Багато, багато, багато золота… - Билкун Николай Васильевич (книги полностью .TXT) 📗
Нуазе увійшов, і тут потелефонували…
БАГАТО, БАГАТО, БАГАТО ТЕЛЕГРАМ…
Це телефонував Гартман. Живокіст слухав його неуважно, потім почав дратуватися. Нуазе мовчки вийшов із кабінету. Живокіст його не затримував. Зараз він слухав Гартмана уважніше, але все ще не міг зрозуміти, чому Гартман лізе до нього з такими дрібницями.
Д60
— Альфреде, у вас що, немає номера телефону Ферма?
— Ферч у курсі справи, але справа настільки серйозна, що я змушений, сер, довести її до вашого відома, — чулося з того кінця дроту.
— Ви що ж, хочете, щоб я особисто взяв палицю з трьома золотими кільцями й пішов розганяти цю свиноту? Молодці Ферча, здається, зажиріли, я посаджу їх на голодний пайок.
— Сер, — деренчала трубка, — я на своєму віку бачив немало страйкарів, але що робиться зараз… Зупинився транспорт…
— Чорт з ними, хай ходять пішки!
— Зачинилися всі магазини, театри, кіно…
— Чорт з ними, нехай сидять удома!
— Завтра не вийде жодна газета… — тепер у голосі Гартмана на тому кінці дроту чулося роздратування.
— Навіть “Незалежна”?
— Навіть “Незалежна”, робітники повтікали.
— А куди дивилися хлопці Ферча? Можна, зрештою, поставити Мідасів.
— Мідасів не вистачає. Монтаж нових припинено…
— Як? Як ви сказали?
— Я сказав, що монтаж нових Мідасів припинено. Робітники електростанцій застрайкували…
— Як?!
Тепер на тому кінці дроту почулася зла іронія, хоча й завуальована шанобливістю.
— Сер, ви маєте не лише величезні багатства. Разом з цими багатствами ви матимете й цілу низку неприємностей, пов’язаних з так званим пролетаріатом. Червоні це називають діалектикою.
— Мене зовсім не цікавить зараз політична освіта. Мене цікавить, що вони вимагають. Заплатіть їм те, що вони хочуть, і хай стають до роботи. А коли ми матимемо доволі Мідасів, я з ними розмовлятиму інакше.
На тому кінці дроту відчувалось якесь замішання. Мечислав зрозумів, що Гартман або не хоче, або боїться розмовляти.
— Не шкодуйте грошей, вони повернуться до нас.
— Бачите, сер, робітники розуміють це не гірше нас з вами. Тому вони вимагають не підвищення зарплати, а…
— Ви будете говорити, дідько вас забирай?!
— Вони вимагають розпуску “Товариства Джіма Ферча”!
— Бач чого захотіли! Цього вони не діждуться!
— Це ще не все, сер, вони вимагають гарантій, що конституція не буде порушуватись. У деяких штатах дійшли до того, що сенаторам висловлюють недовір’я, і виборці вимагають їх відкликання…
— Яких сенаторів? — Голос у Живокіста став хрипкий. Тільки тепер він зрозумів, що йому загрожує.
— Ви добре знаєте яких, сер. Подробиць не треба, боюсь, що нас підслуховують…
Мечислав помовчав, але трубку не клав. І тоді Гартман кинув останній камінь:
— Дарлінг і ті бізнесмени, яких ви… ну, словом, вони всі звернулися з листом до президента. Текст цього листа розклеюється по всіх містах…
Мечислав навіть не запитав, що ж пишеться в тому листі, він добре знав і так. Тільки саркастично кинув у трубку:
— Значить, страйкують не всі? Хтось друкував ці афіші, хтось їх розклеює. Вони думають, що це афіші про мій прощальний спектакль, але вони глибоко помиляються. Це буде тільки прем’єра, Ферча до мене, негайно!
Кинувши трубку, він подумав про тон, яким Гартман розповідав йому всі ці неприємності. “Залишив у сейфі, старий собака, копії і фотографій, і магнітофонних стрічок. А взагалі, яке це має значення?”
