Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен (читать книгу онлайн бесплатно без .TXT) 📗
— Спиш? — запитав стрілець.
— Ні.
— Ти зрозумів, про що я тобі розповів?
— Зрозумів? — спитав хлопчик із дивовижним презирством у голосі. — Зрозуміти це? Ти, певне, жартуєш.
— Ні. — Але стрілець прибрав оборонну позу. Він ще нікому не розповідав про свій обряд досягнення повноліття, бо його почуття щодо нього завжди були суперечливими. Авжеж, сокіл був цілком прийнятною зброєю, та все одно це була хитрість. І зрада. Перша зрада, за якою низкою потяглися наступні. А скажіть-но мені таку річ: я справді збираюся принести цього хлопчика в жертву чоловікові у чорному?
— Я все зрозумів, — відказав Джейк. — То була гра, чи не так? Дорослі чоловіки завжди грають у ігри? Невже все має бути виправданням для гри? Чоловіки справді дорослішають чи вони просто досягають повноліття?
— Ти не знаєш усього, — сказав стрілець, намагаючись стишити гнів, що поволі наростав у ньому. — Ти ще малий.
— Ну, звісно. Але я знаю, хто я такий для тебе.
— І хто ж? — напружено мовив стрілець.
— Фішка у покері.
Стрілець відчув бажання схопити камінь і вдарити хлопчика по голові. Але натомість сказав рівним голосом:
— Лягай спати. Хлопчикам треба висиплятися.
А подумки почув луну Мартенового голосу: «Іди побався своєю рукою».
Він нерухомо сидів у пітьмі, паралізований від страху і наляканий (вперше за весь час свого існування) перспективою ненависті до себе, що може проявитися опісля.
X
Під час наступного переходу залізнична колія повернула під кутом і вийшла ближче до підземної річки. Там вони й натрапили на пришелепкуватих мутантів.
Джейк побачив першого і голосно скрикнув.
Голова стрільця, котрий, рухаючи дрезину, дивився тільки вперед, смикнулася праворуч. Унизу перед ними слабо пульсувало щось зелене, схоже на гнилий гарбуз із ліхтарем усередині. І стрілець відчув сморід — ледь помітний, вогкий, неприємний.
Щось зелене виявилося обличчям. Утім, назвати це обличчям могла б лише людина, схильна до жалощів. Над приплюснутим носом була ямка з очима комахи, що витріщалися на них без будь-якого виразу. Стрілець відчув, як у животі й паху заворушився якийсь древній інстинкт. Він трохи прискорив ритм рухів руками і рукояткою дрезини.
Освітлене обличчя розтануло в пітьмі.
— Що то була за чортівня? — злякано спитав хлопчик, про всяк випадок підповзаючи ближче до стрільця. — Що… — Але слова застрягли йому в горлі, бо перед їхніми очима раптом виникли три постаті, що тьмяно світилися в темряві й дивилися їм услід. Їхні обриси залишилися позаду: нерухомі форми між рейками і річкою.
— Це пришелепкуваті мутанти, — сказав стрілець. — Не думаю, що вони нас потурбують. Вони так само бояться нас, як і ми…
Одна з постатей відділилася від решти й непевно рушила в їхній бік. Обличчям істота нагадувала недоумкуватого, що помирає з голоду. В'яле голе тіло перетворилося на вузлувату плутанину схожих на щупальця кінцівок і присосок.
Хлопчик знову скрикнув і, немов зляканий пес, притиснувся до ноги стрільця.
Одне із щупалець істоти потягнулося до пласкої платформи дрезини. На них війнуло вогкістю і темрявою. Стрілець відпустив рукоятку дрезини, витяг револьвер і всадив кулю поміж очей зголоднілого недоумка. Істота впала, її слабке світіння, що нагадувало болотний вогник, згасло, як місяць під час затемнення. Яскравий спалах від пострілу закарбувався на сітківках їхніх очей і вигасав дуже неохоче. Запах витраченого пороху в цьому похованому глибоко під землею місці був гарячим, жорстоким і чужим.
Мутантів було багато. І хоча жоден прямо не йшов у наступ, вони мовчазним бридким натовпом роззяв неухильно наближалися до рейок.
— Тобі доведеться трохи покачати замість мене, — сказав стрілець. — Зможеш?
— Так.
— Тоді готуйся.
Хлопчик став ближче до нього, намагаючись втримати рівновагу. Його очі дивилися прямо перед собою й нікуди більше та бачили пришелепкуватих мутантів лише тоді, коли дрезина проїжджала повз них. Джейк перетворився на згусток страху, наче саме його підсвідоме просочилося крізь пори і створило йому щит. «Якщо він справді наділений надприродним чуттям, — подумав стрілець, — то не так вже це й неможливо».
