Година Бика - Єфремов Іван (библиотека электронных книг TXT) 📗
Минуло триста літ відтоді, як людство вступило в ЕРЗ — нову Еру. Здійснилася смілива мрія людей, і нині далекі світи перебувають від нас на відстані простягнутої руки — за часом.
Звісна річ, пересування ЗПП відбувається не миттєво. Необхідний час на виведення в нуль-простір, час на дуже складний розрахунок точки виходу й дотягування зорельота із наближеної точки до мети на звичайних анамезонних двигунах і субсвітловій швидкості. Але що значить два-три місяці цієї праці порівняно з мільйонами світлових літ відстаней звичайного спірально-світлового шляху в нашому просторі! Навіть приріст швидкості від черепахи до звичайного зорельота ніщо в порівнянні із ЗПП.
Немов ілюструючи слова вчителя, поїзд пірнув у довгий тунель. У вагоні спалахнуло опалове світло, відтінюючи за вікнами непроглядну пітьму. На зміну їй яскравим спалахом освітилася безмежна рівнина, поросла сріблястою травою. Від стрімкого бігу широко закрутилися, розлітаючись на всі боки, вихори. Яскраво-синя смуга вдалині позначила ступінчасті древні гори, посеред яких у напрямку Індійського океану лежало плоскогір’я Реват. Щоб досягти його, юним мандрівникам достатньо було мати лише треновані в ходьбі й бігу ноги.
Далекий берег угадувався за відтінками неба й призахідного сонця. Трава боляче шмагала по голих ногах подорожніх, вітер обвівав їхні спини сухим жаром. Струмені повітря, здіймаючись угору, мерехтливою стіною оточили кільцеве пасмо плоских пагорбів. Піднявшись на перевал, усі завмерли. Небачений гай височезних секвой приховував центр плоскогір’я. Тридцять чотири широкі доріжки — за числом головних векторів Великого Кільця — розбігалися з гаю до схилів навколишніх пагорбів з коричневого базальту, стрімко зрізаних і вкритих якимись барельєфами. Учні не стали їх розглядати й, рушили до гаю по білому камінню широкого шляху. Лише дві круглі колони чорного граніту позначали вхід. Під розпростертим на запаморочливій висоті віттям секвой сліпуче сонце пекло менше і шелест вітру вщух. Сувора могуть велетенських стовбурів змусила стишити кроки й приглушити голоси, ніби учні проникли у віддалене од усього світу сховище таємниці. Схвильовано й у напруженні переглядалися, чекаючи чогось незвичайного. Та коли вийшли на центральну галявину, під невблаганну яскравість неба, пам’ятник зорельоту «Темне Полум’я» здався їм надто простим.
Модель корабля — напівсферичний купол з темно-зеленого металу — була розітнута навпіл, наче хтось ударив по ній гігантським мечем. Довкола основи під кільцевим виступом розташовувалися статуї людей. Майданчик — підніжжя пам’ятника — являв собою туго скручену спіраль світлого, дзеркально полірованого металу, врізаного в чорний матовий камінь.
Число скульптур на кожному півколі розрубу виявилося неоднаковим: п’ять — із західного, вісім — із східного. Учні швидко розгадали нескладну символіку.
— Це смерть, яка розділила загиблих на планеті Торманс, і тих, хто повернувся на Землю, — тихо сказала Айода, ледь збліднувши від почуття, що її охопило.
Учитель мовчки схилив голову.
— А ті, хто повернувся?
— Вони жили недовго — надто виснажливий був шлях, на якому вони зазнали страшних випробувань.
У цей момент Ларк, який наблизився до західного півкола скульптур, підняв угору схрещені долоні, закликаючи мовчати. Повільно підійшла решта учнів. Позаду був тепер тільки вчитель, він дивився на купол зорельота, що височів над довгою тінню гаю і був схожий на блискуче темне дзеркало. Трохи далі зупинилася струнка жінка з книжкою в руках. Легкі складки костюма з короткою спідницею облягали її стан. Лише товстий сигнальний браслет астронавта вище ліктя лівої руки свідчив про її причетність до наддалекої космічної експедиції. Вона дивилася поверх книги, великі пасма густого волосся спадали на замислене чоло. Та ж напружена думка відбивалася в скорботному згині повних губ і рисочках навколо очей…
— Сама Фай Родіс, командир експедиції, — шепнула Пуна, яка першою підійшла до статуй.
У мовчанні пам’ятника кроки по гладенькому металу здавалися визивно гучними, і діти скинули взуття.
