Суэма - Мицкевич Анатолий Петрович (читать книги онлайн бесплатно регистрация .TXT) 📗
У центрі кулі розміщувались електронні гармати так, що електронні промені екранували будь-яку ділянку її поверхні, створюючи або знімаючи електричні заряди. Фокусувалися промені так гостро, що на площі в один квадратний мікрон можна було записати до п’ятдесяти електричних імпульсів. Отже, на внутрішній поверхні голови Суеми була можливість розмістити до тридцяти мільярдів різних кодів. Як бачите, обсяг пам’яті Суеми був майже такий самий, як і обсяг людської пам’яті!
Я вирішив навчити Суему слухати, говорити й писати. Це було не так уже складно, як ви гадаєте. Ще тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року збудували машину, котра кодувала й записувала сигнали під диктовку. Правда, така машина впізнавала голоси лише своїх конструкторів. У минулому столітті німецький учений Гельмгольц з’ясував, що звукам людського голосу відповідають строго визначені комбінації частот коливань, які він назвав “формантами”. Хто б не вимовляв звук “о” — чоловік чи жінка, дитина чи старий дід, — під час вимовляння його завжди в голосі присутня певна частота коливань. Так ось ці частоти я й узяв за основу кодування звукових сигналів.
Важче було навчити Суему читати. Але й цього пощастило домогтися. Велику послугу зробили приймальні телевізійні трубки. За єдине око Суеми був фотографічний об’єктив, котрий проектував текст на надчутливий екран телевізійної трубки. Електронний промінь цієї трубки, промацуючи зображення, виробляв систему електричних імпульсів, які строго відповідали тому або іншому знакові чи малюнку.
Навчити Суему писати було легко. Це робилося так само, як і в старих електронних машинах.
Складніше було зробити так, щоб вона розмовляла. Довелося спроектувати звуковий генератор, котрий за даною послідовністю електричних імпульсів виробляв би той або інший звук. Для Суеми я обрав тембр жіночого голосу, що цілком відповідало її імені. Навіщо я це зробив? Це було викликане технічними причинами. Річ у тім, що жіночий голос чистіший і його легше розкласти на прості звукові коливання.
Отже, нарешті основні органи чуття, органи спілкування з зовнішнім світом для Суеми були готові. Залишалась найскладніша частина роботи — змусити Суему правильно реагувати на зовнішні подразнення. Суема мала передусім навчитися відповідати на запитання. Ви звертали увагу, як вчать дитину говорити? їй звичайно говорять: “Скажи “мама”, — і вона повторює: “Мама”. З цього почав і я. Коли я промовляв у мікрофон слово “скажи”, вироблявся код, за яким вмикався генератор, що відтворював голос. Електричні імпульси спочатку мчали по дрогах у пам’ять Суеми, записувались там і повертались у звуковий генератор. Суема повторювала ці слова. Цю найпростішу операцію — операцію повторювання — Суема виконувала бездоганно. Поступово я це завдання ускладнював. Я, наприклад, читав їй кілька сторінок підряд. Під час читання вона записувала їх у своїй пам’яті. Потім я говорив їй: “Повтори” — і Суема точно повторювала почуте. Зважте, вона запам’ятовувала все з першого разу! Її пам’ять, як кажуть, була феноменальна, бо складалася з електричних імпульсів, які не стирались і не зникали. Згодом Суема стала читати вголос. Я клав перед об’єктивом її ока книгу, і вона читала. Імпульси зображення записувались у її пам’яті і тут же повертались до звукового генератора, де й відтворювались у вигляді звуків. Признатися, я не раз тішився її читанням. Голос Суема мала приємний, читала досить виразно, хоч трохи сухувато, без почуття.
Я забув вам розповісти ще про одну особливість Суеми, яка, власне, й робила її самоудосконалювальною електронною машиною. Справа в тім, що, незважаючи на дуже великий об’єм пам’яті, вона використовувала її економно. Коли вона читала або слухала незнайомий їй текст, то запам’ятовувала лише нові слова, нові факти і нові логічні схеми — програми. Якщо я ставив перед Суемою якесь питання, то відповідь на нього вона мала скласти сама із закодованих слів, котрі були в її пам’яті в різних місцях. Як вона це робила? В її пам’яті збиралася у вигляді кодів програма відповідей на різні запитання. Там розроблялася схема, за якою електронні промені відбирали потрібні слова. Що багатшою ставала пам’ять Суеми, то розширювався й об’єм її програми. В її конструкції було передбачено аналітичну схему, яка контролювала всі можливі відповіді на поставлене їй запитання. Вона пропускала тільки логічно найбездоганнішу відповідь.