Стрілець вів дрезину, не знижуючи й не прискорюючи темпу. Пришелепкуваті мутанти чули запах їхнього страху, і він це знав, але сумнівався в тому, що їх приваблював лише страх. Врешті-решт, вони з хлопчиком були істоти денного світла, і цим усе сказано. «Як же вони, мабуть, ненавидять нас», — подумав він. Наступною думкою було те, чи так само вони ненавидять чоловіка в чорному. У цьому стрілець сумнівався. А можливо, чоловік у чорному промайнув тут, серед них, як тінь чорного крила у цій ше чорнішій темряві.
У горлі хлопчика щось заклекотіло, і стрілець майже недбалим жестом повернув голову. На дрезину, спотикаючись, уже залазило четверо, а один із них уже добирався до рукоятки.
Стрілець відпустив рукоятку і знову тим самим сонним буденним жестом дістав револьвер. Куля влучила головному мутантові в голову. Мутант зітхнув, наче збираючись заридати, а потім вишкірився в усмішці. Його руки були безвладні і схожі на риб'ячі плавці. Мертві. Пальці позлипалися, наче в рукавички, яка довго була занурена у бруд, що вже почав підсихати. Одна трупна рука знайшла ногу хлопчика і почала тягнути її.
Джейк голосно закричав, і його крик луною рознісся в гранітній утробі.
Стрілець вистрілив мутантові у груди, і той, досі вишкіряючи зуби, пустив слину. Джейк почав падати. Стрілець упіймав його за руку і мало не втратив рівновагу сам, бо істота (навдивовижу сильна) потягнула свою жертву на себе. Наступна куля влучила мутантові в голову. Одне око згасло, як свіча, проте істота все одно не ослабляла хватки. Вони мовчки перетягували Джейкове тіло, що смикалося й звивалося, наче це був канат. Пришелепкуватий мутант вчепився в нього, як у чарівну паличку, що виконує бажання. І, поза сумнівом, він бажав пообідати.
Дрезина вповільнювала хід. Решта мутантів почата наближатися. Кривий, каліка і сліпий. Можливо, вони просто шукали Ісуса, щоби зцілив їх, воскресив, як Лазаря, із темряви.
«Хлопчик помре, — холодно й розсудливо подумав стрілець. — Це той кінець, який він мав на увазі. Відпустити його й качати або ж триматися за нього й бути похованими разом. Хлопчику кінець».
Він із величезним зусиллям смикнув на себе хлопчика за руку і вистрілив мутантові в живіт. Якусь мить, що тяглася нескінченно довго, хватка істоти була ще сильнішою, і Джейк знову почав сповзати з краю дрезини. Аж ось рукавички з бруду ослабли, і пришелепкуватий мутант упав мордою вниз позаду дрезини, яка їхала дедалі повільніше. Вишкір так і не зійшов з його морди.
— Я думав, ти мене покинеш, — схлипував хлопчик. — Думав… думав…
— Тримайся за мій пояс, — сказав стрілець. — Тримайся так міцно, як тільки можеш.
Джейк учепився рукою за пояс і не відпускав. Дихання давалося йому важко: хлопчик конвульсивно, але безшумно хапав ротом повітря.
Стрілець знову заходився качати у рівному темпі, й дрезина почала набирати швидкість. Пришелепкуваті мутанти відступили на крок назад і дивилися, як вони тікають. Обличчя цих істот навряд чи можна було назвати просто людськими — скоріше жалюгідно людськими. Морди, що слабо світилися у темряві, як глибоководні риби, що живуть під неймовірною товщею чорноти, обличчя, на яких уже не було ні злості, ні ненависті, а тільки щось подібне до напівусвідомленого, ідіотського жалю.
— А їх стає менше, — відзначив стрілець. Напружені м'язи внизу живота й у паху трохи розслабилися. Зовсім трішки. — Їх…
Попереду шлях був перекритий: пришелепкуваті мутанти заблокували колію уламками скелі. Роботу виконали погано, нашвидкуруч — щоб розібрати цей завал, знадобилося б не більше хвилини, але дорога все одно закрита. До того ж, хтось із них мусив би спуститися й прибрати каміння. Хлопчик застогнав і, тремтячи всім тілом, притиснувся до стрільця. Стрілець відпустив рукоятку, і дрезина беззвучно покотила до купи каміння і там зі стуком зупинилася.
