Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Свіжий, холоднуватий вітер розвівав його сиве волосся і торсав поли піджака. Просто перед ним розкинулися буйні хащі, що піднімалися схилом вгору. Далеке скрекотіння, якесь мелодійне цвірінькання долинуло до слуху Миколи Петровича. Він повернув голову до Сокола:
— Чуєте, Вадиме? Це — звуки тутешнього життя.
Риндін зійшов на ґрунт, витяг свої записки і, поглядаючи на них і на компас, встановив у потрібному напрямі на міцній тринозі ракету-листоношу. Перевірив, чи щільно зачинені дверці сигарки.
— Відійдіть, Вадиме… Я пускаю.
Він пересунув маленький важіль, що був на ракетці, і відстрибнув убік з несподіваною жвавістю. З дюзи ракети виринуло полум’я і синій газ. Металева сигара з гуркотом злетіла в повітря і, оповита димом, зникла в хмарах. Тільки густа синя хмарка залишилась від неї.
— Полетів наш другий вісник, — задумливо промовив Риндін. — Чи скоро доведеться виряджати третього? Адже його черга наступить перед нашим поворотним стартом… Втім, я маю небагато часу. Ходімо, Вадиме, оглянемо ракету…
Вони йшли поруч — Сокіл у непроникному скафандрі, в круглому шоломі з великими скляними вікнами, чистісінько водолаз, якому не вистачало лише важких свинцевих підошов та грузила на шиї, і Риндін, у звичайному сірому піджаку і довгих штанях, без шапки, з срібним своїм волоссям, що маяло під подувами вітру, із схвильованим обличчям. Він був першою людиною, яка хоч і важко, але дихала повітрям Венери!
Вони обходили навколо ракети. Висновки Миколи Петровича були цілком вірні. Ракета зарилася в ґрунт носом, піднявши вгору хвіст. Дюзи дивилися в небо. Не можна було й думати про те, щоб вирівняти її за допомогою вибухів. Це тільки погіршило б становище.
Сокіл уважно стежив за Миколою Петровичем, що не пропускав жодної дрібнички. Ось Риндін підійшов ближче до ракети і помацав рукою подряпини, зроблені потворою, яка намагалася перекинути корабель.
— Непогані пазурі, га, Вадиме? — сказав він.
І зразу його обличчя посмутнішало. Мабуть, він знову згадав про Василя.
Вони йшли далі. Сокіл бачив, що старий академік дихає не так, як завжди. Він робив глибокі вдихи й видихи, немов дуже втомлений. Жестом Сокіл показав йому на обличчя, розкрив широко рот, копіюючи дихання Риндіна. Микола Петрович махнув рукою:
— Ну, так, трохи не вистачає кисню… чи, вірніше, забагато вуглекислоти. Але це дрібниця. Хвилин на п’ять ще вистачить. А потім треба повертатись, потім стане небезпечно. Ходім, ходім!
Тепер Сокіл поглядав весь час на Риндіна: його непокоїло важке дихання академіка. Він думав: «Нам Микола Петрович не дозволяє виходити без скафандра, а сам… ні, треба стежити, як би чого не сталося».
А Риндін ішов далі, закінчуючи огляд ракети. Ось він спинився перед великою кам’яною брилою, що схилилася над кораблем, затиснувши його. Між нею та ракетою тільки знизу залишався просвіт, де можна було пройти. Риндін доторкнувся до брили:
— Цікава порода! Як вам здається, Вадиме? Ану, відбийте вашою киркою скалку. Вивчимо в каюті.
Сокіл виконав бажання Риндіна. Відбитий спритним ударом кирки уламок брили заграв на зламі різнокольоровим блисками.
— Цікава порода, — повторив Риндін, задумливо ховаючи уламок в кишеню. — Ну, тепер ходімо додому, Вадиме. Мені стиснуло груди. Більше не можу…
І він легким рухом протиснувся у просвіт поміж скелею і ракетою. Сокіл зачекав, поки Риндін звільнить прохід, щоб пройти й собі слідом за ним, і почув здивований вигук Миколи Петровича:
— Це що таке?
Сокіл кинувся в прохід. Його кирка зачепилася за брилу, впала на землю. Поспішаючи, Вадим не підняв її. Він глянув туди, куди дивився Риндін, і почуття огиди охопило його.
