Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
“Слухайте, люди, як воно все було…
Убили Сірка, мамонта. Петро ж і знайшов його в лісі. На свою голову знайшов. Раз його викликають, і другий, і третій. То сюди, то туди, то ще кудись, бо, бачте, він перший помітив, що той лежить догори ногами. Велике діло — перший. Мертвий то мертвий, хіба не так? Виходить, ні. Виходить, краще було б заховатися, не зізнаватися, аби хто-небудь інший першим побачив, тоді б, диви, і минула Петра лиха година.
Що вже я люблю Петрика — у слово не впхнеться, а як він уже мамонтів любить — і слова не знайдеться. Все оддав би їм. І оддавав. Як діточкам…”
Почерк зробився геть кривулястим. Степаниді знову защеміло під серцем, в якусь мить все її життя зупинилося перед очима, як на фотокарточці: стоять вони вдвох із Петром, він, веселий, за руку її тримає, а вона не встигла й посміхнутися…
“…Ходила я до Фененка, до начальника, кажу йому, що ж це таке робиться? А він мені у відповідь: “Не хвилюйтеся, на все свій час, іде слідство, усіх розпитують, щоб, значить, знайти того, хто вбив”. Наче він не знає, що мій і мухи не зобидить, а, бач, раз іде слідство, можна й валити із хворої на здорову.
А це поповзли по селу чутки, нібито не вбивано мамонта, а потруєно. Тепер ще гірше: Нечеса хотів піддурити народ, от і сказав, що вбито, бо сам же й отруїв Сірка. Ходила я до слідчого, такий молоденький, як рибка з акваріума. І він мені те саме: “Не хвилюйтеся, розберемося, що й до чого, невинного не засудять”. А коли ж винного знайдуть, коли? Вже місяць Нечеса на язиці в села. А я й боюся гріх на душу брати, та все-таки думаю, слід би потрясти добренько сусіду нашого — Кулагу. Сірко частенько гостював у них у дворі, Костя, синок їхній, дуже дружив із мамонтом, а старі сердилися, що він уроки не учить, все з тим Сірком возиться. Так ніхто й не подумав спитати у нього. Хлопчик, правда, гарний, добра душа, а Валентин, батько, такий жмикрут, що прости і одведи. А на Фененка гляньте — не кращий. Уже ж займалися ним, по машині собі й сину купив, трьох поросят годує, м’ясом торгує, як лавочник, цілісіньке літо, звідки воно береться?.. Позаймалися та й кинули. А в ньому правди — й на краєчку ока…
Казали Петрові своєму: всі нещастя, по собі знаю, через любов велику: розстебнув душу, от і простудився, тепер кутайся не кутайся, а не зігрієшся…”
Степанида відклала авторучку, ще раз прочитала останнє речення, покивала несхвально головою і закреслила його так, щоб слів не розібрати. Внизу дописала: “А я собі гадаю, той мамонт і сам отруїтися міг, мало в нас гидоти всякої, чи що?” Потім знову засумнівалася і закреслила. Чим закінчити — не знала, перечитала написане, пошкодувала, що не вчилася; бач, такого простого — написати, що думаєш, а не може… І вона, вкотре, нагнала прокльонів на мамонтів, знесилена, люто пошматувала папір і вирішила зайнятися вечерею, скоро чоловік повернеться, треба на стіл готувати.
4
У “Чайнику” вже ніде було яблукові впасти…
Віктор Синиця, як міг, витягнув шию. В цей час його і помітив Славко. Одразу встав, замахав рукою. За столиком сиділо ще двоє. Вже літні він і вона дивилися в очі одне одному і зрідка розтинали уста тихим, таким тихим словом, що, певне, й самі не чули, і Віктор несамохіть подякував долі — за їхнім столиком, вважай, було тихо.
Вони пили — для зміцнення крові — морквяний морс. Віктор говорив майже пошепки і якомога популярніше.
