Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Ні, не тихо! Ось стривожений голос Ліди:

— Артемчику, що з тобою? Вставай! Артемчику!

Другий голос щось говорить. Це голос Варкана. О, як добре, він живий?.. Кабан не розтерзав його?

Чиїсь руки підводили Артема.

— Артемчику, милий, що з тобою? Тебе поранено!

Яка вона кумедна з її запитаннями... і в той же час гарна, хороша, та Ліда!..

— Зі мною... нічого... тільки от нога чогось болить, — ледве відповів нарешті Артем. Він знову вже бачив усіх. Ліда із стурбованим обличчям ніжно підтримувала йому голову. Варкан у пошматованому одязі, без шолома дивився на нього — тривожно, з помітною любов’ю. Другий скіф тримає в руках свій шкіряний шолом — і з нього часто-часто крапле вода.

— Та що ви всі такі, наче ховати мене зібрались? — здивовано мовив Артем. — Я живий і здоровий. Просто кабан трохи прим’яв мене... і більше нічого... Хіба тільки... ох!

Він застогнав від гострого болю в нозі.

Варкан підійшов ближче до Артема. Він став перед ним на коліна, взяв обома руками його руку й приклав її собі до чола.

— Та що ти робиш, Варкане? — здивувався Артем.

Все ще тримаючи руку юнака на своєму чолі, скіф дивився на Артема щиро і вдячно. Ах, ось що: він дякував Артемові за допомогу, без якої кабан, напевне, розтерзав би його. І навіщо він це робить? Якось виходить дуже незручно...

— Яка шкода, що ми з тобою не можемо порозумітися, — зітхнув Артем, — Тоді я б тобі, друже, пояснив, що тут нема за що дякувати. Хіба міг я зробити інакше? А хіба ти не зробив би так само на моєму місці? От шкода, рушниці не було. Вона певніша за твій дротик, повір мені... навіть і з твоїм умінням кидати його...

Швидкими рухами Варкан, черпаючи воду з шкіряного шолома, вже промивав рану на нозі Артема. Кабан неглибоко роздер іклами шкіру й зачепив верхні м’язи на нозі. Потім Варкан так само швидко і вміло перев’язав ногу, приклавши до рани якесь пахуче листя. А тоді, дружньо поплескавши юнака по плечу і широко всміхаючись, допоміг йому встати. Біль у нозі вже трохи вгамувався: невже ж це так допомагає те запашне листя?

— Болить, Артемчику? — Ліда аж заглядала юнакові в обличчя: їй також хотілося чимсь допомогти йому.

— Коли згадую, Лідо, то болить. А якщо не думати, то можна й забути. Мабуть, оте листя допомагає...

Шкутильгаючи, Артем підійшов до забитого кабана. Довгасте руде тіло звіра витяглося, з усе ще роззявленої пащі стікала густа червона кров. Як це сталося, що кабан кинув Артема? Юнак нахмурив брови, намагаючись пригадати. Ні, він пам’ятає лише, як кабан стрибнув на нього, потім різонув цей гострий біль у нозі, а потім... потім вже нічого не можна пригадати, аж доки він не почув голосів Ліди й Варкана. Та що, він непритомний був, чи що?

Ось на спині кабана кривавий слід од удару акінака. Так, це його, Артемів удар. А ось і слід другого удару, значно сильнішого — це видно з того, що другий удар просто розітнув спину звіра аж до хребта. І ще один удар — уже по голові, що майже розвалив її. Хто це зробив?

— Лідо, ти бачила, як усе це трапилося?

— Як ти стрибнув униз?

— Ну, це я й сам знаю. От, коли я впав... коли кабан підім’яв мене... хто це розвалив кабанові спину й голову? Це ж не я, бо мій удар був не такий дужий...

— Отой другий скіф, Артемчику. Коли ми полізли на дерево, Варкан щось сказав йому — і він подався назад, у той бік, де лишилися наші коні. А потім, потім я побачила, як він біжить сюди... це вже тоді, коли ти стрибнув з дерева... а коли ти впав сам, то Варкан ще не встиг підвестись, як той скіф вихопив свій акінак і вдарив кабана спочатку по голові, а потім ще й по спині. Кабан упав, задригав ногами, захрипів. А ти лежав нерухомо... І я дуже злякалася, бо думала, що... що ти...

— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Все зрозуміло, можна закінчити на цьому. Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають... Дивись, дивись, Варкан хоче забрати з собою здобич!

Разом з другим скіфом Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час од часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їхній настрій. Обличчя у нього було вже веселе, на ньому кожного разу, як він зустрічав погляди Ліди чи Артема, з’являлася властива йому, широка добродушна усмішка. Нібито нічого й не сталося, нібито й не загрожувала йому ніяка смертельна небезпека. Просто пополювали на дикого кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.

Ліда й Артем зацікавлено дивились, як Варкан спритно й хутко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня, його товариш сів на коні позаду Варкана. Подано знак: поїхали!

Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша кабана. Навіть тепер звір здавався страшним. Широка роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби комусь загрожувала. Артем мимоволі згадав ту страшну мить, коли ця паща повернулася до нього. Які скажені були тоді ті малесенькі червоні очиці! Як палали вони люттю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову вбитого страховища і згадувати про лісову пригоду.

— Meні здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артемчику, — сказала раптом Ліда, наздоганяючи юнака. — Пам’ятаєш, як він зворушно прикладав твою руку до свого чола? То, мабуть, така скіфська манера дякувати, як ти гадаєш?

— Можливо. Але коли говорити про таке, тоді я мусив би не менш дякувати його товаришеві...

— Втім, як ти наважився стрибнути на кабана з дерева? Це ж було так страшно, Артемчику!

— Зовсім я нічого не наважувався. І гадки не було про це. Хіба тоді був час обмірковувати? Зробив те, що саме спало на думку, і немає тут про що більше говорити.

Ліда знизала плечима. Проте в виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не впізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла і в інституті, і під час поїздки до Гострого бугра. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але цілком такий, як і багато інших.

А тепер у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мовби якісь нові риси проявилися в ньому під впливом нових обставин. Але що ж саме змінилося в ньому? Зовні він лишився таким самим Артемчиком. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, іноді трохи сумні очі... а от вчинки його стали зовсім інші... і нічого кумедного не було в його поведінці, навпаки: в кожному рухові, в кожній фразі було щось таке миле, таке близьке...

Ліда зітхнула і вирішила більше про це не думати. Хороший, милий хлопець Артемчику — і все тут!

Закінчився ліс. Вони знову їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під самими низькими хмарами, співали жайворонки. Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу з рисочкою меча, що стирчав із неї.

Та здаля й сама велика купа здавалася зовсім маленькою. Далекі кам’яні урвища в сутінках наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою і степ, і ліс, і стійбище...

Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й Артем з Лідою. Це було зроблено цілком вчасно, бо вже за хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом — десятки й сотні коней, вони ринули суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток скіфів гнали цей табун, вигукуючи, вимахуючи батогами.

Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху! Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали і поривалися до табуна. А коли б той табун наскочив просто на них?..

Артем, ідучи далі, згадував розповіді Дмитра Борисовича, які слухав вечорами біля вогнища, після роботи на Гострому бугрі. Так, тепер перед його очима були живі ілюстрації тих захоплюючих оповідань археолога!

Перейти на страницу:

Владко Владимир Николаевич читать все книги автора по порядку

Владко Владимир Николаевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Нащадки скіфів отзывы

Отзывы читателей о книге Нащадки скіфів, автор: Владко Владимир Николаевич. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*