Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг txt) 📗
— Передайте мамі…
І все. Може, він відключив і зв’язок, а може, спазм здушив йому горло. Мені чомусь здалося, що зараз по його обличчю течуть сльози.
“Мухолов” зірвався з місця й зник у супермасі. Можливо, тому, що не було ні вибуху, ні спалаху, це не видалося страшним. Але мені хотілося кричати.
Райдужний спалах вдарив по очах трохи пізніше — скоротилася діафрагма, і штучна гравітація, що з’явилась одразу, жбурнула мене на підлогу. Підлога піді мною завібрувала, і виник пронизливий звук, що дедалі посилювався. Нордвік активував двигуни за прискореним режимом. Як правило, двигуни активують у порту приблизно півгодини, і це відбувається непомітно. Коли вони працюють у повному режимі, їх взагалі не чутно, а коли корабель лягає в дрейф, — працюють на холостому ході, щоб забезпечити можливість швидкого маневрування. Так вони працювали і на “Градієнті”, але діафрагма “погасила” їх, і тому Нордвік намагався не лише активувати двигуни, а й зрушити одночасно лайнер з місця.
Пронизливий звук перейшов у нестерпне виття, від якого, здавалося, кришаться зуби, переборки вже не вібрували, а двигтіли, проте лайнер, як і раніше, залишався непорушним. І лише коли час на таймері перейшов за три хвилини, крізь дике виття пробився ледь чутний комариний писк, і “зіниця” супермаси почала повільно відсуватися.
Я проповз рачки по підлозі до пульта управління і, чіпляючись за крісло, звівся на ноги. Переді мною маячила виголена голова Нордвіка, вся в присосках і шнурах. Я міцніше вхопився за крісло й випростався, щоб через його голову бачити прилади. Погляд мій метався між екраном, на якому виднілася “зіниця”, гравілотом, спідометром і таймером. Мала швидкість, мала! Я навіть грудьми наліг на спинку крісла, ніби намагаючись підштовхнути лайнер.
Супермаса спрацювала, як годинник. Тільки-но на таймері вистрибнули цифри: дві тридцять шість, — як вона виплюнула із себе діафрагму. Я ще встиг кинути погляд на гравілот: три тисячі дев’ятсот метрів від супермаси — і на спідометр: одинадцять і шість десятих метрів на секунду, — як ураз замовкли двигуни, райдужний спалах ударив по очах, і знову настала невагомість.
Не встигли… До порятунку залишалося ще понад кілометр.
Але я помилився. Незважаючи на те, що діафрагма посилено гасила швидкість корабля (швидкість падала просто на очах), інерція руху була величезна, і лайнер продовжував, хоч і повільно, нестерпно повільно, відходити від супермаси.
Останній перехід кордону діафрагми виявився болісним. Швидкість лайнера впала практично до нуля, і я навіть бачив, як райдужна плівка діафрагми виникла прямо переді мною з екранів і неначе вивернула мене. Як я ще втримався на ногах — не уявляю. Та коли отямився, побачив, що лайнер знаходиться за межами діафрагми. Більше того, він продовжував, як і раніше, відходити від супермаси. З невеликою, майже черепашачою швидкістю, якісь метри за хвилину, але відходив.
Вийшла порошинка з Ока…
На дисплеї замигтів червоний напис: “Аварія в двигунному відсіку!!!” — спалив-таки двигуна Нордвік… Я глянув на нього. Нордвік непорушно сидів у кріслі, порожніми очима втупившись у пульт управління. На його чолі швидко висихали великі краплини поту.
Насилу пересуваючись на ватяних ногах, я почалапав у душову. На щастя, там виявилась аптечка. Я зняв біль і сяк-так ретушував синець, що закривав майже всю праву половину обличчя. На жаль, я не лікар, і досягти цілковитого розсмоктування синця мені не вдалося, тож облишив цю безнадійну справу, здер з себе одяг і поліз під душ.
Коли я вийшов з душової, в рубці Нордвіка вже не було. Передню панель на комп’ютері він закрив, але якось недбало, неохайно — з-під неї визирали ті самі білясті дроти нейрокерування, викликаючи огидне відчуття чогось змієподібного й слизького. Напевно, він просто відпустив кронштейни панелі, і вона впала, придушивши дроти.
