Ущелина синіх туманів - Залата Леонид Дмитриевич (читаем книги TXT) 📗
Пен нервово скуйовдив густу шевелюру і замислився.
— Це неможливо, — тихо заперечив він. — Коли ти не можеш його втримати, то що можу зробити я?
— Він хворий. Розумієш — хворий! Ніхто цього не помічає, але ж я бачу, я знаю це напевне! Юліс так змарнів останнім часом. Якась невідома хвороба нишком підточує його здоров’я. Коли я обережно натякнула йому про це. він тільки засміявся. Ти знаєш, як він уміє сміятися. Це красиво, і це водночас мене лякає. Мені здається, що той сміх щоразу нагадує: він не такий, як я, він чужинець з далекого, незнаного світу, він землянин, він зі мною поруч, але нас розділяє безмежний простір, і його не здолати жодному зорельоту. І мені стає страшно… Щоб заспокоїти мене, він згодився піти до лікаря. Лікар сказав, що Юліс цілком здоровий… Я не вірю — лікар міг і помилитися… Пен, друже, допоможи мені!..
Астроном схилив голову.
— Гаразд, я спробую. Але як? Та в мене язик не повернеться, щоб відмовляти Юліса від подорожі. Це ж так прекрасно! Невже ти не розумієш?
Тим часом орнітоптер м’яко опустився на зелену галявину біля розкішного саду Діо. Пен сплигнув на траву і подав руку Сой.
— Якщо Юліс справді хворий — він нікуди не полетить. Комісія просто не дозволить… Зажди, адже Юліс уже пройшов комісію, і вона видала йому офіційний дозвіл. Сой! — астроном рвучко схопив її за руки. — Скажи, скажи мені чесно: ти просто хочеш утримати його біля себе? Признайся!
Сой відсахнулася від нього, як ужалена. Пен побачив в її очах відчай. Буря промайнула в них, за хвилею хвиля, і під її ударами Сой знесилено схилилась йому на плече.
— Я… я не знаю. Так, це правда, я боюсь його втратити. Я вже втратила його. Давно. Можливо, ще того дня, коли він уперше ступив ногою на береги Грата. Не знаю… Мені страшно… Щось підказує: я більше не побачу його… Ніколи!
Жалість стискувала Пенове серце лещатами.
— Ну, ну, облиш, дівчинко. Так не можна. Не мож-на… Зараз ми підемо з тобою… Знаєш, до кого ми підемо? — він розмовляв з нею, як з малою дитиною, сам цього не помічаючи. — Ми підемо до Лоса.
Пен сам злякався своїх слів. Майнула думка: “Що я ляпнув? Адже Лос досі кохає її. Чи зручно звертатися з таким проханням саме до нього? Хіба не Юліс став йому на путі?”
— Що може зробити Лос!.. — безнадійно промовила Сой.
— Ну, це ти не кажи! — зрадів Пен. — Лос чудовий діагностик, ти забула? Він дивиться сни людини і майже безпомилково визначає не тільки її душевний настрій, але й найменші відхилення у функціях організму. Його новий поліскоп водночас демонструє сон і реєструє всі сигнали, що надходять у мозок з організму. Два тижні тому Академія схвалила цей чудовий апарат. Тільки це треба зробити якось, щоб Юліс не знав…
Сой зробила невиразний жест рукою.
— Хай буде так, я згодна… А зараз, Пен, друже, залиш мене — я хочу побути одна…
Лос вимкнув поліскоп і замислено споглядав, як тьмяніє екран. Блимнула в центрі остання іскорка, як жарина у згасаючому багатті, і в ту ж мить кімнату залляло світло.
Лос поволі підвівся з крісла і попрямував до стіни навпроти. Він йшов і думав про те, що було б ліпше, якби Сой в цю хвилину кудись вийшла. Вперше йому не хотілося бачити цю дівчину — своє втрачене кохання. Досі він вважав, що мужність потрібна лише там, у Космосі, де загін сміливих волонтерів готується запалити ще одне сонце. Там можуть бути несподіванки, там підстерігає смерть. А зараз Лос волів би бути краще там, на Грутані.
