Бот - Кидрук Максим Иванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
Вкотре проглядаючи епізоди, що повторювалися під час вечерніх трапез, Тимур зосереджувався на деталях. Якоїсь миті йому відкрилась дивна закономірність. Вона проявлялася тоді, коли боти накидались на свого товариша. Двадцять-тридцять ботів налітали на жертву. Попервах саме до них була прикута основна увага. Проте Тимур зауважив, що завжди був один бот, який тримався осторонь. Він не дивився на колотнечу. Він спостерігав. Під час наступних переглядів Тимур вишукував тільки цього бота і виявив, що «малюк» стежить за входами в їдальню. Щойно в приміщення вривались охоронці, цей бот відвертався і опускався за стіл. Скидалося на те, що «малюк» засікає час, коли прибуває охорона.
Другий цікавий момент виплив під час прискіпливого перегляду файлів, записаних увечері 31 серпня, безпосередньо під час утечі.
Їдальня має три входи: два ведуть до «ясел», і тільки один — GATE 05 — виходить назовні. У день втечі боти заблокували лише два з них: лише ті, що сполучають їдальню з «яслами». Зовнішні двері лишалися не заблокованими столами. Під час попередніх нападів охоронці прибували з «ясел». Навіть якщо охорона знаходилася в корпусі «DW», їй швидше було забігти в «EN-2» через центральний вхід, а потім увірватися в їдальню, ніж оббігати цілий корпус і ломитися у GATE 05. Тимур зрозумів, що боти, яким щовечора «промивали» мізки, витираючи рештки кодів з мозкових плат, якимось чином запам’ятали, що охорона не використовує зовнішні ворота.
Третій епізод, що відкрився Тимуру, вразив найбільше. Хлопець проглянув немало записів, на яких ботів виводять з «ясел» і колоною женуть на тренування. Щоб відімкнути ворота, слід увести картку і набрати код. Браму завжди відкривав один і той самий конвоїр — кістлявий чилієць з бабкуватим лицем, запеклий курець. Він скурював по дві з половиною пачки на день, замість легенів маючи мішечки з рідким лайном. Зазвичай, підступаючи до електричного замка, конвоїр покашлював, прикриваючи рот кулаком. Так ось, переглядаючи записи зовнішніх камер у день втечі, Тимур виявив, що бот, який відкривав ворота, не просто знав код. Підійшовши до брами, «малюк» згорбився і двічі підряд підніс до губ стиснуту в кулак долоню. Він імітував рухи курця-конвоїра, переконаний, що без цього ритуалу замок не відкриється.
Тимур десятки разів відтягував повзунок у медіа-плеєрі назад, продивляючись епізод. Це було не просто дивно. Така поведінка шокувала. Програміст був змушений змінити свою думку. Прямолінійність та механічність у діях бота вказували на те, що проблема у програмуванні. Поведінка ботів була складною, але при глибшому аналізі виявилось, що за поверхневою складністю стоїть примітивізм. Тимур ще сильніше відчув потребу відшукати «MacrosVH.bcf», єдиний файл, якого не вистачало у вихідних кодах.
Літери «VH» у назві відсутнього модуля означали «Vadym Hort». Це було очевидно. Тимур вирішив повернутися до біографії Хорта. Втім, лише для того, щоб знову впертись у глухий кут. Найглухіший з усіх, які тільки можна собі уявити.
Думки плуталися. Тимур намагався повернутися назад до відеоматеріалів, проте щось не давало йому зосередитися. Якась думка залишилася. Зачепилася в його голові. Чому ботів доробляв програміст CAD-систем? Чому вони не покликали його, Тимура, відразу?
Що таке CAD-системи? Звичайні рисувалки: 3D-редактори з розвинутим інтерфейсом і купою інструментів для типових конструкторських розрахунків. Лінійні алгоритми, ніяких випадкових генераторів, ніякої теорії хаосу. Як сталося, що CAD-програмер долучився до розробки ботів? Це скидалось на повне безглуздя. Все одно що лікарю-дантисту дозволити оперувати серце, або проектувальника пароварок посадити за розробку космічного модуля.
Що більше Тимур думав, то більше зневірювався. Хлопець навіть не підозрював, що стоїть за крок від розгадки.
