Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
Начебто випадково вона прийшла зустріти його. Він збагнув й оцінив цю “випадковість”.
А другого дня він пішов проводжати її до зупинки рейсових автобусів.
— Ходімо на стоянку таксі, — сказала вона.
Він загадково всміхнувся і глянув убік. Вона теж подивилася туди і побачила робота.
— Зараз я відвезу вас, — мовив Юрій.
Він наказав роботу лягти, переставив йому йоги, вигвинтив кілька деталей і поміняв їх місцями. На спині робота утворилася тісна кабіна, Юрій перший сів у неї і запросив Алю.
Земля почала плавно віддалятися, сині живі хвилі моря бились об кам’яні застиглі хвилі гір. Алі заклало вуха. Юрій Дістав звідкілясь прозору плівку, натягнув над головами, як Дашок кабіни. Вони летіли невисоко, не пробиваючи шару хмар. Внизу розіслалося знайоме поле аеродрому. Аля гадала, що вони почнуть знижуватися, проте Юрій накрив своєю Долонею її руку.
— Я відвезу вас додому.
— Чи варто? Пропустите кращі години купання.
— Байдуже.
Робот летів повільно. Чи то не міг розвинути більшої швидкості, чи то Юрій не квапив його. Нагорі проносилися білі кучері хмар. Небо ставало молочним. Аля попрохала, щоб робот повторив пісню. Вона сиділа мовчки, притиснувшись до свого незвичайного супутника, і починала вірити в казку.
— Знижуюся, — попередив робот. — По карті до Орла залишилося шістдесят кілометрів.
Знижувалися поволі. Робот зробив над містом кілька кіл, перш ніж вони знайшли її будинок.
— Якщо ви не поспішаєте, може, зайдете в гості? — несміливо запропонувала Аля.
— Даруйте, поспішаю.
В Юриному голосі зненацька залунали металеві нотки. І зразу ж зникли, розтали. І вже м’яко він закінчив:
— Я обов’язково прилечу до вас. А ви чекайте. І вірте в казку. Аби вона прийшла, у неї треба вірити.
Дедалі зменшувався у блакиті дивовижний птах. Адя довго проводжала його поглядом. Вона чула глухий стукіт свого серця, вважала себе дурепою, проте не могла не вірити в його обіцянки…
СУСІД ПО НОМЕРУ
Василеві Фокіну щастило на сусідів по номерах у готелях. Зазвичай ними виявлялися статечні терплячі люди, яким можна вилити вистраждану душу, і вони підтакуватимуть та співчуватимуть. Іноді траплялися й такі оригінали, котрі навіть наважувалися давати поради. Тому Василь, коли йому пропонували окремі номери, завжди просив номер із сусідом. Адміністратор, певна річ, ішов йому назустріч.
От і цим разом адміністраторка сказала Василеві:
— Хороший сусід у вас буде в триста сорок другому. Номер, правда, поганенький, тісний, зате з вікон видно стару фортецю. Красиво…
— Гаразд. Поговоримо з сусідом, — мрійно мовив Василь.
— Ну, говорити, либонь, будете в основному ви, — попередила адміністраторка. — Сусід ваш — людина мовчазна. Але від балакучого сусіда не відмовляється. Він уже давненько в нас мешкає. Понад місяць. Троє сусідів змінилося. І все страх які балакучі. Ви будете четвертим. А він мовчить і кожного з такою увагою слухає, що в них — сльози на очах.
— А він не глухонімий? — уточнив Василь.
— Виключено, — запевнила дама. — Сама з ним розмовляла. Він ще дякував за сусідів. Як це він висловився дивно? “Благодатний людський матеріал…”
— Матеріал? — нехороша підозра ворухнулася у Василя.
— Ну, сусіди. Так говорять учені — “людський матеріал”.
— А він теє… не письменник? — сполошився Василь. — А то згодом так тебе розмалює — сам себе не впізнаєш.
— Щодо цього не тривожтеся, — поспішила заспокоїти його адміністраторка. — Він біолог, здається, фізіолог, можна зараз уточнити…
— Біолог мене влаштовує, — підбадьорився Василь, думаючи: “І за життя пофілософствуємо, і на болячки свої поскаржуся. Головне — виговоритися на якусь місячину вперед. Де ж іще, як не у відрядженні?”
Ліфт підняв його на третій поверх. Чергова люб’язно повела Василя аж до номера. Василь тихенько постукав. За дверима почулося приглушене:
— Ввійдіть.