Стіна безшумно розступилася перед ним. Його чекали. Діо тримав у руках малесенький відеофон — він не поривав зв язку з “СП-6”. Пен занотовував на нейрограф якісь свої міркування; ще кілька чоловік стиха про щось розмовляли. Та Лос їх не помітив, або ж помітив не більше, ніж стільці, на яких вони сиділи. З глибини кімнати на нього дивилися великі очі Сой. Він побачив у них чекання і тривогу, виклик і надію. Надію, яку він, Лос, мав зараз зруйнувати, вбити. Йому хотілося, страшенно хотілося збрехати, будь-що збрехати, аби тільки жила ота надія. Але він сказав:
— Сой! Ми б езпорадні… Його кличе Земля… Це її голос не дає йому спокою.
Надія згасла в очах дівчини, і Лос встиг подумати, що згасла вона, як остання іскорка на екрані поліскопа.
Сой кинулася до нього, похитнулась, наче їй забракло повітря.
— Ти…ти сказав неправду, Лос. Ти заздриш йому… Я тобі не вірю! Не ві-рю-ю…
Лос сумно схилив голову і вийшов з кімнати. Через півгодини він вилетів на Грутан.
Леонід Залата
УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ
Надвечір мене викликав Кайдаш. Він сидів, низько схилившись над столом, і розглядав крізь лупу шматочок бариту. Барит був як барит, хіба що покраплений зеленими жилками сурми. Оцю Кайдашеву звичку ми знали давно: розмовляючи, він завше крутив у руках який-небудь мінерал.
В Усть-Казгані, де наша партія цілий місяць просиділа відрізана від усього світу весняним бездоріжжям, Сашко підкинув йому зразок натічного гематиту, так званої “червоної голови”. Поверхня гематиту нагадує скам’янілі бульбашки. Сашко на кожній такій бульбашці видряпав таємничі знаки, позатирав їх, аби заплутати сліди, і непомітно підкинув Кайдашеві на стіл. В замкову щілину ми спостерігали, як Кайдаш, нічого не підозріваючи, підсунув до себе “червону голову” і — завмер, наче такса, що зненацька ткнулася носом в перепелине гніздо. Я гмикнув і заробив від Сашка штурхана. Кайдаш то блід, то червонів: видно, його мучили сумніви. Мабуть, Сашко перестарався, бо “професор” (так ми прозвали його за борідку клинчиком) кінець кінцем збагнув, що це чиясь витівка, і пошпурив гематит у відчинену кватирку.
Ми сподівалися, що після цього Кайдаш позбудеться “мінеральної звички”, котра всіх нас дратувала. І дарма. Наш начальник вдав, нібито нічого не сталося.
Одначе, все це не має стосунку до загадкової історії, яку я хочу вам розповісти. Я вже сказав, що надвечір мене викликав Кайдаш.
— Передай “хвости” Ізотовій, — сказав він так, наче ми про все давно домовилися. “Хвости” означали незакін-чені справи. — Ти коли-небудь бував в Ущелині синіх туманів?.. Маєш нагоду.
— ?
— Вранці за тобою заїде машина.
— А де вона, ця ущелина?
Кайдаш, нарешті, підвів голову. Рогові окуляри сповзли на кінчик широкого носа, поділеного канавкою на дві рівні половинки, обличчя зробилося добрим, зовсім не начальницьким, і мені спало на думку, що з Кайдаша був би неабиякий батько. І тут же я згадав, що дружина покинула його після першої ж експедиції, яка затяглася на цілих два роки. Всі ми знали, що Інка Ізотова не байдужа до нашого “професора”, та сказати про це йому не наважиться, а сам він сліпий, коли йдеться не про мінерали. Зате геолог з Кайдаша неперевершений…
Здається, я знову відхилився. Сьогодні думки мої якось стрибають, і я ніяк не можу зосередитися.
Розмова з Кайдашем була недовга. Ще до кінця робочого дня я встиг побувати в Інки, виписав на складі з півдесятка толових брусеників, детонатори, бікфорд і помчав додому. Мене пекла нетерплячка похвалитися перед Сашком — ми парубкували в одній кімнаті.
Сашка я застав у ліжку — в руках якийсь фоліант, ноги навхрест під стелю, через дірку в шкарпетці світиться п’ятка. Я вже відкрив рота, щоб похвалитися, та не встиг — Сашко ляснув долонею по фоліанту й підхопився.
— Ти тільки послухай! Ти знаєш, що тут пишеться? Що там писалося, я не знав, та не дуже й хотів знати, зате я добре знав, що найменше зло — це терпляче вислухати Сашка, тоді він скоріше відчепиться. Тим-то я кинув свій рюкзак у куток і зобразив на обличчі стовідсоткову зацікавленість.
