Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
— Далі підемо пішки, — сказав стрілець.
У глибині душі він сподівався, що хлопчик заперечить, але той першим ступив на колію і впевнено покрокував зварними сталевими шпалами. Стрілець пішов за Джейком понад прірвою, готовий будь-якої миті підхопити хлопця, якщо той оступиться.
І відчув, як шкіра вкривається тонким шаром поту. Міст був гнилий, геть крихкий. Далеко внизу бурхливо несла свої води річка, а міст потріскував під ногами Роланда на невидимих вантах. «Ми акробати, — подумав він. — Дивися, мамо, сітки немає. Я лечу».
В одному місці він став навколішки і перевірив шпали, якими вони йшли. Вони були вкриті товстим шаром іржі (причину він відчував шкірою обличчя — свіже повітря, приятель псування; певне, вони вже дуже близько до поверхні), і від сильного удару кулака метал небезпечно й дрібно затремтів. Він почув, як застережливо стогне міст під ногами, і відчув, що сталь готується розпастися на шматки, але, на щастя, швидко проминув це місце.
Хлопчик, ясна річ, був на сотню фунтів легший, і це могло врятувати його, якщо тільки попереду на них не чекало щось набагато гірше.
Дрезина, яку вони залишили позаду, вже розтанула у пітьмі. Камінна опора моста ліворуч тягнулася ярдів на двадцять і виступала вперед далі, ніж права, але й вона зрештою лишилася позаду, і вони опинилися над проваллям самі.
Спочатку здавалося, що крихітна точка денного світла, наче знущаючись з них, незмінно мерехтить попереду (а може, навіть віддаляється з тією самою швидкістю, з якою вони до неї наближалися, — неначе зачаклована), проте мало-помалу стрілець зрозумів, що джерело світла збільшується, стає яснішим. Вони досі перебували нижче його рівня, але колія піднімалася, щоб влитися у нього.
Аж раптом хлопчик здивовано скрикнув і нахилився вбік, повільно розмахуючи руками, широко загрібаючи ними повітря, аби втримати рівновагу. Перш ніж знову ступити вперед, він дуже довго балансував на краю (принаймні, так здалося стрільцеві).
— Ще трохи, і я б упав, — спокійно, без жодного хвилювання сказав він. — Там дірка. Переступи через неї, якщо не хочеш довідатися, як далеко до дна. Саймон каже — зроби один великий крок.
У дитинстві стрілець теж грав у цю гру з Катбертом, Джеймі та Аланом, хоча називалася вона інакше — «Мама каже», але нічого не сказав, тільки мовчки переступив через діру.
— Повернись, — сказав Джейк без тіні посмішки. — Ти забув спитати «Можна?»
— Вибач, але я не думаю, що це гарна ідея.
Шпала, на якій щойно стояв хлопчик, відірвалася і повільно закачалася над прірвою, тримаючись лише на одному іржавому гвинті.
Колія весь час вела вгору. Дорога нагадувала прогулянку в кошмарному сні, тож здавалося, що вона набагато довша, ніж насправді. Саме повітря наче згустилося й перетворилося на карамель. Стрільцеві ввижалося, що він радше пливе, ніж іде. А розум весь час проти волі повертався до вбивчих роздумів про жахливу прірву між мостом і річкою внизу. В голові зроджувалися яскраві видива: ось метал розпадається під ногами, тіло хилиться вбік, руки марно намагаються вхопитися за перила, яких немає, підбори чобіт стукаються об зрадливу іржаву сталь… а потім падіння, перевороти в повітрі, тепла волога в паху, коли спорожниться січовий міхур, вітер в обличчя, він піднімає волосся сторч, немов на карикатурі переляканого, відтягує повіки, а темна вода вже приймає його в свої обійми, кидається на нього, і він не встигає навіть закричати…
Метал пронизливо скреготнув під ним, але стрілець, не поспішаючи, переніс вагу на другу ногу і переступив те місце. Цієї вирішальної миті він не думав ні про урвище, ні про те, як далеко вони зайшли, ні про відрізок шляху, що чекає на них попереду. Не думав, що хлопчика доведеться принести в жертву і що угоду з совістю вже майже укладено. Нарешті. Коли це станеться, йому так полегшає!
— Трьох шпал нема, — холоднокровно вимовив хлопчик. — Я стрибаю. Оп-ля!
