Дзвони зеленої Галактики - Костюк Олександр (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— То вона жила тут… — задумливо мовила Ляна.
— Жила й одужала. Тільки те, що трапилося далі, почалося з казки. З казки Андерсена. Був колись такий казкар на Землі, дуже давно. Ми теж обов’язково разом із тобою прочитаємо його книжки. Так от. Сурена справді почувалася краще у дідуся, на новій планеті. Щасливий професор безмежно радів: онучка скоро підніметься, стане на ноги. Проте одного разу він застав її засмученою. Дівчинка відвернулася до вікна, мов чимось ображена. Тремтячим голосом журно дорікнула дідусеві: “Скажеш, що ти ніколи не чув цієї казки. І мати не знала її, і батько. Ніхто із вас ніколи не читав Андерсена. Про п’ять горошин із одного стручка…”
Сурена підняла з підвіконня розгорнуту книжку, і професорові стало зрозуміло, що так вразило внучку. Адже казка була про те, як у щілину під вікном потрапила маленька горошина, проросла там і гарно розцвіла. Незвичайній квіточці дуже зраділа хвора дівчинка, котра давно не виходила з кімнати. Тепер вона почувалася щасливою, бо щодня милувалася квіткою, і невдовзі почала набиратися сили. “А чому ви ні разу не показали мені такої квітки?” — ледь не плакала Сурена. “То лише казка, красива вигадка”, — втішав онуку старий професор. А коли із Землі було привезено пакетик з кількома горошинами, Сурена сама посадила їх біля будиночка. Невдовзі рослини високо й густо розкущилися, аж затінили вікно кімнати, біля якого стояло ліжко Сурени. І цвіт був дивовижним — з великими різноколірними пелюстками, ароматно-ніжним запахом, що веселив не тільки внучку, а й старого професора. Сурена майже одужала, коли на планету прибули дідусеві колеги-біогеологи. Їх вразив незвичайний вигляд земної рослини, яка так добре прижилася тут. Ще недозрілі стручки гороху нагадували іграшкові човники, але в гостей вони викликали не тільки захоплення. Вченим схотілося пояснити, чому скромний непоказний горох на цій планеті невпізнанно змінився. І вони зайнялися своїми дослідженнями. Тоді й виявили тут зовсім невідомі метали і мінерали. Старий професор був зганьблений і висміяний, бо не зміг відкрити цінні копалини раніше. Тоді він забрав свою вже зовсім дужу онуку, повернувся на Землю, облишив наукові заняття і таємниче зник. Доля його вже нікого не цікавила…
Василь Петрович помітив, як ця розповідь вразила доньку. На її щоках проступив густий рум’янець, і вона не відводила погляду від пам’ятника Сурені.
— А що сталося з нею? — майже пошепки спитала Ляна.
— Вона не залишила дідуся, виїхала разом із ним. Про них обох скоро всі забули. Хоча — ні. Коли з металу, знайденого на планеті, стали виготовляти космічні кораблі, хтось із аргонавтів запропонував поставити на планеті Чистих Рос пам’ятник Сурені. Бо ж це її горох допоміг знайти тут справжні скарби.
Ляна довго мовчала, стиснувши тоненькі губи. Потім, не дивлячись на батька, тихо мовила:
— І тоді планета Чистих Рос померла…
— Планета справді змінилася, — зрозумів доньчин смуток Василь Петрович. — Щоправда, минуло чимало часу після від’їзду професора й Сурени. Сюди ж прибували геологи, і звідси на Землю безперервно вивозилися знайдені метали і мінерали. Аж доки в надрах планети вже нічого не залишилося. Після того зникла вся рослинність…
— …і все живе… — додала Ляна те, чого батькові не хотілося чомусь казати. І він якомога спокійніше і лагідніше продовжував:
— Людей, розумних істот тобто, тут не було. Тому особливої шкоди ніхто не відчув. Хоча дехто й вважав злочином те, що призвело до знищення унікальної природи на цій планеті.
— Тепер сюди вже ніхто не хоче прилітати, — почувся голос.
Василь Петрович і Ляна обернулися: поруч стояли робот Стен — технік із станції обстеження космічних кораблів і Вахтанг Зурабович. Говорив Стен.
— Усі намагаються обминути мертву планету. І мені, і моїм друзям тут не дуже весело. Я, чесно кажучи, здивувався, що ви зважилися зробити профілактичний огляд корабля саме у нас.
