Повернення з зірок - Лем Станислав (читаем книги .txt) 📗
Але він не дозволяв. І ми почали боротися, спочатку ніби жартома, потім всерйоз; я намагався його обхопити, але не міг, заважав скафандр. Що робити? Я не міг залишати його самого ні на хвилину, бо вдруге вже не знайшов би. Чуда не буває двічі. А він хотів залишитися там… Як померлий. І от, коли мені здавалося вже, що я його переконав, коли він немовби погодився і я дав йому потримати свій газовий пістолет, він наблизив своє обличчя до мого, так що я майже побачив його крізь подвійне скло, крикнув: «Мерзотнику! Ти обдурив мене! Ти живий!» — і вистрілив у мене.
Уже кілька хвилин я відчував обличчя Ері на своєму плечі; вона пригорнулася до мене. Почувши останні слова, вона здригнулася, мов від електричного струму, й поклала руку на шрам. Ми трохи помовчали.
— Це був дуже добрий скафандр, — сказав я. — Витримав, розумієш? Вдавився весь у мене, зламав ребро, розрізав м’язи, але витримав. Я навіть не втратив свідомості, тільки якийсь час не міг ворухнути правою рукою і відчував, що тече кров, бо в скафандрі стало гаряче. Однак на якусь мить голова у мене, мабуть, все таки запаморочилася, бо коли я підвівся, Томаса не було. Я не знаю, куди і як він зник. Я шукав його навпомацки, навколішках, та замість нього знайшов пістолет. Мабуть, він кинув його одразу ж після пострілу. От я й вибрався звідти з його допомогою. Мене помітили, тільки-но я виринув з хмари. Олаф підвів корабель ще ближче, і мене втягнули всередину. Я сказав, що не знайшов його. Що розшукав лише порожню ракету, а пістолет випав у мене з руки й вистрілив, коли я спіткнувся. Скафандр був подвійний. Шматочок внутрішньої металевої оболонки відскочив. Він у мене тут, під ребром.
Знову мовчання, і тільки гуркіт хвилі наростає — повільно, невблаганно, немовби вона збирається перескочити через усі пляжі, незважаючи на поразку нескінченної низки своїх попередниць. На мілкому місці, біля берега, вона запінюється, розсипається, чути її м’який шерех, дедалі ближчий і тихший, аж поки не западає тиша.
— Ви полетіли?…
— Ні. Ми чекали. Минуло ще два дні, хмара осіла, і я полетів удруге. Сам. Ти розумієш чому?
— Розумію.
— Я швидко знайшов його, бо скафандр світився в темряві. Він лежав під скелястим шпилем. Обличчя не було видно, скло вкрилося зсередини памороззю. Підіймаючи його, я подумав у першу мить, що тримаю в руках лише порожню шкаралупу, бо він… майже нічого не важив. Але то був він. Я залишив Томаса й повернувся його ракетою. Потім я докладно оглянув і’ї і зрозумів, чому так сталося. У нього зупинився годинник — звичайнісінький собі годинник — і він втратив лік часу. Цей годинник відміряв години й доби. Я налагодив його й перекрутив стрілки, щоб ніхто не міг здогадатися.
Я обняв Ері і відчув, як від мого дихання ворушиться її волосся.
Вона знову торкнулася шрама.
— Він має таку форму…
— Дивну, правда? Бо тут зашивали двічі, першого разу шви розійшлися… Зашивав Турбер. Бо Вентурі, нашого лікаря, вже не було серед живих.
— Це той, що дав тобі червону книжку?
— Так. Звідки ти знаєш, Ері? Я тобі розповідав? Ні, це неможливо.
— Ти говорив Олафові, тоді — пригадуєш?
— Правда. Але щоб ти запам’ятала? Така дрібниця. Власне — я свиня. Вона залишилася на «Прометеї» разом з усім.
— Там у тебе речі? На Місяці?
— Так. Але і’х не варто забирати.
— Варто, Халь.
— Люба моя, зрозумій, що тоді зібрався б цілий музей пам’яток. Я цього не терплю. Коли й заберу, то тільки щоб спалити, а собі залишу кілька дрібничок, які дісталися від товаришів. Той камінець…
— Який?
