В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
«Що йому потрібно? — думав Микола, підходячи. — Невже хтось із знайомих?»
— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — І коли нам сказали, що ви пишете… Одне слово, просимо вас, товаришу Загорський, бути нашим спецкором…
Микола хотів відмовитись — адже, крім нот, він нічого не пише! — але не встиг і слова сказати, як той забубонів ще швидше:
— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.
Микола засміявся. Товстун потиснув йому руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Микола зійшов на поміст, як його покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернувся. Цього разу до нього підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.
— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі — дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!
Миколі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, він спитав:
— А як зветься ваша газета?
— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів…
— Добре… Посвідчення не треба.
Микола швидко повернувся на своє місце. Оце так дивина: він став журналістом! І чого це вони лише до нього? Микола, звичайно, не знав, що це Михайлова «робота»… Слухав, як відповідав Мілько. Від природи якийсь небалакучий, він і тепер з трудом видобував із себе слова.
Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху «Комети», що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія прискорення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватися, чи має експедиція завдання шукати на Місяці уран.
Біля мікрофона знову став Плугар.
— Спеціально такого завдання експедиція не одержала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що містять у собі кисень і водень. А взагалі мусимо скласти уявлення про геологічний розвиток цього природного супутника Землі…
Інший, теж іноземний, кореспондент спитав, чому ракету назвали «Кометою», а не якось інакше, наприклад, по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар — головний конструктор «Комети».
Легкий вітерець від вентилятора ворушив Плугареві ледь посріблене волосся, високе чоло золотило проміння надвечірнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.
— …У безперервній боротьбі із силою тяжіння людина збільшувала швидкість польоту спочатку на десятки, сотні метрів, а потім на десятки й сотні кілометрів. І коли в кінці першої половини нашого двадцятого століття був подоланий звуковий бар’єр і людина помчала швидше, ніж звук, — тоді, можна сказати, повітряний океан був підкорений. І як тільки це сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей безмежний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка — в світовий простір… У конструюванні «Комети» брав участь весь колектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Кибальчич і Ціолковський… На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…
Ці слова запали в душу Миколі. Він фізично відчув безперервність життя людства, усвідомив поступальний рух історії.
«Комета»…
Той, хто запитував, мабуть, не розумів, скільки в цій назві романтики. Їхня «Комета» рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!
«ЩАСТИ ВАМ, ДРУЗІ!»
Ранній ранок, а до космодрому Інституту міжпланетних сполучень плавом пливе народ. Дорослі й діти, чоловіки й жінки — ідуть, їдуть автомашинами, автобусами. Це ж тільки подумати — ракета відправляється на Місяць!
Першими на космодром з’явилися журналісти, працівники радіо і телебачення. Згодом сюди ринула людська ріка. Більшість поспішала, щоб на власні очі побачити цю історичну подію; чимало було й таких, що хоч і не відчували історичного моменту, але раз тисячний натовп стікається в одне місце, то треба й собі, щось має бути цікавого; а дехто й не знав, що діється, але енергійно прокладав собі дорогу ліктями, сподіваючись дізнатися про все на місці, на самісінькому переді. Їх пропускали, думаючи, що то працівники космодрому і без них нічого не буде.
Ракетодром починався тут же, за інститутським садом, за густою стіною підстрижених акацій. Отож Плугар, Отто Дік, Жаннета Барб’є, Мілько і Загорський, а з ними їхні родичі, друзі, а також члени Урядового комітету прийшли сюди пішки. Сонце ще не зійшло. Величезне, на кілька кілометрів довжиною, зелене поле космодрому курилося туманом. Темніючі ангари, стартові естакади, схожі на ферми залізничних мостів, поставлені сторч, здавалося, плавали в повітрі.
Жаннета — невеличка, тендітна дівчина — з захопленням дивилася на цей «акваріум залізних риб», як вона жартома назвала космодром. Звідси, з самісінького дна повітряного океану, ракети-рибини шугали в стратосферу, виходили на орбіту навколо земної кулі, керовані по радіо, облітали Місяць. Звідси запускалися ракети з деталями штучного супутника. Тепер — експедиція на Місяць. Онде бовваніє вона — «Комета»!.. Правда, Жаннеті, може, було б радісніше стартувати в цей політ з мису Канаверал, але що ж подієш… Та, зрештою, наука — насамперед! А ці радянські колеги напрочуд гарні, цікаві люди…
Микола Загорський все оглядається, шукає поглядом Ольгу — її нема.
З репродукторів раптом заговорив густий бас:
— Громадяни! Через огорожу пролазити забороняється!
«Може, то Ольгу не пускають?» — стривожився Микола. Сходив до воріт — її не було. На нього розуміюче зиркнув Михайло. Біля нього стояла мати — ще молода жінка, з такими ж, як у Михайла, чорними блискучими очима.
Загорський привітався і пройшов мимо.
Іван Макарович розмовляв з дружиною так, неначе мав одлучитися кудись у місто в справах; біля них стояв сухорлявий, горбоносий Отто Дік.
Підійшовши, Микола почув:
— Подивіться, яка гарна травичка! — сказав Плугар.
А трава й справді чудова — тисячі, мільйони зелених стебелець здіймаються вгору; в них стільки сили, стільки енергії, що, здається, вони піднімуть і цю бетоновану доріжку, на якій стоять невгамовні люди, і ангари, і естакади.
Жаннета сходить з бетонованої доріжки, збиває ногами росу, сміється. Микола дивиться на потемнілі сліди в траві і думає: «Ех, чому ти не Ольга!»
Тисячі людей зійшлися до космодрому, а її нема. Всі шляхи і стежки навколо заповнені автомашинами, біля підстрижених акацій, що обрамляють льотне поле, стала жива загорода з грудей і облич… а її нема! Кожен хоче протиснутися якомога ближче, тільки не вона…
Прибув дипломатичний корпус. Працівники посольств оточили Жаннету і Діка, гаряче вітаючи їх. Раптом Жаннета побачила якусь жінку і швидко пішла їй навстріч. Вони обнялися, як рідні, — вже сива радянська астрономка Алла Масевич і молода Жаннета Барб’є. Жаннета розмовляла по-російському, і акцент надавав особливої привабливості її вимові.
Під’їхала відкрита машина, що має доставити космонавтів до «Комети».
Потиски рук, останні слова прощання.
Крізь натовп продирається зграйка піонерів з букетами квітів у руках. В останню мить, коли космонавти вже сідали в машину, їм вдалося прорватись і вручити квіти. Малюки зворушили всіх, особливо екіпаж.
Плугар присідає і, обхопивши кількох дітлахів, притискує їх до себе.
І тут Загорський звернув увагу на телепередавачі. Вони водили своїми скляними очима, передаючи все, що тут відбувається, в ефір, на антени.
«Ага, ти сидиш біля свого екрана, — подумав Микола, вдивляючись у націлений на нього об’єктив… — Ну що ж… Дивися, дивися… А бачиш — я щасливий… Щасливий!..»
