Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗

Що ближче він підходив, то дедалі ясніше ставало, що там, попереду, на тому місці, з якого він очей не зводив, сталися зміни. Згас найнижчий сонячний промінь, ніби струна зачепилася за верхівку дерева й лопнула. І нараз ніби холодок спустився з неба, і виникло тривожне відчуття — передвісник лиха. Хоч як пильно приглядався він, але вже нічого не впізнавав тут, нічого знайомого, що було б схоже на її дім.

Холодною жовтою стрічкою тягнулася дорога назустріч заходу. Хвіртка була прочинена, доріжка вела до ветхого ґанку. Кілька запилюжених кущів стирчали з-під іржавих металічних обрізків. Поряд валялися понівечені каністри та потрощені дерев’яні ящики. Великий худий пес вибрів з-за цих ящиків і ліниво позіхнув, показуючи вологі ікла.

Намагаючись з’ясувати, що ж усе-таки тут могло статися, Хольгер двічі обійшов будинок… “Я переплутав дорогу… Чи вона й справді все чула?” Було тихо, і ніхто не покликав його.

Звідкілясь вискочив заєць. Здавалося, він побачив щось смертельно небезпечне, проте у нього не було сили одразу ж дременути геть. І лише коли Хольгер підійшов до нього зовсім близько, заєць, помітно накульгуючи, кинувся тікати. Хольгер дивився йому вслід, аж поки той не зник з очей.

“Йому треба було прискакати сюди трохи раніше… або ж пізніше”, — подумав він.

Вечірнє світло запалило запилюжені кущі й чорні порожні вікна нерівними язиками західних вогнів. Якийсь предмет, що лежав у нього під ногами, привернув його увагу. Хольгер нахилився. Це був глиняний черепок, і Хольгер упізнав його. На потьмянілій кераміці ще зберігся зелений орнамент. Черепок кришився в руках.

Здавалося, від вази його відкололи уже давно. Втім, може, так лише здавалось…

Хольгер зібрав із землі кришки й поволі рушив назад. Вийшовши на пагорб, він обернувся, ніби все ще на щось сподівався. Але все лишалося незмінним.

Олександр Тесленко

КРІЗЬ БАЗАЛЬТ ІНКАНИ

— Нині саме той час, — пробуркотів дідок, його ніс бурулькою кумедно збрижився. — Як кажуть, що далі до лісу, то дрова дешевші. Бо кому ж вони потрібні, як до лісу далеко. То вже не дрова, а торба клопоту. Чи торба таємниць, що ростуть зараз, як гриби після дощу.

— На Інкані не гриби, а макри, — театрально чемно проказав молодик у синьому вельветовому костюмі з недоречно яскравою золотистою краваткою. — Ви тут давно мешкаєте?

— Маєте на увазі, чому я ще не забув, як називаються на Землі гриби? — старий іронічно примружився. — Я мешкаю тут дуже давно. Можете вважати, що я тут народився. А ви здалеку завітали?

— Я землянин, — з гордістю сказав молодик і дістав з кишені пачку арнікових сигарет. — Дозволите мені закурити, чи краще вийти в тамбур?

— Якщо й мене пригостите, то дозволю.

— Будь ласка… Мені чомусь видавалося, що ви не курите…

— А я й справді не курю. Ви не помилилися. — Старий дістав із кишені запальничку і, хвацько клацнувши, простягнув гойдливого півника. — Але курити можу. Навчився колись. Треба все уміти в цьому світі, що ти здатен уміти. Але не завжди треба використовувати своє уміння. Навіть помовчати про нього впереваж не гріх. А часом варто взагалі забути, що ти щось умієш. Міра наших можливостей, як я колись прочитав у когось із письменників, ніколи не повинна стати мірою наших потреб. Чи ви не згодні із цим? Як ви гадаєте, юначе? Чи вам подавай гіпнофони, кишенькових кіберонів? Що вам там іще треба з того, що цілком байдуже мені?

“Дивний дідуган. Аж слухати неприємно. Живе категоріями минулого. Про гіпнофони згадав, про які молодь вже і не думає. За звичкою старі ярлики розвішує”, — подумав Зенон, але вголос спромігся на інше:

— Я набагато молодший від вас, проте… Дозвольте сказати, що мені видається — не варто бути таким категоричним в оцінках сучасної молоді…

За ілюмінатором пролітали синтетичні лісосмуги, хутірки дачних котеджів, хмарочоси передмість. До заходу хилилося оранжеве штучне світило.

— Що мене роздратувало? Хоча б те, юначе, що ми з вами змушені їхати ще півгодини, а вам не спало на думку, що варто познайомитись. Коли вже починати балачку про життєві таємниці, то не гріх знати ім’я співрозмовника. Чи сучасна молодь має це за непотрібні умовності? Яка різниця, як кого звати?! Головне інше! Головне — рух! Але дозвольте запитати — куди? За оцією миготнявою я нічого розгледіти не можу.

— Ви запитали — куди? Але ж ви знаєте цієї миті, куди ви рухаєтесь? Чи не так? — трохи насторожено, проте з ледь вловимою зверхністю запитав молодик.

— Я їду до себе додому, юначе, з розширеної академічної наради… Звати мене Микола Юрович…

Двері купе нараз прочинилися, і на порозі став чоловік років сорока із фонозаписником в одній руці та великою чорною валізою в другій, у легкій сірій ледровій куртці, зі шкіперською борідкою. Він заклопотано озирнувся довкола:

— Пробачте, це дев’яте купе?

— Так.

— А вагон сьомий?

— Сьомий.

— Ну, нарешті… Даруйте… Ледь встиг ускочити до цього швидкісного хробака в третій вагон… Пробачте, я їду до кінцевої. І мені варто лягти трохи поспати. Хоча спати зовсім і не хочеться, але… маю по приїзді зустріч з президентом Інканської академії наук, тож не гріх, як кажуть, прибути в найкращій формі. Досить і того, що дружина перед відльотом всі нерви вимотала… Пробачте… — не роздягаючись, чоловік зграбно вискочив на другу полицю, тихо увімкнув фонозаписник і кілька хвилин уважно слухав запис чиєїсь збудженої розмови на інтерлінгві. Нараз вимкнув його і прошепотів сам до себе:

— Це мусить сподобатись найвищому шефові. Цікаво, що скаже сьогодні президент академії… Але все одно… Все це взято з самого життя… Все взято з життя…

— З життя вже взято майже все, — голосно перефразував його слова старий, уважно дивлячись на молодика в синьому вельветовому костюмі. — Вже, мабуть, час і віддавати… Принаймні я особисто взяв від життя майже все… Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас… Все ще не знаю вашого імені…

— Зеноном звати… Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим…

— От і познайомились… А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.

Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.

— Я журналіст. Станіслав Терер, — простягнув руку у привітанні. — Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст…

Між ними зав’язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.

— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему…

Старий розсміявся:

— Середовище захищають не словами… І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом… І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші… В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному… Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями… Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами… Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?