— Ти, очевидно, знаєш, що ніде в світі, тільки в нас живуть до цього часу дванадцять мамонтів. Тобто жили. Одного вже немає. Не буду довго розповідати про них, відомо — реліктові, одностатеві, інстинкт самозбереження відсутній, справа не в тому. Загинув мамонт Сірко, отруївся. Під моїм керівництвом в лабораторії інституту робили хімічний аналіз крові, зараженої, як ти думаєш, чим? Продуктами розкладу речовин, які широко застосовуються в народному господарстві. Кров мамонтів, як губка, протягом століть вбирала в себе шкідливі елементи біосфери — те, з чим зараз так уперто і так безнадійно борються скрізь і всюди. Організм мамонтів — це конденсатор токсинів, а кров мамонтів — комбінат по їх переробці. І от настав час, коли вона повністю змінила свої хімічні властивості…
— Тому й беркицьнувся той мамонт? Тепер розумію…
— Так. Але слухай мене уважно, що ж це за екстракт — продукт еволюції мамонтової крові? Це… — Віктор пильно подивився наліво й направо — на них не звертали уваги, а він і вона, їхні літні сусіди, закохано дивились у вічі одне одному і нічого, крім зліпків своєї пам’яті, не бачили в них, тим більше — побіля себе. — Це… сонячний еліксир, формулу якого я вивів теоретично ще десять років тому.
— Ледве не поплатився за неї…
— Друг старався, роздзвонив через газету.
— Гаразд, друг як друг, далі…
— А далі ще цікавіше. Сонячний еліксир — це пракров пралюдей, що мешкали на землі мільярди і мільярди років тому до того, як з’явилася перша клітина, яка поділилася і так далі. Наявність цієї рідини у венах і капілярах нинішнього гомо сапієнса виключає обмін речовин, до цього часу першу і головну умову життєдіяльності будь-якого біологічного виду. Тобто обмін як такий відбувається, але не через клітину, він герметизується в крові.
— Космос?
— Саме так! Безсмертя!.. За певних умов, звісно, але то дрібниці технічного характеру.
Славко уважно подивився на Віктора. Той сидів спокійний, немов аж байдужий, тільки чорні, до краю звужені чоловічки то спалахували ще чорнішим вогнем, то відбивали колючі іскри миготливих електросвітильників “Чайника”.
— Але… як тобі вдалося?
— Я йшов до цього, ти знаєш. А тут — свідомо затримав аналіз. Працював день і ніч. Спершу продегустував кров білої миші, збагаченої мамонтовою, потім — людини. Сонячний еліксир! Але…
Віктор завагався: говорити чи не говорити?
— Але… — почав без певності і знову замовк, поки в його свідомості не заплуталося сказане Славком.
— І кого ж ти зробиш першим безсмертним?
— Кого? Нікого! І прошу тебе, не просторікуй. Я говорив серйозно.
— І я, — гикнув Славко, — серйозно…
— Для того, щоб кров людини зробити вічним двигуном, треба прищепити їй мамонтову у пропорції один до одного. Мамонт має двадцять літрів, людина — п’ять. Скільки можна ощасливити?..
— Себто як? Зажди!.. — Славко, здається, тільки зараз повірив у сказане Віктором, у все, говорене сьогодні, повірив і збагнув нехитру арифметику з “переливанням” крові. — Виходить, від реальності до міфа. Знову теологічна система древніх: сто на Олімпі, а решта в поті чола свого добувай на прожиток шматок хліба? З’являються Зевс і Гера, вся їхня свита. Демократичні інститути — тю-тю… Рабство! Невільництво!
— Схоже на те. Хіба що у майбутньому часі. Поки що все, як є.
— Поки що…
Розгарячіла уява Славка вмить заселила новими дійовими особами ще чисті аркуші великої книги буття, яку так ретельно і трудно писало і має писати людство, підкоряючись єдиній біосистемі розвитку, де все мало кінець і початок, мов річка береги. І раптом… старший науковий співробітник Віктор Синиця вириває з неї сторінку за сторінкою, вклеює нові, створює і руйнує, як йому заманеться.
Безсмертя — це абсолютна влада, притиск і гноблення в руках нечистих, умах незрілих, отже, і жорстоких. Жахливо!.. Славко подивився на Віктора, немов уперше бачив його, не товариша по університету, а зовсім чужу і далеку йому людину, і зараз від них, тільки від них залежить, вийдуть вони звідси друзями чи ворогами.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Думаю…
— Про це знає хто-небудь?
— Шеф, професор Малиновський. Він єдиний і підтримував мене в пошуках сонячного еліксиру протягом усіх цих років. Він знає.
— І що? Професор мріє про безсмертя?
— Не скажу певно, але вся лабораторія сидить нині над підтвердженням результатів моїх дослідів, не уявляючи цілісної картини, не здогадуючись про кінцеву мету. Все підтвердиться. Безсумнівно. Затія Малиновського — звичайна наукова формальність…