Я неприкаяно потинявся по рубці, спробував пройти в пасажирський відсік, але перетинка дверей виявилася заблокованою. Тоді я вирішив зазирнути в пілотський інформаторій. За перетинкою виявилась іще одна, світлозахисна. Я просунув крізь неї голову — і мало не впав від гуркоту вибуху. В інформатори йшов фільм. Старовинне кіно, що квадратом екрана світилося на стіні. Фільм був про війну і, швидше за все, ігровий. На екрані за бруствером окопу стояв військовий у довгій шинелі й папасі (напевно, генерал, я в цьому не дуже розбираюся) і дивився на поле бою в дивний, схожий на перископ бінокль, встановлений на тринозі. Поряд з ним стояв інший військовий, в туго підперезаному ременем кожушку і в касці.
— Ви забуваєте, що вони не лише солдати, але й люди. Що в кожного з них є матері, дружини, діти…
Генерал рвучко повернувся. Обличчя його було суворим та рішучим, як і належить генералові під час бою.
— Якщо я пам’ятатиму, що в кожного з них є матері, дружини й діти, — відрубав він, — я не зможу посилати їх на смерть!
Я вдивлявся в темряву інформаторію. В кутку, в миготливому світлі екрана, поблискувала лисина Нордвіка.
Я відсахнувся, пройшов через усю рубку і з розмаху сів у крісло пілота.
В голові моїй була цілковита плутанина. Звичайно ж, я розумів, що своєю смертю Шеман урятував життя всіх пасажирів “Градієнта”. Але примусити його це зробити не мав права ніхто. Наказати хлопчаку… Я не знаю, як там думали у двадцятому столітті, але вважаю, що це вбивство. Нехай у Нордвіка й не було іншого виходу, але це — вбивство! Ач, з ким себе порівняв! Генерал…
Я просидів у кріслі пілота години дві, поки не прибули рятувальники. На щастя, це виявився не крейсер Нордвіка, а інший, той, що знаходився в цей момент ближче до нашого сектора. На щастя, тому, що я не хотів, просто фізично не міг залишатись на лайнері, де був Нордвік, а тим більше — звертатися з проханням, щоб мене доставили назад на нашу станцію на його крейсері.
Перший час, поки крейсер ПРС швартувався до “Градієнта”, брав його на буксир і направляв ремонтників до двигунного відсіку, я не втручався в ефір, та коли їхня робота увійшла в спокійне ділове русло, а кількість наказів та переговорів у ефірі впала, я викликав їхнього капітана, відрекомендувався й попрохав допомогти мені повернутись на станцію.
— То в чому справа? — не вельми люб’язно поцікавився капітан. — Беріть рятувальну шлюпку і летіть.
— Я не вмію керувати шлюпкою.
— Тоді сидіть і чекайте.
Я почав було йому знову пояснювати, хто я такий та як тут опинився, але він різко обірвав мене, попросив не засмічувати ефір і не заважати працювати.
— Якщо ти не заперечуєш, Іржику, — почув я раптом за спиною голос, — це можу зробити я.
Я озирнувся. Коло стіни стояв Нордвік і дивився на мене втомленими хворими очима. Не знаю, чому я згодився.
Рятувальна шлюпка, хоч і була лише разів у два більша за “мухолова”, всередині виявилася просторою, розрахованою на значну кількість людей. Я почекав, поки Нордвік всядеться в пілотське крісло, і сів на тверде відкидне сидіння біля самісінького виходу, подалі від нього.
Я чекав, що він обов’язково заговорить зі мною, намагатиметься якось виправдатись, щось пояснити… Але він весь шлях до станції мовчав і не дивився в мій бік. Коли ми опустилися на причал станції і я вийшов зі шлюпки, він так само непорушно продовжував сидіти в кріслі, навіть не провів мене поглядом.
Біля входу на причал станції мене чекав збуджений натовп. Напевно, в них була до мене сила-силенна питань, проте ніхто їх не поставив. Усі мовчки дивились на мене. Не знаю, що на них справило більше враження — вираз мого обличчя чи синець…
— Де Шеланов? — запитав я.
— У медвідсіку, — відповів хтось.
Я кивнув і, пройшовши крізь натовп, покрокував коридором у напрямі медвідсіку. Хлопці мене зрозуміли, і ніхто не пішов за мною.
У медвідсіку було троє: Шеланов, Гідас і Доллі Брайєн — лікар станції. Гідас лежав на висунутому із стіни ліжку. На його голові блищав шлем психотерапії, а над грудьми висіла платформа діагноста. Гідас плакав. Доллі зосереджено поралася коло пульта діагноста, а Шеланов сидів поряд з Гідасом і тримав його за руку.
