Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (мир книг txt) 📗
Лакей, протовпившись між танцюючих, подав їй записочку. Вона здивувалася, відхилилася на спинку дивана. Скосила очі на Роллінга, який смоктав сигару, прочитала:
“Зою, той, на кого ви дивитеся так ніжно, — Гарін… Цілую ручку. Семенов”.
Вона, мабуть, страшенно зблідла, що недалеко хтось проказав крізь гамір: “Гляньте, дамі погано”. Тоді вона простягла порожній бокал, і лакей налив шампанського.
Роллінг сказав:
— Що вам написав Семенов?
— Я скажу потім.
— Він написав щось про добродія, який нахабно розглядає вас? Це той, хто був у мене вчора. Я його вигнав.
— Роллінг. хіба ви не впізнаєте його?.. Пригадуєте, на площі Зірки… Це Гарін.
Роллінг тільки чмихнув. Вийняв сигару: “Ага”. Раптом обличчя його набрало такого самого виразу, коли він бігав по сріблястому килиму кабінету, обмірковуючи на п’ять ходів наперед усі можливі комбінації боротьби. Тоді він жваво ляснув пальцями. Тепер він обернувся до Зої з перекривленим ротом:
- Їдьмо, нам треба серйозно поговорити.
У дверях Зоя обернулась. Крізь дим і плетиво серпантину вона знову побачила палаючі очі Гаріна. Потім — незрозуміло до запаморочення — обличчя його подвоїлося: хтось, хто сидів перед ним, спиною до танцюючих, присунувся до нього, і обидва дивилися на Зою. Чи це була омана дзеркал?..
На секунду Зоя замружилась і побігла вниз потертим кабацьким килимом до автомобіля. Роллінг чекав на неї. Зачинивши дверцята, він торкнувся її руки:
— Я не все розказав вам про побачення з оцим удаваним П’янковим-Пнткевичем… Дещо лишилося мені незрозуміло: для чого йому треба було розігрувати істерику? Не міг же він припускати, що у мене виникне краплина жалю… Вся його поведінка підозріла. Але нащо він до мене приходив? Для чого впав на стіл?..
— Роллінг, цього ви не розказували…
— Так, так… Перекинув годинника… Зжужмив мої папери…
— Він намагався викрасти ваші папери?
— Що? Викрасти? — Роллінг помовчав. — Ні, це було не так. Він втратив рівновагу і вдарився рукою об бювар… Там лежало кілька аркушиків…
— Ви певні, що нічого не пропало?
— Це нічого не варті замітки. Вони були зібгані, я кинув їх потім у кошик.
— Благаю, пригадайте до дрібниць усю розмову…
Лімузин спинився на вулиці Сени. Роллінг і Зоя пройшли до спальні. Зоя швидко скинула плаття і лягла в широке ліпне, на орлиних ногах ліжко під парчевим балдахіном, — одне із справжніх ліжок імператора Наполеона Першого. Роллінг, поволі роздягаючись, походжав килимом і, лишаючи частину одягу на позолочених стільцях, на столиках, на полиці каміна, розказував якнаидокладніше про вчорашні одвідини Гаріна.
Зоя слухала, спершись на лікоть, Роллінг почав стягувати штани і застрибав на одній нозі. Цієї хвилини він не був схожий на короля. Потім ліг, мовив: “Ось абсолютно все, що було”, і натягнув атласну ковдру до носа. Блакитнуватий нічник освітлював розкішну спальню, розкиданий одяг, золотих амурів на ніжках ліжка і м’ясистий ніс Роллінга, що вткнувся в ковдру. Голова його занурилась у подушку, рот напіврозкрився, хімічний король заснув.
Оцей ніс, що посапував, особливо заважав Зої. Вона поклала руку на очі. Перед нею невідступно стояло бліде, зухвале, гарне вольове обличчя Гаріна. Зоя мотнула головою, щоб одігнати видіння, — ні, воно пильно дивилося на неї крізь гойдливе павутиння паперових стрічок… “Безсоння забезпечено”, — подумала Зоя, і раптом гостра думка ніби пронизала її од голови до п’ят: “Гастон зараз у нього…”
Зоя вислизнула з-під ковдри, квапливо натягнула панчохи. Роллінг промимрив щось у сні, але тільки перевернувся на бік.
Зоя пробігла до гардеробної. Наділа дощове пальто, туго підперезалася. Повернулася до спальні по сумочку, де були гроші…
— Роллінг, — тихо погукала вона, — Роллінг… Ми загинули…
Та він знову лише промимрив. Вона збігла у вестибюль і ледве відчинила високі вхідні двері. Вулиця Сени була безлюдна. У вузькому отворі над дахами мансард висів бляклий жовтуватий місяць. Зою охопила туга. Вона дивилася на оце місячне коло над сонним містом… “Боже, боже, як страшно, як похмуро…” Обома руками глибоко насунула шапочку і побігла до набережної.
