Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Хто це? — поцікавилася Ліда.
— Наш новоявлений палеонтолог.
— Догадов? — в один голос вигукнули Ліда і Тарас.
Але якщо дівчина вигукнула це майже радісно, то у Тараса здивування прозвучало немов застережливо.
— Він тямущий журналіст, — сказав я про Догадова. — Може й не помиляється, коли підтримує проект Макаренка.
Потім я розповів, як летів літаком, і нарешті почав вимагати докладної розповіді про їхні пригоди.
— Ми чули щось схоже на сильний вибух, — почав Аркадій Михайлович. — Декого цей звук трохи здивував, але перші хвилини ніщо не викликало тривоги. Раптом почулися сигнали, спалахнули сині лампочки. Телефоном сповіщали з пункту управління, щоб усі негайно залишили штольню. Треба сказати, що було кілька таких, які побігли дуже швидко. Плигали на вагонетки, що котилися з породою. Несподівано погасло світло, і вагонетки почали зупинятися. Тоді багатьох людей охопив страх, зчинилася паніка. Наш технік, — професор показав на Гмирю, — весь час переходив з вагонетки на вагонетку і старався заспокоїти людей. Він показав себе непоганим керівником. Скоро знов засвітилася електрика, але під ногами захлюпала вода. Виїмку ми вже перейти не могли. Кинутися вплав ніхто не одважився, побоюючись сильної течії і не знаючи, що робиться в тунелі. Вода прибувала, а ми поволі відступали, поки вона не позаганяла нас на вагонетки та літостати. Настрій був дуже неприємний. Тільки телефонні розмови техніка з центральним управлінням морально підтримували людей. Багато хто кинувся до телефону, але технік залишив це право за собою та двома черговими, що терпеливо мокнуть в телефонних будках.
Професор, очевидно, теж не знав, що телефонний зв’язок між штольнею та “білим світом”, як він казав, обірвався.
— Ну, а все інше вам відомо, — закінчив Аркадій Михайлович.
Ми ждали повороту Догадова. Стомлені люди говорили тихо, дехто, трохи заспокоївшись, куняв. Я розумів їх. Адже вони кілька годин перебули оточені з усіх боків водою.
На Аркадія Михайловича боляче було дивитися. Він змарнів, весь його вигляд свідчив про втому. Але старий намагався вдавати, що почуває себе добре. Тільки навряд чи міг він будь-кого цим обдурити.
Хто справді тримався винятково бадьоро — це Ліда. Дівчина жартувала, про кожного турбувалася, і коли я дивився на неї, мені здавалося, наче я ніколи не бачив 7? хворою, стомленою, до всього байдужою.
— Старого треба обов’язково відрядити з наступною партією, — шепнув я їй.
Вона кивнула головою на знак згоди. Але коли повернувся палеонтолог, нам не вдався наш задум. Аркадій Михайлович категорично заявив, що поїде останнім. Такої самої думки про себе були “Піца, Тарас і я. Признаюся, це мені було тим легше зробити, що, власне, ніяка небезпека вже не загрожувала. Рятувальна експедиція верталася в тунель вдруге, а ми залишалися на літостаті.
— Скажіть, будь ласка, — звернувся до мене професор, — ви Томазяна в Іркутську не зустрічали? Пам’ятаєте слідчого?
— Зустрічав.
Вимовивши це слово, я відразу згадав про лист, одержаний слідчим перед від’їздом з готелю. Тоді мені внало в око, що адреса на конверті написана наче знайомим почерком, а зараз здалося, ніби той почерк належав Аркадію Михайловичу.
— Давно? — поцікавився професор.
— Вчора, перед тим як вилітав сюди. Він був на засіданні Ради. А що?
— Нічого, — відповів, чомусь ніяковіючи, старий. — Нічого… Просто згадав.
Тепер мене пройняла певність, що спішного листа прислав слідчому професор Довгалюк. Чому ж Томазян нічого не сказав мені про зміст цього листа і чому він раптом відмовився летіти? Невже злякався? Якщо це так, то мій політ деякою мірою можна вважати за геройство.
