Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич (серия книг txt) 📗
Ці люди стояли, збившись у купку. Троє з них установлювали на вбитих у землю стовпах якісь прилади і схилялись над ними круглими великими головами, схожими на алюмінієві казани. Один запускав у повітря кольорові кулі, і ті лопались у нього над головою…
Нарешті той, що стежив за приладами, незграбно ступив крок уперед І… алюмінієвий казан на його плечах відкинувся назад… Майгін і Петя зрозуміли, що відкинувся шолом “водолазного костюма”, у якому був цей чоловік. У нього, виявилося, цілком нормальна голова, прикрашена важкими, як бронзова стружка, кучерями. Петі здалося, що він пізнав його… Ну, звичайно ж, він бачив цю голову на екрані в тому голубому будинку, де бачив і “снігову красуню”.
Жорсткий обладунок рудоволосого незнайомця розкрився, як стулки устриці, і чоловік ступив на траву перед своїми товаришами, одягнений у сяючу різноколірними вогниками туніку… Він підняв руки і викрикнув співучим голосом якусь фразу… Мабуть, сигнал, що дозволяв зняти захисні костюми…
Майгін і Петя уважно спостерігали. Ці дивовижні привиди з’явились перед ними так несподівано, як і їхні живі портрети на екранах “саркофагів”. Але чи вони — привиди?
Дивні люди, що невідомо звідки взялися біля підніжжя Коронної сопки, були високі на зріст, одягнені в легенький кольоровий променистий одяг, усі без головних уборів. Рухались вони плавно і ритмічно, наче в сцені з якогось балету… За новим співучим сигналом уся група, залишивши обладунки, попрямувала до Майгіна і Петі. Стрункі, красиві гіганти йшли легко, немов пливли над землею. Залишився біля міста тільки один, той, що першим скинув свій скафандр.
Зненацька Петя побачив “снігову красуню”. Вона підійшла до велетня з бронзовими кучерями і притулилась щокою до його щоки. Він посміхнувся, і відразу ж поруч з ним з’явився юнак, майже хлопчик,” теж рудоволосий, з великими синіми очима, широко розкритими, наче від цікавості і здивування.
“Снігова красуня” поклала руку на його плече. Потім усі троє — чоловік з бронзовим волоссям, жінка і хлопчик — зникли, а з-за великого сірого каменя, який невідомо де взявся справа від Майгіна і Петі, вийшов високий окатий чоловік з величною поставою. В руках у нього була точнісінько така куля, як та, що лежала біля Майгіна. Почулась голосна, енергійна музика, наче кларнет у притихлому оркестрі раптово заграв… або заспівав соло майже людським голосом…
Місцевість навкруги стала двоїтися. Крізь сірий камінь проступили білі плями табірних палаток, мутною ставала “пінія” над вулканом; на фоні валунів з’явився знайомий чагарник… Місто під прозорою сферою, як далекий міраж, тануло в повітрі… Через хвилину воно зникло, і все навколо стало таким, як і було.
Приголомшені Майгін і Петя хвилину сиділи нерухомо. Майгін міцно стискав руку студента. Нарешті він опам’ятався і повільно обвів широко розплющеними очима знайому місцевість. Петя схопився.
— Що це було, Андрію Гавриловичу? Міраж? Я нічого не розумію…
— А я розумію, — сказав Майгін і простягнув руку до затихлого кулеподібного апарата. — Ми з тобою бачили якусь сторінку далекого минулого, і показала нам її оця куля. Я не міг її відкрити, але зате вона допомогла мені відкрити дещо.
Майгін взяв у руки і став знов, цього разу вже з великою пошаною, розглядати чудесний апарат.
— Я не розумію, як усе сталося, але думаю, що це щось подібне до кінематографа, тільки без полотна і дуже натурально.
— Значить, ви гадаєте, що ми з вами бачили зображення нашого підземного міста, коли воно ще було на поверхні? — тихо спитав Петя.
— Я в цьому певен.
— Чудово! А… як це сталося? Я все-таки не можу зрозуміти, Андрію Гавриловичу.
— Не знаю, Петю. Треба подумати, згадати, як усе було, і, можливо, ми знайдемо ключ до цієї чудесної кульки.
— Я побіжу вниз, Андрію Гавриловичу. Треба негайно розказати Клавдію Володимировичу.
— Біжи і приведи його сюди.
Петя помчав до шахти (Берсеньєв у той час був у підземному місті).
Залишившись один, Майгін обійшов кругом того місця, де вони сиділи з Петею, старанно вивчаючи кожен камінець, кожну травинку. Він хотів знати, що примусило апарат діяти. Але все було на місці, і нічого зайвого Майгін не знайшов поблизу.
— Значить, причина криється десь тут, — вирішив він, сідаючи на те саме місце поруч з круглим апаратом.
“Так… Тепер пригадаємо, Андрію Гавриловичу, що ти з ним робив у той момент, коли він почав гудіти”.
