Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Тимчасом бабка знайшла собі місце. З переможним дзижчанням вона спускалася на вершину великого старого дерева, яке підносилося над лісом неначе велетенська свічка. Тепер мисливця тримали знов лише дві передні лапи. Дві задні лапи витяглися вниз, готові схопитися за дерево. Крила майже нерухомо звисли в повітрі, утворюючи над Гуро намет, що виблискував всіма кольорами.
Напружившись, мисливець чекав. Ясно, що бабка не зробить з ним нічого, поки не сяде.
І ось бабка легко сіла на вершину. Задні її лапи вхопилися за гілля. Воно загойдалося під вагою велетня. Бабка переступила лапами кілька разів, зручніше вмощуючись. Гойдання гілок поволі меншало. Бабка сиділа зручно й трималася цупко.
Її голова повернулась знову правим оком до Гуро. Хижак націлювався на свою здобич. Рот повільно розтулявся. Передні лапи, що все так само цупко тримали Гуро, трохи повернули його й почали підносити вгору, головою до рота.
Просто над собою Гуро побачив груди хижака, вкриті прозорим шаром хітину. Окремі сегменти й платівки хітину з’єднувалися тонкими смужками шкіри, що дозволяли їм рухатися. Якраз над ним була така смужка. Під тонкою шкірою щось ритмічно рухалося, переливалося.
Настав час діяти. Мисливець був уже під самим ротом хижака, підтягуваний ближче й ближче.
Одчайдушним блискавичним рухом Гуро крутнувся в лапах бабки. Тепер він лежав на спині, повернувшись грудьми до тіла хижака. Бабка, здивована несподіваним рухом, стулила рот, але відразу ж знову розтулила його і знову потягла людину до пащі.
Смужка між двома товстими платівками хітину була тепер просто перед очима Гуро. Мисливець ще раз швидко націлився і міцним ударом загнав кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкіру і пройшло глибоко в тіло. Руку Гуро обдав потік зеленуватої рідини. Але він так само швидко повернув кинджал у рані й швидким помахом руки розпоров груди хижака надвоє.
В ту ж саму мить він відчув, як здригнулися лапи, що тримали його.
Очевидно, він ушкодив нервові центри. Крила бабки шалено забилися, підіймаючи великий вітер. Бабка підстрибнула, вона намагалася знов полетіти, не випускаючи людини з лап.
Гуро підняв пістолет і випустив підряд кілька куль у хижака, в його розпороті груди, в голову, в тулуб. І кожен постріл відповів йому коротким вибухом: то розривалися всередині бабки розривні кулі. Тепер Гуро вже нічого не бачив. Скляні вікна його шолома були заліплені зеленуватою масою, що вилітала після кожного вибуху розривних куль з розшматованих грудей хижака. Але лапи все ще цупко тримали мисливця.
Та ось вони знов здригнулися. Одна з них безсило звисла. Гуро залишився притиснутим до потвори тільки однією лапою. Ось розправилась і ця. Перекидаючись у повітрі, нічого не бачачи, не випускаючи з рук зброї, Гуро котився вниз, крізь густе гілля велетенського дерева.
Густий зелений морок поглинув його. Він чув тріск гілля, що ламалося, відчував удари об гілки, але не міг нічого зробити, не міг схопитися за гілки. Ще удари, вже м’якші. Почувся вже не тріск, а соковите хрумтіння, немов ламалися кавуни чи гарбузи. Ще мить — і падіння припинилося. Мисливець лежав на чомусь м’якому й вогкому.
Згодом він поворушив руками, помацав свої ноги. Ноги й руки були, на щастя, цілі. Жодного перелому, жодного вивиху. Тільки боліло плече від різкого удару об якусь гілку.
Навпомацки Гуро знайшов широке м’яке листя і протер ним скло шолома. Тепер він уже бачив.
Густі хащі папороті. М’який вологий ґрунт. Окремі стовбури дерев поринали в хмари зеленого листя, — такі густі, що крізь них майже ніде не видно було неба. Поранена, якщо не вбита, бабка залишалась там десь, угорі. Тут, унизу, було тихо й спокійно. Гуро був вільний, він міг повертатись додому.
Це було легко сказати. Як повертатись, куди? Ніякий компас не міг допомогти мисливцеві. Клята бабка змінювала напрям польоту. Гуро міг бути тепер на відстані кількох кілометрів від міжгір’я, де лежав ракетний корабель. Але ця відстань могла виявитись і значно більшою. Проте не сама відстань ускладняла справу, не вона була головною перешкодою.
