Поправка на Ікс - Журавльова Валентина Миколаївна (читать книги онлайн полностью без регистрации .TXT) 📗
— Спробуємо…
Серед папірців, що потрапили на “гвіздочок номер три”, був і такий: “Лариса Павлівна Смоліна. Якщо не прийде до кінця місяця, написати в Інститут мозку, запросити її”.
Смоліна прийшла того дня, коли Олексій Семенович збирався вже написати в Інститут мозку.
Є зустрічі несподівані — наче людина наткнулася на щось. Ця зустріч була іншою — ніби спуск по крутому схилу: поставиш ногу — і нестримно сунешся далі й далі вниз.
Перед Шоріним сиділа тендітна дівчина, і він виразно відчував у ній незрозумілу йому силу. Коли спав сумбур першого враження, Шорін уявив, як в його очах іскриться веселий страх. У думці він вилаяв себе, примусив зосередитись.
Шорін слухав Смоліну і вловлював багато такого, що лишалося по той бік слів. Смоліна говорила коротко, ясно, підкреслюючи об’єктивні моменти відкриття. І Шорін розумів: їй доводилося розповідати це вже багато разів, і вона майже не розраховувала, що їй повірять. Ще не вислухавши співрозмовника, вона вже сперечалася з ним.
Вона дивилась прямо в очі Шоріну. Лише раз погляд її ковзнув по столу і затримався на сіруватому камені.
— Це… місячний камінь? — спитала вона. Він мовчки кивнув головою.
— Можна… я подивлюся?
Він відповів “так” і примусив себе не всміхнутися.
Смоліна взяла камінь — обережно, наче боячись, що він розсиплеться, — і довго його розглядала. Шоріну навіть здалося: вона хоче погладити камінь, але не наважується. Потім вона поклала камінь — знову дуже обережно — і вела далі свою розповідь. Але щось змінилося в її голосі. Може, вона подумала, що людина, на столі якої лежить місячний камінь, повинна її зрозуміти?
Шорін майже з самого початку догадався, в чому полягає відкриття Смоліної. Але слухав уважно — аналізував і зіставляв факти, подробиці. Інколи, перебиваючи бездоганно працюючу машину логічного мислення, у нього проскакували сторонні думки. Одна з них була особливо настирливою: “Ця дівчина не може сказати й півслова неправди”. Шорін поморщився і став ще причепливіше зіставляти деталі розповіді.
Смоліна пояснила, як було врятовано екіпаж “Сміливого”, і замовкла. Шорін попросив дозволу закурити. Йому відповіли нетерплячим кивком. Він поволі розім’яв цигарку, тернув сірником, затягся. Сказав, дивлячись у сірі схвильовані і разом з тим незвичайно спокійні очі:
— Я вірю кожному вашому слову.
Лариса довго не наважувалась іти до президента академії: боялася, що Шорін ображений заміткою у “Питаннях космології”. І коли все ж таки прийшла й почула сказане з крижаною коректністю: “Сідайте, будь ласка. Я вас слухаю”, подумала, що побоювання не були марними.
— Вона дуже хвилювалась і тому навіть не розглянула кабінет. Помітила тільки, поки йшла від дверей до столу, що все тут якось на місці: високі шафи, прості, зручні крісла, скромні люстри з трубками денного світла і старомодна настільна лампа.
За столом сидів чоловік, портрети якого вона сотні разів бачила — в газетах, журналах, книжках. Він був старіший, ніж на портретах. І ще — у нього, виявляється, твердий, прямий погляд. Вона насилу примусила себе дивитися йому в очі.
Він слухав її уважно, не перебивав, не ставив питань. М’яв рудувату борідку і час від часу хмурився. Вона ясно бачила це і була впевнена, що Шорін їй не вірить. Але він терпляче ждав, поки вона розглядала місячний камінь, І Лариса відчула, що з цій великій людині, яка багато бачила на своєму віку, є щось хороше. Він ще нічого не сказав, але вона раптом зрозуміла, що в її життя — нехай на якусь годину — увійшла людина, яка буде тепер для неї масштабом, мірилом. Ця думка збентежила її, і вона жужмом виклала кінець розповіді.
Вона чекала. І зовсім несподівано пролунали слова:
— Я вірю кожному вашому слову.
— Я вірю кожному вашому слову, — сказав Шорін. — Але зробити поки що нічого не можу.
— Чому?