Ліда знов розпитувала про сесію, про доповідь Макаренка і виступи членів Ради. Вона вимагала від мене мало не стенографічного звіту, але я, звичайно, не був здатний на це і, відчувши, що вже починаю дещо вигадувати, постарався перевести розмову на інше.
Вдалині з’явилися рухливі вогники: то наближалися плоти, щоб забрати останню партію. До нас підійшов технік Гмиря. Він був чимось збуджений.
— Телефон працює! — гукнув він, звертаючись до мене.
— Як працює? — здивувався Аркадій Михайлович.
— Пробачте, але години зо три до прибуття плотів телефонний зв’язок був перерваний.
— І ви мені не сказали? — з докором промовив професор. — Невже ж ви думали, що я злякаюсь?
— Пробачте… Лідіє Дмитрівно, вас просить до телефону Макаренко.
Ліда спалахнула, немов її обличчя охопила пожежа, і, відчувши це, нахилилася, щоб сховати його в тінь.
— Іду, — сказала вона і стрибнула з літостата.
— Дозвольте вас провести, — вихопилося у мене.
— Не треба, — відповіла дівчина і, наче побоюючись, що її хтось затримає, скоренько побрела у воді.
— Ви даремне на мене сердитесь, — звернувся технік до професора, — я про це нікому не говорив. Таємницю знали лише чергові біля телефонів. Я змушений був так вчинити і вигадувати свої розмови по телефону. Ви ж самі бачили, як це морально підтрихмувало людей.
— Ні, я не серджусь. Ви молодець. Охоче потисну вам, голубе, обидві руки.
Тепер до нас припливло лише два плоти. Догадова не було. Він, забравши тих, хто не міг іти водою, рушив третім плотом до виходу з шахти, прикріпившись на буксир до танкохода. Прибуття лише двох плотів змінювало наше становище. Невелика група мусила залишитися в штольні, дожидаючи наступного рейсу нашого “флоту”.
Технік Гмиря, бригадир машиністів на літостатах Набокін та я безперечно залишалися. На це саме претендували Тарас і Аркадій Михайлович. Після короткої суперечки вони погодилися їхати.
На плотах ще залишалося місце для двох людей. Гмиря наказав узяти Ліду Шелемеху та одного з вартових біля телефонної будки.
Плоти відійшли від літостата. Вони затрималися біля телефонних будок і забрали вартових. Ліда чомусь не сіла на пліт. Це нас здивувало.
— Уперта баришня, — незадоволено промовив Гмиря. — Хоче-таки останньою відціля вибратися.
Ліда, поговоривши телефоном, повернулася на літостат. Гмиря подивився на неї, похитав головою, але нічого не сказав.
Тепер нам стало досить просторо, можна було зручно розміститися в кабінках і спокійно дожидатися паромників, як Гмиря називав наших плотарів.
На цей раз сиділи дуже довго. Зморені технік і бригадир задрімали.
— Може, і ви поспите? — спитав я Ліду.
— Ні, я втоми не почуваю. Зате як вийду на поверхню, то, мабуть, одразу впаду. Мене пробирає якийсь нервовий дрож.
— Може, ви змерзли?
— Не думаю. На мені гумовий костюм. До того ж тут душно. Ви відчуваєте, як повітря насичене парою?
Ми довго сиділи мовчки. Годинник показував, що за нами мусять ось-ось припливти, але жоден плавучий вогник не з’являвся. Гнітюча, непорушна тиша панувала навколо. Вдалині світилися сині й червоні вогники.
Примружуючи очі, Ліда дивилася на ті вогники, мов на далекі зорі, і, мабуть, заколисувала себе думками.
Раптом ми обоє здригнулися. Гмиря, що спав дуже чуйно, враз прокинувся. Десь далеко гримнув вибух, за ним другий, під склепінням нашої печери покотилася оглушлива луна.
Що це могло бути?
— Ви пригадуєте? — несміливо вимовила Ліда, дивлячись на техніка.
— Щось подібне ми чули, коли сталася катастрофа, — відповів він. — Тільки тоді не так голосно.
Знов над підземним озером-штольнею запанувала тривожна тиша.