— У мене чимало таких камінців. Один з Керенеї, є ще з планетоїда Томаса… Ти тільки не думай, що я і’х колекціоную. Просто вони позалізали в підошви чобіт, і Олаф повитягав їх, сховав і зробив відповідні написи. Я не міг вибити це йому з голови. Дурниця, але… мушу тобі сказати, щоб ти не думала, що все там було страшне і що, крім смерті, нічого там не траплялось. Уяви. собі… взаємопроникнення світла. Спочатку рожеве — легесенька рожева безконечність, а в ній друга, темніша, а далі червоне, майже синє, але це дуже далеко, навколо самосвітіння, не важке, не як хмара, не як імла — інше. Мені бракує слів, щоб передати це. Ми вийшли вдвох з ракети і дивилися. Знаєш, мені ще й зараз аж горло стискає, таке це було красиве. Подумай: там немає життя. Там немає ні рослин, ні тварин, ані птахів — нічого, ніяких очей, які могли б це бачити. Я переконаний, що, може, від виникнення світу ніхто на це не дивився, ми були перші, удвох з Ардером, і якби не те, що в нас зіпсувався гравіпеленг і довелося сісти, щоб зробити нову шкалу, бо кварц розбився і ртуть витекла, — то до кінця світу ніхто б там не стояв і не побачив би цього. Чи не безглуздя? Нам було що робити, але ми не могли зрушити з місця. Ми забули, чого тут сіли, а просто отак стояли, стояли й дивилися.
— Що то було, Халь?
— Не знаю. Коли ми повернулися і розповіли про це, Б’єль схотів неодмінно полетіти, але йому не вдалося. У нас не було зайвого запасного пального. Там ми зробили безліч знімків, але з цього нічого не вийшло. На знімках усе виглядало як рожеве молоко з білуватими розводами, і Б’єль фантазував про фосфоресценцію кремнієво-водневих випарів; він, може, і сам у не не вірив, але намагався хоч якось пояснити собі це явище. Воно було таке, як… як ніщо інше. Ми не знаємо нічого подібного. Воно не схоже ні на що. Там була велетенська глибина, але це був не обрій. Я вже казав тобі про ці відтінки, дедалі глибші й темніші. Рух… і в той же час нерухомість. Воно пливло й стояло. Змінювалось, наче дихало, але весь час, проте, було однакове, і хтозна, може, найважливішими були велетенські масштаби цього явища. Ніби крім тієї жорстокої чорної вічності існувала ще й інша вічність, інша безконечність, така зосереджена й могутня, така ясна, що, заплющивши очі, людина не могла вже в неї вірити. Коли ми подивились один на одного… Треба було знати Ардера. Я покажу тобі його фотографію. То був хлопець більший за мене, він виглядав так, наче міг пройти крізь будь-який мур і навіть не помітити його. Ти чула вже про ту… «дірку» на Керенеї?
— Так.
— Він застряв там у скелі, під ним кипіло розпечене болото, щохвилини могло плеснути в щілину, де він сидів, а він говорив: «Халь, почекай. Я ще роздивлюся. Може, якщо я зніму балон… Ні, реміння заплуталось. Але почекай іще». І так далі. Можна було подумати, що він розмовляє по телефону з кімнати готелю. І то не поза, такий вігі був насправді. Найтверезіший з усіх нас: завжди все зважував. Тому він і полетів потім зі мною, а не з Олафом, котрий був його другом, — ти вже чула про це…
— Так.
— Отже… Ардер. Коли я на нього глянув, в очах у нього були сльози. Том Ардер. Зрештою, він зовсім цього не соромився — ні тоді, ні потім. Коли згодом ми з ним про це говорили — а це було не один раз, ми поверталися до цього часто, — інші страшенно дратувалися. Вони думали, що ми робимо це навмисне, що просто кепкуємо з них. Бо ми під час тих розмов були самі не свої. Смішно, га? Ближче до справи. Ми подивилися один на одного і подумали про одне. Хоч ми й не знали, чи налагодимо цей гравіпсленг як слід. Без нього ми б не знайшли «Прометея». Ми подумали, що варто рискнути. Лише для того, щоб постояти отак і подивитися на цю радісну велич.
— Ви стояли на горі?
— Не знаю. Ері, там була наче якась інша перспектива. Ми дивилися немовби з висоти, але нижче не було ніякого схилу. Стривай. Ти бачила Великий каньйон Колорадо?
— Бачила.
— Уяви собі, що цей каньйон збільшився в тисячу разів. Або в мільйон. Що вій зроблений з червоного й рожевого золота, майже зовсім прозорого, що видно наскрізь усі шари звивини, геологічні сідловини його формації, що це все легке, воно тече й ніби всміхається до тебе, хоч не має обличчя. Ні, це не те. Люба моя, ми з усієї сили намагалися якось розповісти про це товаришам, але в нас нічого не вийшло. Той камінець — саме звідти. Ардер узяв його на щастя. І завжди носив з собою. На Керенеї він теж мав його при собі. Камінець він тримав у коробочці з-під вітамінних таблеток. Коли він почав кришитись, Ардер обгорнув його ватою. Потім, у той день, коли я сам повернувся на корабель, то знайшов камінець під койкою в Ардеровій каюті. Напевно, випав у нього. Олаф, здається, гадав, що через це все й сталося, але не наважувався сказати мені, бо це надто вже наївно… Що спільного міг мати якийсь камінець з тим дротиком, через який зіпсувалося Ардерове радіо?…
