Можливість відповіді - Росоховатский Игорь Маркович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗
— Не поділяю вашого захоплення, — відповів я. — У неї хвора печінка.
— Що? — сахнулася Вєтрова, її брови кумедно підстрибнули, а світлі очі з блискучими цятками в зіницях докірливо подивилися на мене.
— Маєш? — усміхнувся її чоловік і, звертаючись до мене, промовив: — Це вона намацує грунт, шукає однодумця.
— Однодумця? Навіщо? А ви?
— Наші погляди часто розходяться. У подружжя так завжди буває.
— Розумію. В суперечці народжується істина.
— Якби ж то…
Він знову усміхнувся, кинувши скоса погляд на жінку. Людмила зморщила лоба.
— Не слухайте його, — сказала вона з ледь помітним роздратуванням.-Він усе жартує. Не завжди вдало. Ходімо, я покажу вам наш парк.
Ми рушили вузьким коридором вулиці. Іноді назустріч попадалися вантажні електромобілі. Основне транспортування всього необхідного — продуктів харчування, предметів побуту і одягу, наукових інструментів, устаткування, — йшло по трубах транспортерів, що мали вихід у кожен будинок. Електромобілі використовувалися тільки для перевезення негабаритних предметів, під час ремонту трубопроводу і в аварійних ситуаціях.
“Наш парк” виявився маленьким сквером, де росло вісім дерев та десяток кущів. Зате посередині його красувався басейн з фонтаном.
— Цей парк ми створили у вільний час, — сказала Людмила.
Я уявив, скільки довелося потрудитися цим людям, щоб розбити тут парк і доглядати за всіма деревами й квітами в місті. Потужні очисники повітря, іонізатори, розпилювачі працювали цілодобово, забезпечуючи підводне місто життєдайним повітрям. Дивлячись на “парк”, я промовив:
— Гарно.
Людмила радо заусміхалася, на блідих щоках з’явилися ямочки.
— Вам справді подобається?
Усміхалися всі, навіть суворий професор. Він поглядав на жінку трохи зверхньо, але в його погляді світилося почуття, яке я не міг розшифрувати. “Може, йому подобається виглядати сильним поряд з нею?” — подумав я, знаючи, що і в цій думці не вистачає багато чого, щоб стати істиною.
— Коли сталася аварія, наш парк мало не загинув, — сказала Вєтрова. — Порвало трубу, що йде від киснезабірника…
— Де це сталося?
— Недалеко звідси, за стіною міста. Адже парк розташовано біля самої стіни. — Професор Вєтров ступив кілька кроків і постукав зігнутим пальцем по хмарині, що, здавалося, пливла по синьому небу. Хмарина й небо були так вдало імітовані, що могли ввести в оману будь-кого. Але органи нюху й локатори вже давно розкрили мені секрети імітації.
— Таких аварій раніше не було? — спитав я.
— Ні. Адже там надійна підстраховка. Труба має чотири захисні оболонки. Самі побачите. Я проведу вас.
— Зараз?
— Чому зараз? Завтра. Хіба ви не будете відпочивати?
— Відпочину, — сказав я, збагнувши, що він або забув, або не знає про мої можливості: не виключено, що Михайло Дмитрович не знайшов потрібним сповістити йому про них. — У вас є кімнати для приїжджих?
— Є, — втрутилася Вєтрова, — але там вам буде нудно. Можете зупинитись у нас.
— Дякую, я звик працювати й відпочивати один. — Моє обличчя було непроникно доброзичливим. Цей вираз я старанно і довго завчав.
— Воля ваша. Ми проведемо вас до готелю, — швидко сказав професор.
Дорогою професор і його друзі розповідали мені про аварію, про те, як побачили таємничу тварину.
— Вперше її помітили робітники нафтокомбінату, але добре роздивитися не змогли. Тінь виникла на фоні “неба”, майже на горизонті. Викликали начальника зміни, директора. Тінь рухалась по лінії горизонту, наче обстежувала входи в місто. Потім почала підніматися по “кебу”… тобто по куполу… Піднімалась повільно, звиваючись…
— Який вигляд мала тінь? Конфігурація?
— Ми помітили довгу шию, товстий тулуб, величезний хвіст метрів п’яти-семи завдовжки. Голова, певно, дуже маленька, непомітна. Нам здавалося, що ЇЇ немає зовсім.
Я не сказав йому: “Мене не цікавлять ваші припущення”. З того, що він сповістив, записав у пам’ять: “З’ЯВИЛАСЯ ЗА НИЖНІМ КРАЄМ КУПОЛА. ТІНЬ ДОВГА, З ПОТОВЩЕННЯМ ПОСЕРЕДИНІ”.