Ще одна жінка стояла боком, виставивши вперед ліве плече і зануривши руку в розкішну гриву волосся, ніби в тривозі чекала на щось. Її обличчя, правильно овальне з явно монгольськими рисами, було звернене до глядачів. В очах з розкосим розрізом чаїлася дуже сильна нервова напруга. Здавалося, що Тівіса Хенако, біолог експедиції, ось-ось крикне: «Дивіться, як це погано!»
І на противагу тривозі біолога, опліч з нею, астрофізик зорельота Тор Лік вільно й спокійно зіперся на раму люка, а правицю жестом заспокоєння й захисту поклав на плече Тівіси. Він стояв, безпечно схрестивши ноги, і від усієї його постаті йшла не фізична, для цього він був надто молодий і худорлявий, а нервова сила. Відвернувшись од астрофізика і схиливши велику голову, перший астронавігатор Вір Норін простяг праву руку перед грудьми останнього з п’ятірки — інженера броньового захисту Гена Атала.
Інженер високо заніс обидві руки, що тримали руків’я якоїсь примітивної зброї. Його довге обличчя з вузькими, близько посадженими очима, було грізне. Ген Атал постав перед пам’яттю Землі як воїн у двобої з ненависним ворогом.
Статуї тих, хто назавжди лишився на безмірно далекій планеті й віддав своє життя невідомим людям Торманса, різко освітлювалися променями призахідного сонця, які пробивалися крізь верхів’я секвой. Скульптури восьми з тих, що повернулися, опинились у присмерковому затінку, наче оповиті габою смутку.
Майже на лінії розрубу, зовсім близько від п’яти загиблих І трохи відступивши від інших, стояли, міцно обнявшись, дві жінки. Одна, в повному розквіті сил, одягнена в тоненьку блузку з відкритими плечима і звичайні штани астронавта. Вона дивилася скоса з-під опущених вій, і гірка посмішка торкала верхню губу. До неї притиснулася невисока дівчина в повному костюмі зоре-літниці, тобто в легкій куртці із стоячим коміром і вільних штанах. Вона вся напружилась у напівоберті, ніби стримуючи непогамовні почуття, і, спираючись стегном на частину якогось приладу, дивилася на глядачів з гнівом, горем і рідкісною на Землі жалістю, в упертому вольовому зусиллі стиснувши твердо окреслений завеликий рот. «Лікар Зоряного Флоту Евіза Танет і антрополог-лінгвіст Чеді Даан», — прочитали учні на постаменті, повільно пересуваючись до наступної скульптури. Командир і найвідповідальніший спеціаліст корабля, інженер анігіляційних установок Гріф Ріфт був зображений у кріслі пілота, його руки лежали на умовно позначеному пульті. Він повернув високочоле, сповнене суворої рішучості обличчя, пооране зморшками роздумів і волі, від приладів до інших статуй, ніби несподівано зібрався сказати своїм товаришам щось дуже важливе. І не лише важливе — в обличчі інженера була виразно передана художником недобра звістка.
Поруч сидів у кріслі інженер пілотних пристроїв Дів Сімбел, який виставив. уперед руку з браслетом астронавта й нагнувся, не зводячи очей з Гріфа Ріфта. Скульптор виліпив його в профіль, боком до глядача. Масивна голова з міцно стиснутими щелепами на противагу решті, дуже живим скульптурам, здавалася камінно-нерухомою на похиленій могутній шиї. Правиця стискала руків’я приладу — Дів Сімбел чекав сигналу.
Три жіночі статуї наприкінці півкола передавали зовсім інший настрій.
Другий астронавігатор Мента Кор, затишно вмостившись, підгорнувши під себе ноги, сиділа в кутку чогось на зразок глибокого дивана. Її широко відкриті очі під низькими бровами були спрямовані вдалину над стрічкою обчислювальної машини. Вона обома руками тримала стрічку майже впритул до губів напіввідкритого в задумі рота. Тонка майстерність зуміла відби— і ти переможну впевненість. Очевидно, астронавігаторові вдалося розв’язати щось надто важке.
Нея Холлі — інженер біозахисту, така ж юна, як і Чеді Даан, сіла на краєчок виступу, нагнувшись уперед і спираючись відведеними назад руками на короткі важелі. Рвучко повернувши голову на ліве плече, вона ніби дивилась на ворога, який зненацька з’явився. Сувора сміливість відбивалася в усій її гнучкій фігурі, одягненій у розстебнуту на грудях блузу із засуканими рукавами. Ноги, оголені по всій довжині, були перехрещені в явному зусиллі, і ліва, закинута вище правої, упиралася в педаль. Недбалі пасма волосся спадали на праве плече, щоку і частково прикривали лоб.