Стрілець побачив його силует на тлі денного світла — незграбно розпростерті руки, сутула спина, наче хлопчик готувався в разі невдачі принаймні полетіти гідно. Коли він приземлився, вся споруда п'яно похитнулася під вагою його тіла. Метал під ногами заскреготав, виражаючи протест, а далеко внизу щось відпало від конструкції, спочатку почувся тріск, а потім плюскіт.
— Ти перестрибнув? — спитав стрілець.
— Атож, — відповів хлопчик, — але тут все таке гниле. Як думки у деяких людей. Не думаю, що міст тебе витримає, якщо ти стрибнеш. Мені пощастило, а в тебе не вийде. Повертайся. Кидай мене і йди назад.
Голос Джейка був спокійним, але в ньому вчувалися нотки прихованої істерії, що билися, як його серце, коли він застрибував на дрезину, а Роланд його підхопив.
Стрілець переступив через пролом. Одним великим кроком. Велетенським кроком. Матусю, можна? Так, можна. Хлопчик безпорадно затремтів.
— Повертайся. Я не хочу, щоб ти мене вбив.
— Заради любові Людини Ісуса, йди, — грубо наказав йому стрілець. — Якщо стояти тут і базікати, то міст точно розвалиться.
Хлопчик пішов, похитуючись з боку на бік, немов п'яний, виставивши руки перед собою, розчепіривши пальці. Руки тремтіли.
Дорога все вела вгору.
На цьому відрізку міст був поруйнований значно сильніше. Часто траплялися місця, де бракувало по одній, дві, навіть по три шпали. Стрільця дедалі сильніше непокоїла думка, що врешті-решт вони натраплять на довгу порожнечу між рейками, і доведеться або повертати назад, або ступати на самі рейки й балансувати над запаморочливою прірвою.
Він намагався не відводити погляду від промінчика природного світла.
Світіння набуло кольору — тепер воно стало блакитним. Наближаючись, світло м'якшало й приглушувало блиск кам'янілостей. Скільки ще до кінця мосту — п'ятдесят ярдів чи всі сто? Сказати напевно він не міг.
Вони йшли, і тепер, переступаючи зі шпали на шпалу, стрілець дивився під ноги. Коли він знову підвів погляд, світіння вгорі виросло до розмірів отвору, і вже було видно, що це не просто світло — це вихід. І вони майже досягай його.
Тридцять ярдів. Не більше. Дев'яносто коротких кроків. Їх можна подолати. Можливо, їм все ж таки пощастить наздогнати чоловіка в чорному. Ймовірно, в яскравому світлі дня квіти зла, що буяють у його голові, зів'януть, і все стане можливим.
У проході хтось стояв, затуляючи собою сонячне світло.
Стрілець вражено подивився вгору, безпорадно глипаючи, наче кріт із нори, і побачив обриси постаті, що застувала світло, поглинала його, залишаючи тільки крихітні насмішкуваті промінчики вище плечей та в просвіті між ніг.
— Привіт, хлопці!
Їхніх вух досягло відлуння голосу чоловіка в чорному, гучне завдяки камінному горлу, створеному самою природою. Сарказм від перебування в доброму гуморі набирав потужних обертонів. Стрілець наосліп спробував намацати у себе в кишені щелепу-амулет, але її не було. Мабуть, втративши свою силу, вона загубилася.
Він реготав над їхніми головами, і звук розпадався на друзки довкола, налітаючи на стіни й відбиваючись від них, наче прибій у печері. Хлопчик скрикнув і заточився, безпорадно розкинувши руки, і вони знову почали вітряком обертатися в розрідженому повітрі.
Метал під їхніми ногами почав провалюватися. Рейки вповільнено і якось сонно стали хилитися в бік. Хлопчик зірвався. Одна рука чайкою в темряві зметнулася вгору, вище, ще вище. А потім він повис над прірвою. В темних очах, що невідривно дивилися на стрільця, стояло останнє знання, сліпе і безповоротно втрачене.
— Допоможи мені.
— Більше ніяких ігор.
— Уперед, стрільцю! Інакше ти ризикуєш так і не наздогнати мене, — прогриміло в них над головами.
Усі фішки на столі. Нерозкритою залишилася тільки одна карта. Хлопчик висів над проваллям, жива карта таро, Повішений, фінікійський моряк, невинна жертва, яку от-от поглинуть води стігійського моря.
Зажди, почекай трохи.
— То як, я пішов?
Його голос такий гучний, він заважає думати.