Майгін витяг папіросу і закурив.
“Наскільки я пригадую, нічого такого особливого я не робив. Я говорив, курив… Стоп! Якщо пам’ять не зраджує, я ткнув ось у цей металевий “гривеник” папіросою… Невже від цього?.. Пригадаю точно! Я сказав: “Сьогодні я до того дійшов, що хотів цей “гривеник” цвяхом вибити…” Або щось схоже на це. Правильно! Ї ткнув сюди папіросою… Так, так! Ткнув тліючою папіросою… І після цього все почалося…”
Майгіну страх як хотілося тут же перевірити свою догадку. Він уже підніс папіросу до круглої металевої пластинки, але передумав.
“Підожду Клавдія!” — вирішив він і, глибоко затягнувшись, випустив клуби диму.
Берсеньєв, добре задихавшись, прийшов у супроводі Петі хвилин через три.
— Що трапилось, Андрію? — спитав він.
— Мені здається, ми скоро розгадаємо цю підземну загадку, — відповів Майгін.
І він розповів усе.
Берсеньєв вислухав його з величезною увагою. Зовні він був абсолютно спокійний, лише глибокі складки на переніссі та рух руки, що забирала в жменю і знову розпускала бороду, свідчили про його хвилювання.
— А знаєте, Клавдію Володимировичу, я, здається, знайшов ключ до цієї кульки, — сказав Майгін.
— Якої?
— Тліючий вогник…
— І тут тліючий вогник? — здивовано вигукнув Берсеньєв.
— Чому ж і “тут”? А де ще?
— Поки цей апарат показував вам тут об’ємний кінематограф без полотна, я там, унизу, проробив те саме, що в свій час зробив Нене. Підносив тліючий вогник до дверей у прозорій сфері, і вони то відчинялися, то зачинялись.
— Значить, ви камлали? — сміючись, спитав Майгін.
— Камлав. І не з меншим успіхом, ніж Нене. Цілком ясно: на деякі механізми в цьому місті діє вогонь. Коли Петя розказав, як Нене відчинив двері, я зразу ж вирішив, що на якусь чутливу частину замка, мабуть, подіяло тепло тліючої жаринки. Але про цю свою догадку промовчав, збираючись перевірити її. Я перевірив, і це виявилось фактом.
— Але чому ж двері відчинив тліючий вогник, а не вогонь багаття? — спитав Майгін.
— Таке ж питання виникло і в мене. Відповідь може бути тільки одна: на чутливі пластинки деяких механізмів у цьому місті діє променева енергія, що йде від джерела з температурою не вище і не нижче п’ятисот-шестисот градусів, та й то на певній відстані. Інакше кажучи, це можна було б назвати дією теплових променів спектра — червоних та інфрачервоних.
— Так, це правдоподібно, — погодився Майгін. — Я довго розмахував перед цим кишеньковим “ілюзіоном” тліючою папіроскою, і нічого не сталося. Та досить було мені піднести папіросу до пластинки кулі, почався справжній кінець світу. А зрештою, не знаю. Я ще не перевіряв, чекав вас, Клавдію Володимировичу.
— Ну що ж, давайте перевіримо.
— Сідайте, Клавдію Володимировичу, отут, коло мене, а ти, Петю, з того боку, — Майгін струснув попіл і підніс тліючу папіроску спочатку до мутного скла апарата, а потім до пластинки, схожої на гривеник.
Минуло кілька секунд у напруженому чеканні. Та ось нарешті почулося гудіння; воно все дужчало, і Берсеньєв побачив, як від скляної поверхні апарата заструмувала срібляста пелена… Ще через хвилину на місці табору виник уже знайомий Майгіну і Петі пейзаж — низький ліс, величезні валуни… Тільки тепер вулкан був зовсім близько, а місто під прозорим куполом — далеко, верст за дві. “Пінія” над кратером вулкана розрослась, уже застеляла все небо, і її з сухим тріском пронизували блискавки. Раптом пролунав приголомшливий гуркіт. Здавалося, Небо над вулканом розірвалось, із кратера вирвались язики полум’я, і по схилах його швидко поповзли потоки вогненної лави. Мимо заціпенілих від подиву геологів звідкись пробіг натовп людей у кольоровому одязі. Це були ті самі люди, яких Майгін і Петя бачили в перший раз, але тепер їх рухи не були ні плавними, ні величними. Вони бігли, рятуючись від вогненних потоків. Ось один із них зупинився і, схопившись за горло, упав. За ним упали ще кілька. Вони задихались, отруєні вулканічними парами. Петя з тривогою шукав серед них “сніжну красуню”. Нарешті він побачив її. Жінка стояла, хитаючись і затуляючи ніс і рот руками… Ще мить, і вона впала ниць, і багряне полум’я зімкнулося над нею. Петя ахнув і заплющив очі.
