В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
Розмова продовжувалася і за столом. Вчений радив їм виступити згодом з лекціями про ту добу, в якій вони колись жили.
— Адже ніхто ще не зробив такого стрибка, як ви, — стрибка через гірські пасма Часу… — говорив Саджера. — Хто ж краще за вас розповість про ту давню героїчну епоху, в якій ви народилися і виросли?
Хіба можна було не погодитись?
— Перед тим, як ви будете розповідати про далеке минуле людства, коли ще тільки сходила зоря комунізму, чи не хотілося б вам познайомитись із сучасною Землею? — сказав вчений, усміхаючись. — Бачу, бачу, що не заперечуєте. Так от, незабаром ми вирушимо в екскурсію. Вам, звичайно, цікаво побачити свою рідну, прекрасну Землю?
— Аякже! — в один голос вигукнули Надя й Ігор.
— Ви її не впізнаєте… — задумливо продовжував Саджера. — Комунізм розкував духовні й матеріальні сили людства, і планета розцвіла. Всі народи: і європейські, і азіатські, і африканські, і американські — живуть як дружна сім’я.
Скільки любові було в його тихому голосі, в погляді його примружених променистих очей!
Ігор нагадав про всякі «учені» теорії і прогнози, які пророкували зубожіння, виродження людства через перенаселеність Землі. Хай би тепер переконалися «пророки», на що здатна вільна людина, її всемогутній розум!
— Так, людство зазнало чимало небезпек, — промовив Саджера. — І найбільша з них — імперіалізм, який соціальні недуги «лікував» кровопусканням. У добу комунізму населення зростає невпинно, але всім є місце під сонцем! Звичайно, в нас ще багато нерозв’язаних проблем, — продовжував він, — але соціальна боротьба не роздирає нашого суспільства, як на Марсі…
— А що відбувається на Марсі? — спитав Ігор.
— Там надзвичайно напружене становище. Імперіалістична олігархія загрожує атомною війною Конфедерації демократичних республік. Реакційна правляча кліка олігархії погрожує атомними вибухами зруйнувати планету, перетворити її на рій астероїдів і метеоритів. Все це переслідує одну мету: тримати населення планети під страхом знищення. Війна може там вибухнути кожної хвилини.
— Знайома ситуація! — вигукнув Ігор. — Але невже історія нічому їх не навчила?
— Як це в давнину казали… — Саджера приклав пальця до скроні, замислився. — Ага, пригадав: горбатого могила виправить! Але ми відхилилися від теми. Я розповідав про Землю… Та що тут говорити, ми влаштуємо для вас екскурсію — побачите!
Важко передати, з яким нетерпінням ждали Надя та Ігор цієї екскурсії. Вони побачать рідну планету, її міста й села… Не сиділося в кімнатах. Бродили прозорими тунелями підводного міста і все розмовляли й розмовляли про одне й те ж: як змінилося обличчя планети? Чи впізнають вони рідні місця?
Ігор обстриг свою густу і довгу бороду, поголився. Працівники підводного господарства дивилися на них і дружньо посміхалися. Взагалі Надя й Ігор почували себе серед цих людей майбутнього так, ніби повернулися до рідної сім’ї. Стосунки між людьми тут були прості, без умовностей, але разом з тим високоінтелектуальні. До Надії й Ігоря в усіх — і чоловіків, і жінок — була, звичайно, особлива цікавість, але вони не докучали їм розпитуванням. Навпаки, самі багато розповідали про своє життя й роботу. З розмов із своїми новими товаришами Надя й Ігор дізналися про підводні плантації чудових їстівних рослин, про атомну генетику, завдяки якій ботаніки і агробіологи вивели зовсім нові види рослин. Для Смеречанської це було особливо цікавим. Не без подиву наші мандрівники почули, що Саджері, видатному вченому, давно вже перевалило за сто років, що людство майже зовсім викорінило хвороби і забезпечило довголіття. Багато цікавого почули Надія й Ігор. От тільки про ті підземні ходи забували спитати. Ігор сам не бачив чотириногих, то й не думав про це, а Надію захлеснули нові враження.
Нарешті настав час вирушати в подорож! Наші мандрівники сподівалися, що в скафандрах вони випливуть на поверхню, а там…
Їх запросив до своєї зали Саджера.
— Приготування закінчено, — сказав він, вказуючи на простору кабіну, що стояла біля прозорої стіни. — Можемо вирушати. Займайте місця.