Це було сказано з викликом. Шорін лагідно відповів:
— Давайте розберемося, Ларисо Павлівно. Передусім — факти. Факт номер один: ви піймали космічне випромінювання зет-ритму. Факт номер два: крім вас, ніхто і ніде нічого подібного не виявив. Факт номер три: вам самій протягом трьох наступних місяців не вдалося знову виявити цей зет-ритм. З чого ж можна розпочати в таких умовах?
— Організувати пошуки в широких масштабах.
— Ви зверталися з цією пропозицією у свій інститут?
— Так.
— І що вам відповіли?
— Офіціально чи неофіціально?
Шорін усміхнувся:
— Неофіціально.
— Мені сказали, що передача думок на відстань і так у багатьох не викликає довір’я, тому безглуздо ускладнювати становище, зчинивши розголос навколо надто сумнівного відкриття.
— І ви не погодились?
— Псевдонаукові міркування не мають для мене значення.
Шорін подумав, що голос Смоліної багатий на інтонації, і по-справжньому розсердився на себе. Він хотів говорити зі Смоліною так, як говорив би з будь-яким працівником. І не міг. Щось заважало йому.
— Скажіть, Ларисо Павлівно, ви вважаєте, що коли я приєднаюся до вашої думки, нам пощастить переконати інших?
— Так, пощастить!
— А знаєте, що нам закинуть? Я можу наперед сказати. Нам, наприклад, скажуть, що ви бачили кратну зоряну систему. А в таких системах нема стійких планетних орбіт, і, отже, життя на планетах навряд чи можливе. Що ми відповімо?
— Ми відповімо, що Земля і Місяць теж кратна, подвійна система, але й навколо Землі, і навколо Місяця обертаються — по цілком стійких орбітах — штучні супутники. Нехай опоненти в думці замінять Землю і Місяць зірками, а супутники — планетами і побачать, що й у системі кратних зірок можливе існування стійких, майже колових орбіт.
Шорін щиро розсміявся. Дівча вміло жалити.
— Доказ дотепний, Ларисо Павлівно, але малопере-конливий. Нам скажуть так: “Щоб система “Земля-Місяць” стала схожою на зоряну пару, треба Місяць присунути значно ближче до Землі. А тоді й орбіти супутників перестануть бути коловими”.
— Ми відповімо, що це справедливо для багатьох зоряних пар, але не для всіх. Наприклад, Альфа Центавра і Найближча Центавра — зорі однієї системи, але вони дуже далеко одна від одної. І ще ми скажемо… — Смоліна на секунду замовкла. — Ми скажемо так: “Відкриття і винаходи спочатку, як правило, немічні, наче діти, які щойно народилися. І потрібні дуже дбайливі руки, потрібен ясний ї добрий розум, щоб вони зміцніли. Нема заслуги в тому, щоб зараз їздити в автомобілі. Але велика заслуга тих людей, які зуміли в перших незграбних механічних екіпажах побачити майбутні автомобілі, красиві й швидкі. Це справедливо для будь-якого нового відкриття, для будь-якого нового винаходу. Треба відшукати в них не сьогоднішні недоліки-їх і так видно, — а завтрашні позитивні якості…” Коли б я прийшла до вас, Юрію Федоровичу, з абсолютно переконливими доказами, то варто було б у них повірити…
— З вами небезпечно сперечатися. — Шорін розвів руками.
Лариса похитала головою:
— Не зараз. Я знаю, що найголовнішого заперечення ви ще не сказали.
Шорін серйозно подивився в сірі очі — насторожені і все-таки пустотливі.
— А ви вгадали.
— Я ж звикла читати думки… на відстані. Смоліна жартувала, але Шоріну раптом здалося, що
вона справді легко читає думки, навіть ті, які він сам ще не хотів і боявся прочитати. Він не підозрював, яких зусиль коштує Смоліній цей спокійний, невимушений тон.
— Добре, — швидко сказав він. — Я поясню вам, у чому справа. Зоряна система, з якої вели цю… передачу, не може бути надто віддаленою, Інакше навряд, щоб чужий зет-ритм був такий чіткий. Ну, скажімо, тридцять, п’ятдесят світлових років — це, мабуть, гранична відстань. Ви згодні?
Смоліна довго мовчала. Потім кивнула:
— Так. Але це обмеження, про яке я не думала. Ви вводите нові дані.
— Далі, — продовжував Шорін. — Ви бачили великий зелено-жовтий диск і чотири невеличкі диски — голубий, два червоних, оранжевий. Отже, зоряна система принаймні п’ятикратна. Так?
