що було чути аж до великої приймальнi.
Граф Адольф понуро ходить по кабiнету, — як чудесно, як надiйно починався день i як загрозливо кiнчається вiн. А що ж то далi буде?
Небо жовто-сiре, сiрчане, з жахливо поширеними, дикими очима По жовто-димному пiску хмар слiди велетенської мiтли. Колодязями-вулицями гонить гривастий, розгарячений, увесь у пiнi й потi скажений вiтер.
А в душi Макса гривастий захват, безперестаннi, пекучi язики полум'я Вiд нього горить лице, вуха, голова, мозок. Усе горить, палахкотить, не вгасає. Чи вiд вiтру? Чи вiд двох безсонних ночей? Гей, а може, вiд краси, Сузанно, тої краси, якої тобi нiколи не зазнати?! Га?
Хiба ж не краса: весь Берлiн од краю до краю, вiд палацiв до верстатiв, од Мертенса до слiпого старця пiд стiною, весь Берлiн, як вода у сильно струснутому вiдрi, хвилюється, виплiскується, пiниться. Жадна, цiкава, легковажна, полохлхва мiщанка-юрба шамотиться, шепочеться, жахається, радiє, лютиться. Як живе срiбло, то розбивається на дрiбнi грудочки, то зливається в натовпи, то знову краплинками розгiкається по ресторанах, кав'ярнях, магазинах, конторах. Але скрiзь несе з собою шепiт, жах, широкi очi, чекання.
Хiба ж не краса, Сузанно, рухатись непомiтною, незначною порошинкою в цьому вихорi юрби i знати, що ги ж викликав його? Хiба ж не краса знати, що ця юрба в один мент може тебе роздерти на шматки або ж або понести на руках, як бога?
Полiцаї, — милi, комiчнi, такi страшно суворi, напруженi до-лiцаi, — ретельно, люто здирають оповiстки Iнараку.
Ах, бiдолахи, їм величезна робота весь ранок — п'ять тисяч червоних великих плакатiв, добре поналiплюваних i мiцно присохлих, поздирати з усiх стiн, стовпiв, дверей, вiкон, тротуарiв. Бо той же поганець Iнарак зовсiм не тримався приписiв магiстрату, де можна лiпити. Лiпив, де хтiв, навiть на дверях самої полiцай-президiї!
Ось, наприклад, цiлий натовп перед дверима церкви, на яких нахабно червонiє страшна оповiстка. Де ж ти, полiцаю! Дивись, як жадно вп'ялися десятки очей у червоний плакат i читають:
«Оповiстка
Цим доводиться до вiдома громадян Нiмеччини, що Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Ц. Б. IНАРАКу) постановило громадянина Фрiдрiха Мертенса за.
1) свiдоме, вперте й активне запроваджування режиму капiталiстичного деспотизму та новiтньої фiнансової монархiї,
2) за пiдступний наступ на працюючi класи в облуднiй формi постанов Паризького Конгресу,?) за полiтику зажерливого iмперiалiзму, виявлену на тому самому Паризькому Конгресi, яка прагне свiтової фiнансової монархiї й неминуче тягне за собою всесвiтню катастрофiчну для всього людства вiйну, — за цi злочинства засудити на смертну кару.
Всiм громадянам пропонується в їхнiх власних iнтересах уникати яких-небудь зносин iз цим злочинцем Усякий, хто пустить до свого дому Фрiдрiха Мертенса або буде поблизу нього, рискує смертю.
Ц. Б. IНАРАКу в Нiмеччинi».
Ага, ось спiшить охоронець полiтичної незайманостi вiрно-пiдданих його гумової величностi. Розiйдись! Дрр!
Вiтер вириває з рук полiцая одiрванi червонi шматки плаката i, трiумфуючи, несе їх вулицею. Але от яка бiда нiякий найспритнiший полiцай уже не може здерти оповiстки з душi тiiх, що проковтнули її очима. Нiякий шпиг не може заткнути чопом тих питань, що фонтаном б'ють iз одiтканої обивательської бочки.
Сузанно, двiстi бойових патрулiв чатує у глибинах вулиць Берлiна. Законодавець i владар твоєї краси, як зацькований кабан, полохливо сидить у своєму палацi, не смiючи вистромити з нього iклiв своїх, оточений людьми, якi не розумiють краси твоєї. Вони не розумiють; зовсiм, бiднi, не розумiють естетики кожної хвилини готовi померти без пози, без гарного жесту, ославленi, як бандити, осмiянi, вненавидженi й нiкому, крiм своїх, таких самих бандитiв, невiдомi. За що? Чого ради? Яка краса їх жене на це, Сузанно?