Повітря було сухим і якимось паперовим на смак. Здавалося, наче вдихаєш його крізь стару запилену газету, якою тобі замотали рот.
Ріно та Джеро з’їхали з траси і завернули у Долину Смерті. Кілометрів п’ять їхали по твердій землі. Русло ущелини звивалось, мов удав, що обкрутився довкола корчуватої гілки. Стіни з кожною сотнею метрів вищали, подекуди сягаючи висоти семиповерхового будинку. Поряд зі слоноподібними брилами, які траплялись на шляху, чоловіки почувалися мурахами.
Сонце припікало, бризкаючи навкруги безбарвним вогнем. Вітер не пробивався поміж стін Долини. Він гудів десь наверху, високо над головами, зрідка скидаючи звідтіля жмені піску.
Несподівано стіни Valle de la Muerte розступились — почалися глибокі піски. Широка піщана смуга, пробившись крізь стіни ущелини, перетинала Долину навскоси з півдня на північ. Проте трохи далі, на відстані кількох сотень метрів, вапнякові формації знову вилазили з-під дюн, здіймаючись суцільним муром. Вони були ще вищими, сягаючи на око тридцяти п’яти метрів. Центр цього муру розрізала тріщина, не більше п’яти метрів у найширшому місці.
Ось тут Хедхантер та гереро побачили сліди. З боків відкритої прогалини бархани були гладенькими, мов шкіра немовляти, зате попереду тягнулась смуга, вкрита безліччю ямок, які лишаються, коли ступаєш на піддатливий пилоподібний пісок. Подекуди виднілись неширокі борозни, позначаючи місця, де боти тягнули найбільші посудини з водою.
Чоловіки спинились і заглушили мотори мотоциклів.
— Бачиш, — Джеро намагався говорити бадьоро, натомість виглядав, як школяр, який говорить батькові про те, що провалив екзамен. — Я ж казав, ми їх без проблем знайдемо.
— Головне, щоб вони тепер не знайшли нас, — відказав південноафриканець.
Відбитки тяглися до розколини у вапняковій стіні.
«Ось тут Хедхантер та гереро побачили сліди… З боків відкритої прогалини бархани були гладенькими, мов шкіра немовляти, зате попереду тягнулась широка смуга, вкрита безліччю неглибоких ямок…»
— Давай кінчати з цим, — мовив гереро, заводячи байк.
Хедхантер не ворухнувся, тримаючи ногу на землі.
— Що? — скоса зиркнув Джеро.
— Слідів забагато.
— Е…
— Забагато для сорока хлопчиків.
Смуга з відбитками завширшки займала вісім-десять метрів.
— І що? — постійні недомовки з боку боса доводили Джеро до сказу. — Може, вони пройшли тут кілька разів?
Ріно ухилився від відповіді. Знизавши плечима, завів мотоцикл і рвонув через піски.
Їхали недовго. За кілька метрів байк чорношкірого застряг переднім колесом. Джеро, кавкнувши, перелетів через кермо і плюхнувся на пісок. За мить Ріно зав’яз обома колесами. Здоровань люто смикав мотоцикл, намагаючись вирватися з пастки, але ноги не знаходили опори і провалювались у тепле місиво піску. Їх помалу закутувала здійнята курява.
— Куревська пустеля! — вилаявся Хедхантер. Його мотоцикл заглох.
Джеро просто покашляв у відповідь, піднімаючи свій байк.
— Доведеться тягти їх, — сказав ґевал, — поки не вийдемо на твердий ґрунт.
— Може, пошукаємо об’їзд?
— Аякже. І загубимо сліди. До ущелини не так далеко, далі, сподіваюсь, зможемо їхати.
І вони взялися штовхати. То була нелегка справа. Ноги потопали у піску. Кожен рух здіймав у повітря рої мікроскопічного пилу, який набивався в рот і ніздрі. На чолі у Джеро проступили великі краплі поту. Вони миттєво всмоктувались атмосферою, залишаючи на шкірі шорсткі плямки солі. На їх місці тут же з’являлись нові краплини. Ріно зовні лишався спокійним. Його лице не виражало нічого, крім упертої зосередженості.
Той момент став особливим. Годинник показував чверть на першу, і Ріно не уявляв, що за якусь хвилину все його життя полетить шкереберть.