Куди йти — ось питання. Всюди однакові хащі, всюди ліс. Зв’язатись з товаришами по радіо? Але малесенький передавач у шоломі Гуро забезпечував зв’язок на відстані п’ятсот-шістсот метрів — не більше. Проте Гуро спробував-таки озватися:
— Товариші! Чи чуєте ви мене?
Як і слід було сподіватись, йому ніхто не відповів.
Гуро сів зручніше, збираючись з думками. Справді, що ж робити? Куди б він не пішов, який би напрямок не обрав, однаково в дев’яносто дев’яти випадках із ста він не знайшов би ракети. Ждати тут? Чого, кого? Хто знайде його тут, хто вирушить за ним, хто знає, куди понесла його бабка? Чекати так само було безглуздо.
Нова, страшна думка промайнула у Гуро: на скільки часу йому вистачить кисню?
Він змінив резервуар з оксилітом сьогодні вранці. Після того він навіть не скидав шолома. Втім, ні. Скидав, коли обідав. На обід пішло щось із годину. Тепер — він поглянув на годинник — пів на п’яту. Почалась робота о десятій. Значить, п’ять з половиною годин він витрачав запаси свого кисню. Залишалось ще шість з половиною годин дихання. Небагато, зовсім небагато в його становищі.
— Шість з половиною годин, а потім кінець, — півголосом мовив Гуро. — Добре було б покурити…
Становище було безнадійне. Гуро уважно стежив за тим, як погойдувалося перед ним мережане листя папороті. І в міжгір’ї, де лежить ракетний корабель, листя папороті гойдається так само байдуже, як і тут. Яка нісенітниця! Врятуватись від небезпеки, визволитись із пазурів велетенської бабки, можна сказати, видертись з її щелепів, щоб загинути тут, у хащах, задихнутись від нестачі кисню?.. І це тоді, коли їм пощастило вже цілком виконати завдання: знайдено і інфрарадій, і ультразолото… Нісенітниця!
Краще, ніж будь-хто інший, Гуро розумів, що отаке роздумування нічого не дає, тільки шкодить, бо забирає дорогий час. Зокрема, це було погано в його становищі. Кожна хвилина дихання забирає якусь частину кисню з резервуарів скафандра. І коли він не витрачає цю хвилину розумно, свідомо, не використовує її для врятування, то він сам відбирає у себе життя.
Гуро розумів усе це.
— Стоп, товаришу, — сказав він собі. — Треба вирішити, що робити.
Звісно, треба. Але — що саме? Припустімо, людина заблукала в лісі. Вона може спробувати визначити, де в неї південь і північ, схід і захід, зробити звідси висновки й рушати кудись. Що міг зробити Гуро? Хіба він знав, в якому напрямку лежить ракетний корабель? Ні, він не знав нічого. Південь був для нього такий самий, як північ, як схід і захід. Всюди було невідоме, загрозливе, непевне, вороже. Ці велетенські дерева, пальми, папороть, це невпинне дзижчання незліченних комах — все було чуже, дивне, все підкреслювало його відірваність від товаришів, друзів.
Великий синьо-червоний метелик покружляв коло його голови і сів на лист папороті, його ніжні крила тремтіли, незрівнянний малюнок на них зібрав у собі найкрасивіші фарби з палітри природи. Метелик повільно посувався вздовж листя, немов чогось шукав. Гуро мовчки дивився на нього кілька секунд і раптом здригнувся. Йому здалося, що з-за дерева, яке створювало глибокий коричневий фон для ніжних фарб метелика, щось визирнуло. Мисливець схопився за пістолет.
Але за деревом не було нічого. Мабуть, випадковий порух папороті під подувом вітру обдурив мисливця. Зляканий рухом людини, метелик знявся з папороті й полетів. Гуро простежив за ним, поки метелик зник за деревами, і криво посміхнувся:
«Нерви, товаришу, у вас не в порядку, — сказав він собі. — Вам уже починає ввижатись усяке чортовиння… Спокійніше, інакше ви собі не допоможете…»
І раптом ніби хтось покликав його на ймення. Мисливець здригнувся. «Я божеволію», — з острахом подумав він… Він здригнувся і несподівано зовсім виразно почув людський голос.
— Чи чуєте ви нас, товаришу Гуро? — питав цей голос. — Прислухайтесь, прислухайтесь, ми турбуємось, бо у вас може не вистачити кисню… Прислухайтесь, ідіть до нас, ми допоможемо вам знайти шлях… Ми певні, що ви врятувались, товаришу Гуро…