Він вів далі:
— Іноді вона різко прискорювала рух якимись імпульсами, іноді зависала непорушно. Розрізнялися масивні виступи…
— Скільки їх було?
— Точно не можу сказати.
Я записав у пам’яті: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”.
— Потім вона мовби прилипла до одного місця. Здавалося, хоче проникнути в місто…
В пам’ять нічого було записувати. В його словах бракувало об’єктивної інформації.
— Ви чули які-небудь звуки?
— Ні. Але у нас в цей час працювали механізми. Крізь їх шум іноді пробивався якийсь свист…
— Він міг бути пов’язаний з неправильною роботою механізмів?
— Можливо… Але раніше ми таких звуків не чули. А згодом тінь почала віддалятись і — зникла. Наступного дня, умовного дня, як ви розумієте, вона з’явилася знову. Я її не бачив, однак мені розповідали робітники. Знову вона пересувалася на фоні “неба”. До вікон не наближалася, наче не хотіла, щоб її побачили…
Він зазирнув мені в обличчя — як я сприймаю це його припущення. Чи не сміюся з нього? Я вдав, що уважно слухаю, хоча в пам’ять записувати було нічого. Об’єктивної інформації нуль.
— Коли сталася аварія?
— Через день. Тоді ж загинули два водолази і робот.
— Про аварію є докладний звіт. Ми ознайомили з ним Раду, — нагадав професор. — Можете подивитися копію.
— Дякую. Вже ознайомився.
У пам’яті чітко спливли цифри й рядки звіту. Помітні були навіть дефекти шрифту і стрічки: напівстерта лапка літери “л”, цяточки над цифрою “6”. Те, що я почув тут. додавало дуже мало до вже відомого із звіту. Істотним було лише повідомлення про спосіб руху тіні: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”.
— Дуже вдячний, — сказав я професорові і його дружині й для переконливості притис руку до грудей (цей жест я спостерігав неодноразово — не лише на кіноекрані). — Ви мені дуже допомогли.
Ми підійшли до білого будинку. На правій половині вхідних дверей під пластмасовим ковпаком був інформаційний пульт. Професор набрав на диску і клавішах код. Одразу на табло спалахнула відповідь, двері відчинилися.
Ми зійшли на ескалатор, який і довіз нас до мого номера.
— Тут вам буде затишно, — сказав професор. — Номер невеликий, але в ньому є все необхідне.
— Наш відеотелефон 4–13, — швидко промовила Людмила і повторила: — 4–13. Запам’ятаєте?
В голосі чулася надія. На що?
Я зачинив двері свого тимчасового житла, оглянув його. Номер був менший, ніж готельний, але все в ньому дуже вдало розплановано: висувне ліжко; в кутку за дверима — душ з перемиканням: морський, прісний, іонний; труби ультрафіолетових стерилізаторів; пристрій мікроклімату; стереовікно з набором пейзажів; телестіна з переносним пультом; відеорадіотелефон з кількома екранами; телетайп. Над телетайпом — світлі літери ПЗ, які показували, що є прямий зв’язок з міським обчислювальним центром. Пристрій ПЗ давав можливість одержати навіть ту інформацію, якої нема в обчислювальному центрі міста. ОЦ зв’яжеться з об’єднаною мережею регіону і передасть ваше замовлення. Якщо ви просили книгу, вам сторінка за сторінкою покажуть її на екрані або надрукують з допомогою телетайпу.
Усе це мені згодиться невдовзі, але зараз треба опрацювати дані, почуті від мешканців міста, ввести їх в загальну інформацію про аварію та загадкову тінь і спробувати зробити нові висновки.
Я набрав по ПЗ код замовлення і, отримавши відповідь, запросив у міському ОЦ дані про захисний ковпак міста: склад матеріалу, геометрію, світлопроникність.
Потім я знову почав згадувати все, що читав і чув про морські чудовиська. Деякі дані я перевіряв ще раз, зв’язавшись через ОЦ з автоматичною бібліотекою. Я роздивлявся на екранах зображення ящерів — знаменитої Нессі з шотландського озера Лох-Несс, її родичів, знайдених біля берегів Аляски, в протоці Шеліхова, в південній частині Тихого океану. Серед них була різновидність плезіозавра з двома парами дужих плавців і звуженим до кінця п’ятиметровим хвостом. Довга шия увінчувалася невеликою порівняно з тулубом головою.