— Ну, що ти, Стене, — пробував розважити техніка командир корабля. — Аргонавтам ця планета надзвичайно дорога. Хтозна, чи можливими були б наші далекі космічні подорожі, якби не суреніт, знайдений тут! Тепер ніяке випромінювання і метеоритне бомбардування не загрожують нашій безпеці. Кораблі ж із суреніту!
— І все-таки шкода планети Чистих Рос, — одказав Стен. — Колись дуже давно мені багато розповідали про її красу ті, хто бував тут. Тепер я знаю, що моя домівка могла бути кращою, ніж є.
— Ти вважаєш цю планету своєю домівкою! — посміхнувся Вахтанг Зурабович.
— Звичайно. Я поселився тут давно і, думаю, надовго. В кожному разі, я не хотів би, щоб мене перевели на іншу станцію профілактичного обстеження. Хоч тут і пустка. Справжня пустка. Але я звик до своєї камінної оселі, навіть намагаюся прикрасити її. У мене достатньо часу для розваг і відпочинку. Бачите он ті плити? Я сам відшліфував їх і збираюся вирізьбити на них картини… Багато картин… То будуть малюнки з минулого планети Чистих Рос. Як пам’ять про втрачену назавжди красу…
Ляна мовчки підійшла до Стена, котрий, здається, дещо зніяковів після свого зізнання.
— Ви… вмієте малювати? — спитала дівчинка.
— Я вчуся. Я багато чого вчуся сам. Бо ж кажу, що в мене досить часу для всього. Власне, я вже почав відтворювати окремі сюжети. Якщо є бажання, давайте підійдемо ближче, подивитеся на мої спроби. Ви будете першими глядачами і поціновувачами.
Доволі великий малюнок зрозуміти було неважко: Стен зобразив Сурену, зачаровану розквітлими кущами гороху.
— Малюнок мені не вдався, — несподівано сказав Стен. — Я задумав його інакшим. Але скільки не намагаюся уявити професора Сулименка, все даремно. Його образ для мене — мов у тумані. Ніяк не можу збагнути, ким він був насправді: добрим дідусем чи бездарним ученим? Щось заважає мені створити образ цієї людини, мучать якісь сумніви. Напевне, маю дуже мало інформації про життя старого професора. А роботові, самі розумієте, без повної інформації важко прийняти правильне рішення. То вам, людям, легше по частковостях відтворювати цілісний образ. Звідси моє невдоволення і творчі муки. — Стен почувався наївною, засоромленою дитиною.
— А мені подобається малюнок, — щиро признався Василь Петрович. — Я давно помітив, що з-поміж роботів є чимало талановитих митців. І це мене завжди дивувало: нікого з них — даруйте на слові — не запрограмовували як художника чи музиканта. Звідкіля цей хист і ця самобутність? Ви, Стене, справжній художник. Нерозгаданий феномен. Тепер ніколи по дорозі на Землю чи з Землі я не обминатиму планету… Чистих Рос. Обіцяю вам це. Сподіваюся побачити тут нові малюнки. Тому й зичу вам натхнення для нелегкої роботи. Спасибі. — Василь Петрович обійняв зніяковілого Стена.
— Ми обов’язково будемо провідувати вас, — запевнив і Вахтанг Зурабович. — А зараз треба поспішати. Шлях нам ще далекий, та й здоров’я непокоїть.
Ляна стояла знічена, принишкла, мовби розгублена.
— Прощай, Ляно, — сказав Стен. — Ти мені нагадуєш Сурену. Я уявляв її саме такою. Одужуй і приїзди в гості. Сумно тут, нецікаво, але ти навідайся хоч ненадовго. Осиротілу планету Чистих Рос не треба забувати.
…Корабель знову долав космічні відстані, наближаючись до Землі. Василю Петровичу хотілося якось розважити доньку, проте вона поводилася ще замкнутіше і стриманіше. Вже у салоні, мов крізь забуття, натхненно прошепотіла: “Я допоможу Стену намалювати всі картини”.
І знову не можна було збагнути, дрімає чи спить зморена й хвора Ляна. Після розмови біля пам’ятника тривожно почувався і Василь Петрович: занепокоїла доньчина вразливість, хоча розповів їй надто мало з того, що знав сам, над чим багато думав, ні з ким не ділячись своїми сумнівами. Він має, повинен буде сказати дівчинці сувору правду, але трапиться те ще нескоро, у майбутньому, коли донька стане дорослою і розумітиме, які непередбачені складнощі виникають часом у людському житті, і тоді людині легко розгубитися серед протиріч, а вчинкам її просто неможливо дати однозначну оцінку.