Просто на стіні ракети, на зовнішньому її люці, через який вони виходили й мусили повернутись назад, сиділа страшна потвора, схожа на велетенського павука. Завбільшки вона була з вівцю. Округлий, кошлатий тулуб її буй вкритий чорного шерстю, по якій проступали білі й жовті смуги. Волохата голова потвори, простягнута вперед, насторожилась: спідлоба дивилися холодні, злі очі; щось подібне до двох дзьобів, злитих в одну хижу пащу, стирчало на тій голові. Паща загрозливо розтулялася, показуючи зубчасті свої краї. П’ятьма парами волохатих ніг цей велетенський павук міцно тримався на стіні ракети. Так, це безперечно був павук. Він люто дивився на людей, його ноги ледве помітно тремтіли від напруження. Здавалося, він першої-ліпшої секунди готовий був кинутись на мандрівників.
— Яка огидна… тварина… Ой! — почув Сокіл голос Риндіна.
Старий академік насилу говорив. Здавалося, він задихався. Сокіл швидко глянув на нього. Микола Петрович хитався. Обличчя його, перед цим почервоніле, тепер набуло якогось зловісного синюватого відтінку. Сокіл розумів: Риндіну немає чим дихати, він помалу отруюється вуглекислотою. Але — що ж робити? Адже він, Сокіл, не виконав прохання, суворої вимоги Гуро — не виходити з ракети без зброї…
Микола Петрович ледве проговорив:
— Вадиме, женіть його… цього павука… та обережніше… він може бути отруйний…
Сокіл безпорадно зиркнув на павука. Той сидів поки що нерухомо, мов вивчав сили супротивника. Але ось його ноги ворухнулися. Він трохи посунувся вперед. Дзьоб його загрозливо розтулився. Голова глибше втиснулася в тулуб. Павук ставав у бойову позу, вирішивши, очевидно, що перед ним якісь невідомі, але все одно його жертви.
«Треба спробувати його злякати, — подумав Сокіл. — Адже нам тільки й потрібно, щоб він зійшов з люка…»
Не зводячи очей з павука, Сокіл зробив крок назад і, присівши, намацав позаду себе кирку. Це була його єдина зброя. Ждати будь-якої допомоги не можна було. Зібравши всі сили, Сокіл з диким вигуком стрибнув уперед, забувши, що потвора однаково його не почує.
Павук трохи відсунув назад тулуб. Але ноги його не зрушили з місця. З широко розтуленого страшного дзьоба вирвалося загрозливе сичання. Довге волосся на його тулубі наїжилось. Потвора не здавала позицій.
Сокіл оглянувся на Риндіна. Старий стояв, зіпершись на «скелю, і важко хапав повітря відкритим ротом, його очі були заплющені, груди конвульсійно підіймалися й опускалися. На лобі блищали великі краплини поту.
Не тямлячи себе, Сокіл схопив з землі великий гострий камінь і кинув у павука. Камінь потрапив у голову, вище дзьоба, відскочив і впав. Над дзьобом виступила біла густа рідина. Потвора була поранена.
Стиснувши закляклими руками кирку, Сокіл бачив, як павук підняв загрозливо пару лап і на решті чотирьох парах швидко посунув уперед. Страшні волохаті лапи з гострими пазурами на кінцях рухалися в повітрі, готові схопити йото і підтягти до жахливої пащі.
Сокіл забув про страх. Але потвора була така гидка, що він мимоволі відступив на крок назад. Він почував, як вкривається потом його лоб, як пальці робляться вогкими й липкими. Павук повільно, розраховуючи кожен рух, посувався вперед, не опускаючи передніх лап і тримаючи їх напоготові.
Глухий стогін донісся до Сокола. То стогнав Микола Петрович. Мабуть, павук так само почув цей стогін, бо раптом змінив напрям і посунув просто до академіка, наміряючись схопити його безсиле тіло своїми пазурами.
І знов Сокіл забув про все, навіть про огиду. Щось вигукуючи, зціпивши зуби, він кинувся вперед на павука, замахуючись на нього киркою. Павук спинився. Його лапи майнули в повітрі, намагаючись схопити Сокола. Дзьоб широко розтулився. В ньому з’явились густі жовтуваті краплини.
«Отрута! — блискавично промайнуло в голові Сокола. — Ну, хай буде й отрута!»
З усієї сили він ударив павука киркою по голові. В ту ж саму мить Сокіл відчув, як щось схопило його за боки. Він знав, що то були передні лапи павука. Сокіл щосили сіпав назад кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла і не виймалась. Міцні обійми потвори стискали Сокола і повільно, але впевнено підтягали його до пащі.
Сокіл відчув, що ноги його відриваються від землі. Він висів у повітрі, затиснутий лапами потвори, не випускаючи з рук держака кирки і намагаючись витягти її. Ось перед очима його, перед скляними вікнами шолома майнув страшний дзьоб. Потвора, нарешті, підтягла його голову до себе. Дзьоб розтулився ширше й схопив шолом. Почувся скрегіт. Гострі краї дзьоба ковзали по рівній поверхні шолома, неспроможні зламати його металевої стінки.
