Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книга регистрации .txt) 📗
Але найдивніше те, що, пригадуючи оці подробиці, я водночас цілком підсвідомо запам’ятовував усе нові й нові. Повз автобусну станцію промчав бензовоз, і я крізь вікно встиг помітити і його номер, і червоне обличчя шофера. Разом з тим у моїй пам’яті зафіксувалося кахикання бабусі біля вікна, уважний і насмішкуватий погляд “Мафусаїлового нащадка”, музична фраза, що лунала з гучномовця, і сам гучномовець, газета “Правда” в руках чоловіка за сусіднім столиком, — з усіма заголовками, номером і датою, — колір стін і підлоги приміщення.
Потік найяскравіших вражень був такий могутній, що в мене аж запаморочилася голова. Я відчував щось схоже на дивне сп’яніння: свідомість лишалася кришталево-прозорою, але довколишній світ невпізнанно змінився. Він став зовсім новим, ніби побаченим уперше. Час і простір змінили свої масштаби, пересунулися в іншу, незнану досі площину. А потім мені почало здаватися, ніби я сиджу в оцьому буфеті вже кілька днів, знаю все довкола, однак усе знаходжу й знаходжу дедалі нові й нові подробиці, які фіксуються в моїй пам’яті намертво, навічно.
Відтоді минуло понад три з половиною роки, але все, що трапилося зі мною того дня, я можу відтворити так, ніби це було щойно.
Ми довго розмовляли з “Мафусаїловим нащадком”. Довго?.. Власне, за “часом звичайної людини” хвилин сорок. Але для мене це тривало не менш як добу.
Відчувши мою повну підтримку, “Мафусаїлів нащадок” почав описувати рожеве майбутнє людей, що скористаються з його “еліксиру безсмертя”, як він назвав свій препарат. Я погоджувався, що новий біокаталізатор, безперечно, можна буде використати на благо людства, однак вважав, що забудькуватість, на жаль, просто необхідна, бо коли людина запам’ятовуватиме все, нічого не забуваючи, місткість мозку швидко вичерпається і індивідуум втратить здатність до подальшого розвитку.
Ми не встигли докінчити суперечку, бо надійшов мій експрес. На жаль, “Мафусаїлів нащадок” їхав у протилежному напрямку. Своєї адреси він не дав, бо, мовляв, ще ніде не влаштувався. Ми домовилися, що зустрінемося рівно через місяць о десятій ранку на площі Калініна в Києві.
З незалежних від мене причин я не зміг прийти на побачення у призначений час. А “Мафусаїлів нащадок” не завітав до мене, хоч, звичайно, пам’ятав названу мною адресу.
Всі мої спроби розшукати його згодом були марні.
Де він зараз, отой гостроносенький, миршавий чоловічок з пильними, жвавими, надто молодими очима?.. Може, ще не закінчив своїх досліджень, — якщо він таки справжній, хоч і нетитулований вчений? А може, загинув, бо не можна ж отак нерозсудливо експериментувати з власним мозком… А може, блукає десь автострадами країни і заробляє на шматок хліба своїм філософствуванням?
Я не знаю цього, але сподіваюся, що рано чи пізно, а таки зустрінуся з ним вдруге.
ОЩАДКАСА ЧАСУ
Студент поглянув на годинник і схопився за голову: до екзамену лишилося дванадцять годин, а щоб хоч сяк-так дочитати товстелезний підручник з органічної хімії, потрібна щонайменше доба.
“Господи, — подумав він розпачливо, — ну чому завжди не вистачає саме однієї доби?! Та я зараз за цю добу чортові душу віддав би!”
Звичайно ж, і бога, і чорта Студент згадав тільки тому, що був переконаним матеріалістом і твердо знав, що йому вже ніхто нічим не зарадить: двійка з хімії його не мине.
Але чого не трапляється в епоху торжества кібернетики та парапсихології? Не встиг Студент додумати до кінця свою гірку думу, як раптом у нього за спиною хтось легенько кахикнув:
— Кхм… Перепрошую…
Студент рвучко обернувся і… побачив Чорта.
Це був цілком пристойний і сучасний Чорт: у модному пальті з шикарним ворсом, у фірмових джинсах, у модерних окулярах-”паралелограмчиках”, ще й з борідкою “хіппер”. Зраджували його хіба що ріжки, які трохи порушували дбайливу зачіску, та непривабливий хвіст із рудою китичкою на кінці.
Студент не злякався і не здивувався, однак не зумів приховати гримаси невдоволення. Та й справді: кого тішать гості в останню передекзаменаційну ніч?