Тут він не помилявся. Усе це справді не мало ніякого значення. Одного не міг зрозуміти Живокіст: чому зараз конституцію боронять ті, хто найменше користувався її правами? Чому ті, що писали конституцію, вносили в неї закони з вигодою для себе, чому вони так порівняно легко здали свої позиції? Йому, Живокістові, майже не доводилося докладати до цього рук. На біржі про Живокіста заявив Мідас, решту робив Гартман руками своєї банди численних агентів, яких Мечислав ніколи навіть у вічі не бачив. І коли Живокіст стає володарем майже трьох четвертей багатств країни, а решта дрібних підприємців, до яких у нього поки ще не дійшли руки, так чи інакше залежали від нього, він вважає, що справу завершено, а для дрібних недоробок існує Гартман. Ферча покликано створити Гартманові нормальні умови для роботи. Щодо самого Живокіста, то багато хто в країні взагалі вважав його особою міфічною, коли не підставною. Коїлося щось жахливе. Небувалі багатства сконцентрувалися в руках однієї людини, разом з тим до цих самих рук переходили віжки керування величезною країною, а країна зовсім не знала того, хто нею збирався керувати. Гартман не раз казав Мечиславу, що йому потрібна популярність, але таму потрібна була просто влада, і його мало цікавило, буде він популярний чи ні. Живокіст страшенно не любив людей. Він зносив лише тих, хто йому був потрібен тої чи тої хвилини, решта для нього не існувала. А про тих, що ворушилися десь там, унизу, під ногами, про тих, хто друкував “Незалежну газету”, хто добував вугілля, плавив сталь, водив поїзди, вирощував хліб, він не тільки не думав, вони для нього взагалі не існували. Й раптом вони вимагають…
— Як це сталося? — суворо запитав він у Ферча.
Ферч, страшний Ферч, стояв перед ним переляканий, розгублений і не знав, що толком відповісти. Цей якогось мишастого кольору чоловічок з обличчям голодної кобри й голосом іржавого цвяха, що не хоче вилазити із дошки, не міг дати докладних пояснень, він привіз численні телеграми.
— Це що, революція? — грізно насупив брови Живокіст.
— Ну що ви, сер! У нашій країні і раптом — революція?! Це неможливо. Страйки бували й раніше, цим тут нікого не здивуєш…
— А я здивований! Я здивований масштабом страйку, я здивований його не економічним, а чисто політичним характером, і ще я здивований вашою бездіяльністю, Ферч!
— Сер…
— Я не хочу нічого чути! Ви запевняли мене, що всі профспілкові діячі залякані так, що й писнути не посміють, ви заспокоювали мене, що всі керівники робітничого руху, всі комуністи й взагалі всі значні ліві елементи або знищені, або знешкоджені. Не будете ж ви тепер розповідати мені, що все це стихійний рух?
— Рука Москви… — випалив рятівну фразу Ферч.
— Не варнякайте дурниць! — сказав Живокіст. — Ми з вами не діти й добре знаємо, що таке “рука Москви”, де, коли і як можна користуватися цією “рукою Москви”. Вона вигадана для дурнів, а не для нас з вами. Коли б наші йолопи спромоглися зібрати хоча б друкарів і примусили їх набрати “Незалежну газету”, там “рука Москви” була б на місці…
— Це вже робиться, сер!
— А що робиться ще?
— Я хочу з вами порадитись, сер. Ось телеграми. — Ферч поклав на стіл цілу купу телеграм. — 3 провінцій повідомляють, що в деяких штатах точиться справжня війна. Мої хлопці забарикадувалися в казармах і відстрілюються, але…
— Де вони взяли зброю?
— Хто?
— Не вдавайте із себе дурня! Де вони взяли зброю?
— У багатьох штатах національна гвардія, замість того щоб вийти на вулицю розганяти страйкарів і бунтівників, перейшла на їхній бік і розпочала вогонь…
— По кому вони стріляють, можете не казати, я здогадуюсь. Але чому так сталося? Мені відомо, що й у національній гвардії було чимало людей, які співчували вашим… нашим ідеям.
Ферч мовчав. Живокіст свердлив його страшним поглядом, і під цим поглядом просто голодна кобра ставала коброю з переламаним хребтом. Але мовчати нескінченно Ферч не міг і тремтливою рукою дістав з купи телеграм одну.
— Із штату Керадо повідомляє мій намісник, що багато хто з членів нашого товариства ховають до кишень золоті пряжки і знімають з кийків золоті кільця…
— Мерзотники! Вони були хоробрі тоді, коли треба було вибити зуби негритянському священику або рознести негритянську крамничку. Ви зв’язувались з військовим командуванням?
— Національна гвардія…
