Повернення з зірок - Станіслав Лем (читать книги без регистрации .txt) 📗
Про що?
Про пил. У зоні холодної хмари планетоїди діють як пилососи, розумієш? Вони притягають пил з простору, в якому кружляють, маючи на це досить часу. Пилу осідає на поверхні стільки, що планетка може збільшитись удвоє. Але досить дмухнути із сопла ракети або просто зробити різкий рух, як здіймається курява. Здавалося б, дурниця, але нічого не видно. Отже, я йому це сказав. Він і сам, зрештою, знав не гірше за мене. Олаф вистрілив його з бортового стартового отвору, я пішов нагору, до рубки радіопеленгатора, й почав його вести. Я бачив, як ві;і підходив, як маневрував, розвернув ракету й опустився на поверхню, наче по ниточці. Потім я, звичайно, випустив його з поля зору. Відстань між нами була милі три…
— Ти бачив його в радарі?
— Ні, оптично, тобто крізь штуку, схожу на підзорну трубу. Інфрачервоне проміння. Але я розмовляв з ним увесь час. По радіо. В ту мить, коли я подумав, що Томас давно вже не сідав так акуратно (ми всі стали наче обережнішими, коли вирушили в зворотну путь), я побачив невеликий спалах, і на диску планетоїди з'явилася
темна пляма. Джімма, який стояв поруч зі мною, скрикнув. Він подумав, що Томас в останню мить, намагаючись загальмувати падіння, вдарив полум'ям. У нас так кажуть, знаєш, коли даси моментальний вибух, звичайно, не за таких обставин. І я знав, що Томас ніколи б цього не зробив. То, напевно, була блискавка.
— Блискавка? Там?
— Так. Бачиш, кожне тіло, що рухається з великою швидкістю в хмарі, заряджається статичною електрикою, від тертя. Між «Прометеєм» і тією планеткою існувала різниця зарядів. Можливо, мільярди вольт. Навіть більше. Коли Томас сідав, проскочила іскра. Це й був той спалах, а від раптового підвищення температури знялася курява, й за хвилину весь диск зник у хмарі. Томаса ми не чули — ного радіо лише тріскотіло. Я лютував, найбільше на себе, що злегковажив цим. Ракета мала спеціальні кільцеві громовідводи, і заряд мусив тихо зійти вогниками Ельма. Але не зійшов. Цей був виняткової сили. Джімма спитав мене, коли, на мою думку, спаде хмара. Зрештою, розряди трапляються досить часто, але не такі. Турбер ні про що не питав, було ясно, що треба чекати дні.
— Дні?
— Так. Бо там надзвичайно мале тяжіння. Кинутий рукою камінь падає інколи пару годин. А тут курява, яку підняло на сотні метрів угору. Я сказав Джіммі, щоб він зайнявся своїми справами, бо нам треба чекати.
— І нічого не можна було зробити?
— Ні. Коли б я був певний, що Томас сидить у ракеті, я міг би рискнути. Я розвернув би «Прометея», підійшов і дмухнув зблизька повною тягою, щоб це сміття розлетілось на всю Галактику, але я не мав такої певності. А шукати його?… Поверхня планетки була площею, ну, приблизно, як наша Корсіка. До того ж у хмарі пилу я міг би пройти біля нього на відстані витягнутої руки й не помітити. Вихід був один. Томас міг стартувати й повернутися.
— І не зробив цього?
— Ні.
— Ти не знаєш чому?
— Здогадуюся. Він мусив би стартувати наосліп. Я бачив, що ця хмара розпливлася, ну, на півмилі на поверхні, але він цього не знав. І боявся зіткнення з якоюсь брилою, скелею. Адже він міг сісти на дно глибокої ущелини. От ми й висіли так один день, другий — кисню та припасів він мав на шість. Нічого не вдієш. Звичайно, ніхто не міг нічого зробити. Усі ходили й обмірковували, як витягти Томаса з цієї халепи. Радіопеленги. Різні за довжиною хвилі. Ми навіть кидали туди світлові маяки. Марно. Хмара була чорна, як могила. Третій день — третя ніч. Вимірювання показували, що хмара спадає, але я не був певний, що вона вся осяде за ті сімдесят годин, що лишалися Томасові. Без харчів він міг, кінець кінцем, сидіти й довше, але не без повітря. Раптом у мене виникла ідея. Я міркував так. Томасова ракета зроблена в основному із сталі. Якщо на цій клятій планетоїді немає залізних руд, то, може, пощастить знайти її за допомогою магнітошукача. Це такий апарат для розшукування залізних предметів, знаєш. У нас був дуже чутливий. Він реагував на гвіздок мало не за кілометр. Ракету він виявив би за багато миль. Нам з Олафом треба було дещо перевірити в апараті. Потім я сказав Джіммі що й до чого — і полетів.