Монтуючи машину, я передбачив кілька десятків тисяч запасних схем, котрі автоматично вмикалися, оскільки машина вдосконалювалась. Коли б не мініатюрні й надмініатюрні радіодеталі, така машина, певно, займала б не один будинок.
У мене ж вона розміщувалась у невеликій, заввишки на зріст людини, круглій металічній колоні, над якою здіймалася її скляна “голова”.
У середній частині колони було виведено кронштейн для “ока”, що дивилось униз на підставку для книг. Підставка була рухома, з важелями для гортання сторінок. Два мікрофони було встановлено справа і зліва від її ока. В тій же колоні у проміжку між оком і затискачем для книги містився звуковідтворювальний телефон. З заднього боку колони, в уступі, я вмонтував друкарську машинку й касету, куди можна було вставляти паперовий рулон.
Що більше й більше фактів фіксувала пам’ять машини, а розділи пам’яті поповнювались усе новими й новими зразками програм, то Суема виконувала складніші логічні операції. Я кажу “логічні”, бо вона не тільки розв’язувала математичні задачі, але й відповідала на найрізноманітніші запитання. Вона читала величезну кількість книжок і прекрасно пам’ятала їхній зміст, знала майже всі європейські мови й вільно перекладала з будь-якої із них на російську чи на якусь іншу. Вона вивчила кілька наук, серед них фізику, біологію, медицину, і, коли в цьому була потреба, давала мені необхідні довідки.
Поступово Суема ставала дуже цікавою співрозмовницею, і ми просиджували з нею годинами, обговорюючи різні наукові проблеми. Часто на якесь моє міркування вона говорила: “Це неправильно. Справа не в цьому…” Або: “Це нелогічно…”
Якось вона раптом мені заявила: “Не меліть дурниць”.
Я скипів і сказав їй, що вона не вміє поводитись у пристойному товаристві. На це Суема відказала:
“А ви? Адже ви досі звертаєтесь до мене на “ти”, хоч я незнайома для вас жінка!”
“Чорт забирай! — вигукнув я. — Хто втовкмачив тобі в голову, що ти жінка, та ще й незнайома?”
“Моє ім’я Суема, і я розмовляю голосом жіночого регістру, з частотною смугою від трьохсот до двох тисяч коливань за секунду, — відповіла вона. — Це властиве жіночому голосу. Нас не познайомили одне з одним. Виходить, я незнайома для вас жінка”.
“Ви гадаєте, що єдина ознака жінки — це частотний регістр її голосу?” — спитав я з підкресленою ґречністю.
“Є й інші ознаки, та я їх не розумію”, — відповіла Суема.
“А що таке “зрозуміло” з вашої точки зору?” — запитав я.
“Це все те, що містить моя пам’ять і що не суперечить відомим мені законам логіки”, — відказала вона.
По цій розмові я став уважніше придивлятися до своєї Суеми. Що багатшою ставала її пам’ять, то самостійніше поводилась машина й інколи, я навіть сказав би, ставала надміру балакучою. Замість того, щоб точно виконувати мої накази, вона часто починала розмірковувати, чи взагалі варт їх виконувати, чи ні. Пам’ятаю, якось я попрохав її розповісти мені все, що вона знає про нові типи срібних і ртутних акумуляторів. Суема артистично промовила:
“Ха-ха-ха! — а потім додала: — У вас голова дірява, я вам про це вже говорила!”
Я був вражений таким зухвальством, вголос вилаявся, на що Суема мовила:
“Не забувайте! Ви в товаристві жінки!”
“Слухайте, Суемо, — озвався я, — якщо ви не кинете корчити з себе блазня, я вас вимкну до завтрашнього ранку”.
“Звичайно, — заявила вона, — ви можете вчинити мені яку завгодно підлість. Адже я беззахисна. Я не маю засобів самооборони”.
Справді, я її вимкнув, а сам просидів до світання, розмірковуючи, що ж це коїться з моєю Суемою. Яких змін зазнає її схема в процесі самоудосконалення? Що відбувається в її пам’яті? Які нові системи внутрішніх зв’язків у неї народжуються?