Чорт перехопив його погляд і збентежився.
— Даруйте, я з Бюро добрих послуг… Відділ швидкої допомоги… Ми одержали ваш виклик… Так ось…
— Виклик?! — знизав плечима Студент. — Але ж я нікого не викликав. Може, ви переплутали адресу?.. Та сідайте, прошу вас!
— Дякую… — Чорт вихопив записну книжку, почав гарячково гортати її. — Невже справді переплутав?.. Тільки ні, твердо пам’ятаю: ви хотіли терміново придбати одну добу ентропійного часу…
— Ах, он ви про що! — зареготав Студент. — Але ж то був жарт.
— Жарт?! — ображено перепитав Чорт. — А я гадав, що маю справу з серйозною людиною!.. Вам жарти, а мені — не до сміху. Двадцятий фальшивий виклик за тиждень, — як це вам сподобається?! А ми ж на госпрозрахунку. Хоч вірте, хоч ні: півроку не сплачую розстрочку за пальто. Часом сигарет нема за що купити… Жінка, звичайно, поїдом їсть… А ви кажете — “жарт”!
— М-да… — Студент співчутливо зітхнув, почухав потилицю. — Ну, коли так скрутно, то… Сплачу хоч за виклик, чи як там у вас… Не душу, звичайно, а… Троячки вистачить?
— Друже мій! — Чорт підхопився, розчулено притис до грудей руку. — Ви надзвичайно диявольський клієнт! А я… — він люто поляскав себе по лобі. — А я дурний, як найсправжнісінький ангел! Замість пояснити суть справи, почав сльози на кулаці терти!.. Та хай ваша душа лишається вам, нівроку! Це зовсім не моя парафія, друже. А якщо казати по щирості, навіть Відділ контрактації припинив індивідуальне вербування: ми нещодавно одержали з Південного В’єтнаму цілком достатню кількість дуже дешевих душ… Гроші теж мене не цікавлять. Бачите, в нас дещо інша валюта — ентропійний час…
— Ентропійний час? — перепитав Студент. — Даруйте, а що це?
— Як би вам пояснити… — Чорт замислився, почухав підборіддя. — Ви знайомі з гіпотезою професора Козирєва про те, що сам час, як фізична сутність, породжує енергію?
— Гм, чув про таке… — ухильно відповів Студент.
— Отож у нашій Метагалактиці є тільки один вид всезагальної валюти: енергія, або, з вашого дозволу, час, як її першоджерело. За валютну одиницю ми взяли ентропійну годину.
Студент відчув, що в нього макітриться в голові: гіпотеза Козирєва, ентропійна година… Далебі, не второпаєш, що до чого! Але ж — сто чортів! — час таки справді дорожчий над усе. Особливо, коли його не вистачає.
— Я слухаю вас, продовжуйте.
— Так от… — Чорт витяг з кишені посвідчення. — Я — старший контролер-інкасатор нещодавно організованої Ощадкаси Часу. Маю повноваження провадити всі переговори з клієнтами, аж до підписання контрактів та угод… Ви поспішаєте, то давайте приступимо до справи. Раджу взяти не одноразову позику, а довготерміновий кредит, — скажімо, тисячу годин на п’ять років. У такому разі будете сплачувати менш як два проценти комісійних. Згодні?
— Стривайте, але ж…
— Так-так, я зараз усе поясню! — в руках у Чорта невідомо звідки з’явилася тоненька книжечка в гарній пластиковій обкладинці: — Ви одержуєте цю чекову книжку з початковою сумою кредиту на одну тисячу ентропійних годин. Користуватися нею дуже просто. Скажімо, ви не встигли підготуватися до екзамену. Віддайте мислений наказ Ощадкасі Часу: “Прошу списати з мого рахунку одну ентропійну добу”. І одразу ж для вас кожна секунда стане довжелезною, як вічність. Хтось інший чхнути не встигне, а ви оцю нудоту, — Чорт зневажливо кивнув на підручник, — і переглянете хутенько разів зо два, і шпаргалки понаписуєте. Не знаю, як щодо п’ятірки, але трійку ми гарантуємо.
— Стривайте, але ж на якому фізичному принципі…
— Друже мій, — скривився Чорт, — це не моя парафія. Зважте: я тільки контролер-інкасатор. Чув у Технічному відділі, що нині вже використовують варіатори транспозиційної турбулентності… Та чого ви сумніваєтесь? Фірма гарантує стабільність темпоральних переходів, ми за це прогресивку одержуємо… Отож підписуйте чекову книжку та й користуйтеся нею, на здоров’ячко вам!