Вiтер напирає з усiх сил м'якими грудьми у спину, старається, пiдпихає маленький задрипаний репортерський автомобiльчик. Вiн знає, що Максовi треба об'їхати всi пости й патрулi, вiн, милий, помагає як може.
Голова горить, а в усiй iстотi палахкотять без перестанку язики полум'я, i що не кинь у нього, все моментально згорає. Все тепер нiщо, все є тiльки мить, плюск часу, бризка хвильки в величезнiм океанi.
А чи не отак часом починається божевiлля? Ха, коли божевiлля горить таким захватом, коли вiд нього радiсть твоя хоче обняти тих, з якими в обiймах ти можеш зараз померти, то хай живе божевiлля! Милi полiцаї, любий Мартенсе, дорогий Штiфелю, все є тiльки плюск часу в океанi вiчностi Розумiєте? Не хвилюйтеся, не бiйтеся, будьте любовнi й пам'ятайте, чуєте, неодмiнно пам'ятайте, що сьогоднi-завтра ви можете зовсiм перестати що-небудь пам'ятати.
Ух, яке жовтометалiчне, грiзне небо! Браво, старенький Саваофе, ти, значить, солiдаризуєшся з Iнараком? Чудесно! Жовти ж мiцнiше своє небо, збирай бурю, готуй свої громи, сьогоднi зробиш ефектовну декорацiю для чийого-небудь останнього акту комедiї, що зветься життям.
Шофер — «молодий товариш» — декiлька разiв уже питає, куди їхати Куди? Ах, так! До бiржi. Розумiється, до бiржi. Задрипаний, розхряпаний екiпажик зупиняється, сунеться задом, як жучок перед перепоною, i повертає назад, — назад треба.
Хе! Ось воно, серце Нiмеччини. Величезна темно-сiра буддiйська пагода, шершава, важка, як велетенська черепаха, що мiцно вперлася на лапи й роззявила пащу дверi. Круг неї, як стривоженi комахи, шамотяться авто, приїжджают), сiд!їжд жають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують iз них i прожогом несуться в роззяв. iєну пащу черепахи. Другi вилiтають iз неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екiпажi, вибиваються з юрби й женуть кудись стрiмголов. Газетчики люто кричать, вимахують окремими додатками газет, кидаються пiд ноги. Крик, гуркiт, рявкiт, свист, дзвiн.
Ага, артерiї сьогоднi мають добру роботу?
Макс виплиiує з жучка t, заклавши лiву руку в кишеню, п'яно поблискуючи очима, не хапаючись, протискається в потiк, що вливається в бiржу. За дверима контроль вхiдних документiв. О, будь ласка! Кореспондент «Будучностi». А от ще й «спецiальний документ од детективного вiддiлу тайної полiцiї.
Ха, «спецiальний документ» товариша Тiле на цих привратникiв храму робить раз у раз магiчне враження, — де ж пак: найвiрнiша охорона їхнiх святощiв.
О, сьогоднi серце тiпається здорово! Це в вестибюлi чути надзвичайний гуд, неначе там десь у повному ходi працює велетенська машина з тисячами тонових колiс i рушiйних ременiв. Рiвнин, глухий, безустанний гуркiт щодалi робиться виразнiший, дужчий, грiзнiший. Бiля кружляних дверей, через якi одне пасмо людей усотується, а друге висотується, наче живий рушiйний ремiнь на незримих гонових колесах, вже людської мови розiбрати не можна. А коли Макс утягається в пасмi в залу пагоди, тут уже треба кричати своєму сусiдовi на вухо, приклавши долонi до рота То реве й гуркоче багатотисячна юрба. Вона вся, як труп, обсiлий червою, кишить, рухається на одному мiсцi, вгризається, бореться там помiж собою, i вся приголомшливо, без перестанку, без пауз, без виразу кричить одноманiтним страшним гудом, як рев величезного водопаду.
Колосальна двоповерхова зала з круглою банею, з мармуровими колонами, наче з сiрої замшi, вся залита свiтлом електрики. Сонце тут непотрiбне, сонце — тут сентиментальнiсть, то свiтить, то ховається; електрика — певнiша, дiлова, надiйна сила.
Макс шукає очима патруль. Ну, це не легка справа, та ще сьогоднi. О, та яке ж сьогоднi люте ревище! Який страшний, корчовии рух. Цi голови наче всi викручуються з-помiж самих себе, роблять скаженi зусилля, але, зачарованi якоюсь силою, мусять лишатися на мiсцi.