Батьківська посмішка ховалася в його очах. Щось молоде іскрилося в його погляді. Важко було повірити, що цій людині понад сто років.
Коли вони втрьох сіли в кабіну, світло в залі погасло. Перед очима тьмяніла стіна води. Надійка інстинктивно притулилася до Ігоря: здавалося, що вода рине в кабіну. Та ось вона відхлинула, і під кабіною розкинулась збурена поверхня океану.
— Після того як теплі течії, спрямовані сюди людиною, розтопили вічну кригу і піднесли температуру води, цей океан звуть просто Північним, — заговорив учений. — Такі зміни позначилися на кліматі всієї північної півкулі.
— А хіба не піднявся рівень світового океану? — перебив Ігор. — Додалося стільки води…
— Людство впоралося з цією проблемою. Створено чимало нових морів — у Центральній Азії, в Африці, на Близькому Сході, в Австралії. Є тепер моря і в Америці. Низькі береги континентів, які могло затопити, захищені дамбами. Пішли під воду безплідні простори тундри. До самих берегів океану підкотилися зелені хвилі садів. Погляньте!
На обрії темніла берегова смуга. Здавалось, вона летіла назустріч, як птах із широко розкинутими крилами. І ось внизу білим цвітом забіліли сади! Треба було добре придивлятися, щоб помітити серед цього молочного моря будинки. Блисне скляною стіною — і зникне.
Сади… Сади… Зеленіючі поля. Дзеркала водоймищ. Стрічки шляхів. Безкраї лісові угіддя. В повітрі якісь беззвучні літальні апарати — снують, як бджоли.
— А де ж міста? — спитала Смеречанська.
— Скучили за містами? Я змушений буду трохи розчарувати вас. Таких міст, в яких скупчувалися сотні тисяч і навіть мільйони людей, тепер нема. Старі великі міста помалу розселилися. А в багатьох архітектурних масивах цих міст розміщено музеї, картинні галереї. А живемо ми на берегах річок, широченних каналів, незліченних озер, нових морів і… старих океанів. Серед гаїв і садів. Є плавучі будинки, є підводні, але це все спеціального призначення. Транспорт і інші економічні проблеми нас не зв’язують, отож не обов’язково тулити будинок до будинку. Тепер люди розселені рівномірно по планеті.
— А де ж заводи? — обізвався Ігор. — Де шахти і домни? Скільки ось летимо і…
— І ви не бачили диму, правда? — підхопив Саджера. — І не побачите. Жодного димаря на всій Землі. Тільки електрика. Її в нас — океан. Морські течії, річки — це ж непересихаючі джерела струму. А вітри? А фотоелементи, що безпосередньо перетворюють сонячну енергію на електричну! А невичерпний запас тепла у надрах земної кулі? його ми також перетворюємо на електрику.
— А то було летиш, — пригадав Ігор, — а горизонт весь у заграві — скільки вогню!
— Взагалі дивно, як людство тоді не спалило всього атмосферного кисню, — зауважив Саджера.
— Але ж то була необхідність.
— Звичайно! — погодився він. — Димова фаза розвитку промисловості була неминучою. Але людство вже стояло перед катастрофою: кількість чадного і вуглекислого газу в атмосфері внаслідок технічної діяльності людини збільшувалась. Це загрожувало порушити кругообіг вуглецю на Землі і отруїти повітря.
Надія тільки зітхнула.
Внизу пропливали неоглядні простори. Будинки, що виднілися тут і там в садах і парках, наче салютували веселим блиском скла.
Панорама була захоплююча. Жадібними очима дивилися на неї наші мандрівники, і серця їхні співали. Радість наповнювала їм груди.
РОЗМОВА З БІЛОГОЛОВИМ ХЛОПЧИКОМ
— Ми так швидко летимо… — промовила Надя. — То ж Кавказькі гори у снігових шапках?
— Так.
— А чи не можна зупинитися… хоч ненадовго. Покажіть нам яку-небудь деталь цієї картини.
— Гаразд, — погодився Саджера. — Давайте подивимось, що робиться он біля того гайка…
Кабіна почала знижуватись так швидко, що, здавалося, вріжеться в землю. Але пасажири не відчули навіть поштовху. За прозорими стінами кабіни заколихалася трава, похитуючи дрібненькими різнобарвними квіточками. Ігор з насолодою вдихав аромат настояного повітря.