— Сам?
— Так.
— Чому сам?
— Бо без Томаса нас лишалося тільки двоє, а «Прометей» мусив мати пілота.
— І вони погодилися? Я посміхнувся в темряві.
— Я був першим пілотом. Джімма не міг мені наказувати, він міг лише пропонувати, а я підраховував шанси й говорив: так або ні. Це значить — я говорив, як правило, «так». Але в аварійних ситуаціях рішення залежало під мене.
— А Олаф?
— Ти ж уже трохи знаєш Олафа? Можеш собі уявити, що я не полетів просто так, одразу. Але зрештою це ж я, власне, послав Томаса. Олаф не міг цього заперечувати. От я й полетів. Звичайно, без ракети.
Вона здивувалась:
— Без ракети?…
— Авжеж, у скафандрі, і з газовим пістолетом. Це було довго, але не дуже. Я мав клопіт з магнітошукачем, бо то була майже скриня, страшенно незручна. Апарат не важив там, зрозуміло, нічого, але в хмарі я мусив пильнувати, щоб не вдаритись об щось. Хмару, коли я до неї зовсім наблизився, я перестав бачити, тільки зірки почали зникати — спочатку кілька навколо, потім стало чорним уже півнеба. Я озирнувся, «Прометсй» світився в далині, весь корпус — він мав таке спеціальне устаткування. Він скидався на довгий білий олівець з грибком на кінці — це був фотоновий рефлектор. Нараз усе зникло. Перехід був разючий. Якась секунда чорної імли, а потім — зовсім нічого. Радіо в мене було виключене, замість нього в навушниках співав магнітошукач. До краю хмари я летів кілька хвилин, але падав на поверхню щось годин зо дві — треба було бути обережним. Електричний ліхтарик виявився зайвим, як я, зрештою, й гадав. Я почав шукати. Ти знаєш, як виглядають великі сталактити в печерах…
— Знаю…
— Щось таке було й там, тільки ще химерніше. Я кажу про те, що побачив згодом, коли хмара вже опала, бо під час цих пошуків не видно було нічого — наче скло скафандра хтось залив смолою. Скринька була в мене за спиною, на ременях. Мені треба було ворушити антенкою, прислухатися, йти з витягнутими вперед руками — за все життя я не падав стільки, як тоді. Ні, зовсім не боляче — там було мізерне тяжіння. Так от, ця планетка складалася з нагромадження шпилів і розхитаних брил, я ступав ногою й починав кудись летіти, звичайно, з якоюсь п'яною повільністю, а відштовхнутися не міг, бо в такому разі з чверть години ширяв би вгорі. Доводилося просто чекати, а коли я робив спробу йти далі, одразу ж починалися зсуви — щебінь, камінці, уламки скель, і все це було розпорошене, зв'язане мізерною силою тяжіння. Правда, це не значить, що, падаючи на людину, велика брила не могла б її там забити — тоді вже діє не вага, а маса; завжди є час відскочити, звичайно, якщо це падіння, чи обвал бачиш… або принаймні чуєш. Але там не було повітря, отже, лише з тремтіння скелі під підошвами я міг зробити висновок, що, мабуть, знову вивів із рівноваги якусь скелю з будинок завбільшки, і лише чекав, чи не звалиться на мене з отієї чорноти якась брила. Одним словом, отак я й мандрував там годинами, уже не вважаючи свою ідею про застосування магнітошукача геніальною… Кожен крок я мусив робити обережно ще й тому, що вже кілька разів необачно підстрибував угору й зависав там… Наче в кошмарі. Кінець кінцем я вловив сигнал. Потім я губив його разів вісім, не пам'ятаю точно, досить сказати, що, коли я знайшов ракету, на «Прометеї» була вже ніч.
Ракета стояла боком, занурившись до половини в цей пекельний пил. Це щось таке… найм'якше, найтонше в світі, розумієш? Майже невідчутна субстанція… найлегший пух чинить на землі значно більший опір. Такі неймовірно дрібнесенькі порошинки… Я зазирнув усередину. Томаса не було в ракеті. Я казав, що вона стояла боком, але я не був певен цього; людина не могла б визначити там нахилу без спеціальних апаратів, а це забрало б добру годину, бо звичайний висок, майже нічого не важачії, літав би на кінці мотузка, наче муха, замість натягнути його… Отже, я не дивувався, що Томас навіть не спробував стартувати. Я заліз усередину. І одразу ж побачив, що він намагався змайструвати точний висок з того, що мав під рукою, але в нього не вийшло. Харчів лишалося навіть багато, але кисню… Мабуть, він перекачав усе, що мав, до балона в скафандрі, а потів вийшов.