Старий триповерховий будинок номер шістдесят три по вулиці Гобеленів одією стіною виходив на пустирище. З цього боку вікна були тільки на третьому поверсі — у мансарді. Інша, глуха стіна тулилася до парку. По фасаду на вулицю, на першому поверсі, врівень із землею, містилося кафе для візників та шоферів. Другий поверх відведено під поганенький готель. На третьому поверсі — мансарді- здавали кімнати постійним мешканцям. Хід туди вів через ворота і довгий тунель.
Була друга година ночі. На вулиці Гобеленів — жодного освітленого вікна. Кафе зачинено, всі стільці поставлено на столи. Зоя зупинилася біля воріт, хвилину дивилася на помер шістдесят три. Було холодно спині. Зважилася. Подзвонила. Зашурхотіла мотузка, ворота прочинилися. Вона прослизнула у темне підворіття. Здалеку воротарка пробурмотіла: “Вночі треба спати, повертатися треба вчасно”. Але не спитала, хто ввійшов.
Зою охопила страшенна тривога. Перед нею тягнувся низький похмурий тунель. Газовий ріжок освітлював зашкарублі стіни, пофарбовані темною олійною фарбою. Вказівки Семенова були такі: в кінці тунелю — ліворуч — крученими сходами — третій поверх — ліворуч — кімната одинадцять.
Посеред тунелю Зоя спинилась. їй видалося, що здалеку, ліворуч, хтось швидко визирнув і сховався. Чи не повернутись? Вона прислухалася — жодного звуку. Добігла до повороту на смердючу площадку. Тут починалися вузькі, ледь освітлені звідкілясь згори кручені сходи. Зоя пішла навшпиньках, боячись доторкнутися до липких поручнів.
Весь будинок спав. На площадці другого поверху облуплена арка вела в темний коридор. Піднімаючись вище, Зоя обернулась, і знову їй здалося, що з-за арки хтось визирнув і сховався… Тільки це був не Гастон Качиний Ніс… “Ні, ні, Гастон ще не був, не міг тут бути, не встиг…”
На площадці третього поверху Зоя перевела подих. Якщо Гаріна немає вдома, вона чекатиме його тут до ранку. Якщо він дома, спить, — вона не піде, не забравши те, що вій узяв із столу на бульварі Мальзерб.
Зоя зняла рукавички, легенько поправила волосся під шапочкою і пішла ліворуч коридором, який загинав коліном. На п’ятих дверях крупно, білою фарбою, стояло — 11. Зоя натиснула ручку, двері легко відчинились.
У невелику кімнату, в прочинене вікно падало місячне світло. На підлозі валявся розкритий чемодан. Жорстко біліли розкидані папери. Під стіною, між умивальником і комодом, на підлозі сиділа людина в самій сорочці, її голі коліна були задерті, величезними видавалися босі ступні… Місяць освітив половину обличчя, широко блищало розплющене око та біліли зуби — людина посміхалася. Ледь відкривши рота, без дихання, Зоя дивилася на нерухоме, усміхнене обличчя, — це був Гарін.
Сьогодні вранці в кафе “Глобус” вона сказала Гастонові Качиний Ніс: “Вкради у Гаріна креслення й апарат і, якщо можна, вбий”. Сьогодні ввечері вона бачила крізь серпанок над келихом шампанського очі Гаріна і відчула: покличе така людина — вона все кине, забуде, піде за ним. Вночі, збагнувши небезпеку і кинувшись шукати Гастона, Щоб попередити його, вона сама ще не усвідомлювала, що погнало її в такій тривозі нічним Парижем і привело зрештою на вулицю Гобеленів. Які почуття примусили цю розумну, холодну, жорстоку жінку відчинити двері в кімнату людини, яку вона прирекла на смерть?
Зоя дивилася на зуби і вирячене око Гаріна. Хрипко, неголосно скрикнула, підійшла і нахилилася над ним. Він був мертвий. Обличчя посиніло. На шиї набубнявіли подряпини. Це було те саме обличчя — змарніле, привабливе, із схвильованими очима, з конфетті у шовковій борідці… Зоя схопилася за крижаний мармур умивальника, ледве підвелася. Вона забула, навіщо прийшла. Гірка слина наповнила рота. “Не вистачає ще знепритомніти”. Останнім зусиллям вона відірвала ґудзика на комірі, що душив її. Попрямувала до дверей. У дверях стояв Гарін.