Василь увійшов у передпокій, поставив свій показний портфель до шафи.
Із спальні вийшов сусід. Він сподобався Василеві з першого погляду. Нічим він не виділявся, трохи вищий за Василя, приблизно з метр вісімдесят, темне волосся гладенько зачесане обабіч бездоганного проділу. Він усміхався зичливо, білозубо, очі дивилися уважно і дружньо, немов говорили: давай, приятелю, поговоримо. Василю навіть здалося, що він уже десь бачив цього чоловіка, але де саме — згадати не міг.
— Давайте знайомитися, — запропонував Василь, простягаючи руку, і за старою звичкою назвав себе, місто, з якого прибув, і професію.
— Дуже приємно, — відповів сусід. — Мене звуть Юрієм.
Коли він думав, що від Василя можна відбутися такими скупими біографічними даними, то явно помилявся.
— А звідки ви приїхали? — негайно запитав Василь. — Я визначив би, що з середньої смуги. З Курська, наприклад, або з Калуги.
— З Орла, — відказав Юрій і всміхнувся ще чарівніше. — Ви майже вгадали.
— Куди ж ви прибули, в яку установу? — вів далі Василь. — Ото було б здорово, якби в Об’єднаний медичний Центр.
— Чому “здорово”? — поцікавився сусід.
— Так і мене туди відряджено, по ремонту апаратури. Наш завод недавно освоїв випуск деякої медичної техніки:. Новітньої…
Він загадково підморгнув і помовчав кілька секунд у надії почути запитання. Прождавши даремно, додав:
— Про неї ще й в газетах не було…
Ще через секунду:
— Всі мене розпитують про це, а я — ні мур-мур…
Нарешті Василь вирішив, що й так уже виявив досить витримки, і випалив:
— А вам розкажу, хочете? Ви мені симпатичні.
Звичайно, його запитання було чисто риторичним. Юрій це зрозумів і промовчав.
Через п’ятнадцять хвилин він узнав не тільки найменування апаратури, але також її короткі характеристики. Йому довелось би вислухати ще чимало різноманітних відомостей, якби він не здогадався вчасно повідомити Василя, що поки що нікуди не збирається йти, а значить, той може спочатку вмитися.
Василь викопав його пораду по-своєму: він приймав душ 1 водночас, напружуючи голос, аби заглушити плюскіт води, розповідав далі.
Він вийшов з душу посвіжілим і просвітлілим, бо не марнував часу, а втаємничив сусіда у свої виробничі та родинні стосунки, перейшов із ним “на ти” і вже викладав деякі подробиці.
— Начальник мій, Артем Сидорович, людина незворушно-мудра, — мовив він, акуратно промокаючи мохнатим рушником крапельки вологи на худих плечах. — Дає він мені такі вказівки. Ти, каже, Василю, головне — не супереч замовникові. Скаржаться, приміром, хворі, що операційний стіл погано повертається, ти відказуй: все правильно, точно примітили, молодці, довіку вдячні будемо за критичні зауваження і дефекти постараємось усунути, — і тут же додавай: зате ж бо апаратура “серце-легені” вдалася на славу, і підключається дуже зручно, і працює без перебоїв. А якщо заперечать, мовляв, “серце — легені” збиваються з ритму, ти знову ж не супереч. Так, мовляв, і так, є ще, звичайно, недоліки, але зате нирки функціонують краще, ніж природні…
— Еге ж, і настрій у хворих одразу різко змінюється, — докинув сусід так, що Василь миттю підняв голову, сподіваючись побачити глузливу посмішку на обличчі Юрія.
Посмішки не було. Сусідове обличчя зоставалося уважним і зосередженим. Це дещо збило Василя з пантелику. Про всяк випадок він вирішив підіграти сусідові:
— Хворий і померти ладен, аби тільки фільтри штучної нирки працювали безперебійно.
Він гадав, що почує бодай легенький смішок Юрія, але у відповідь пролупало:
— А фільтри з багатошарового синтезола? Шість на вісім?
— Так, — розгублено відповів Василь, дивуючись тому, що його сусід знає характеристики фільтрів найновішої конструкції. — Та хіба справа в цьому? Я про хворих кажу.
— Що ж, стан хворих вельми цікавий. Значить, вони розуміють значення науки для людства.
Юрієві брови зійшлися на переніссі в одну суцільну лінію. В очах світилися глибокі роздуми.
“Ото грає! Справжній артист!” — захоплено подумав Василь і підхопив:
