Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (е книги .TXT) 📗
8
Він побачив над собою стривожене обличчя сигома, запитав:
— Це все-таки ти, Анте?
Відчув руку сигома на своєму лобі і почув слова:
— Ні, не я, а джин з пляшки.
Тільки тепер повірив.
— Мені здалося, що ти прийшов не сам.
— Тобі не здалося.
— Тоді хто це?
— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.
Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.
— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.
— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?
— Це Миронов.
— Що?!
— Придивися.
Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…
— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!
Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.
— Зніми телеконтроль.
— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.
— Я дружив з Мироновим. Зніми контроль.
— Гаразд.
Вираз блідо-фіолетового обличчя враз змінився. Раніше було байдуже, стало зацьковане і люте. Істота кинулася до дверей. Але, пересвідчившись, що не відчинить, підстрибнула до пульта і почала навмання натискати кнопки.
“Вона щось пам’ятає”, — сприйняв Олег думку сигома і ступив до істоти. Вона обернулась, по-звірячому клацнула зубами. Олег вдарив у щелепи, послав у нокдаун. Коли істота, похитуючись, підвелась, Олег знову промовив ім’я Миронова, повторюючи його по-різному, різним тоном. Істота не реагувала, зацьковано озиралася.
Олег згадав дівчину з густими бровами, які зрослися на переніссі. Вони обидва були закохані в неї, вона стала дружиною Миронова. Голосно, чітко мовив:
— Віка, Вікторія. Віка. Дружина Віка, син Дмитро…
Жоден м’яз не здригнувся на обличчі істоти.
Олег глянув на сигома, подумав: “Либонь, ти знову помилився, сигоме, коли гадаєш, що розумієш людину краще, ніж вона сама себе. Це не Миронов”.
“Не помилився”, — відповів сигом.
“Що б його спробувати ще? Треба знайти щось звичне, дуже знайоме йому. І водночас таке, що потребує безумовного підкорення. Можливо, це?”
— П’ять, чотири, три, два, один… Старт!..
Істота зробила жест. Автоматичний жест космонавта, що опускає голову на подушку крісла і заплющує очі. Олег почав швидко, аби не зникла пам’ять істоти, повторювати команди. Іноді по тому, як здригалися повіки або рухалися брови, бачив реакцію, але вона була слабка, миттєва.
“Можливо, це просто рефлекторний рух, а не реакція на мої слова?”
Олег називав імена, прізвища, згадував посади товаришів Миронова по експедиціях, та це не справило ніякого враження. Тоді у відчаї він почав говорити все, що спадало на думку і могло мати хоч якесь відношення до Миронова.
— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.
Він говорив ще довго і вже зовсім зневірився — не тому, що стомився, а тому, що дійшов до спогадів дитинства і не знав, що казати далі. Згадав дворову футбольну команду, про всяк випадок крикнув:
— Пас!
Нога істоти підкинула невидимий м’яч.
— Ще пас!
Нога смикнулася ще раз.
“Невже попав у самісіньке око?”
— Здається, ти знайшов контакт, — звернувся до Олега сигом. — Спогади дитинства.
— Ванька-Циклоп. Циклопчик. Ваню, мати кличе!
Істота повернула голову, прислухалась. Слабенька усмішка ледь скривила сірі уста. Очей не було видно, проте біля них зібралися зморшки.
— Шкіра Миронова набула захисного кольору, і саме тому запали очі, — сказав сигом.
Та Олег уже збагнув це. Тепер він повірив, що перед ним — Миронов. Щоб не втратити контакт, швидко мовив:
— Біля вашого будинку була лука, за нею — річка. Ми ловили карасів. Карась — земна риба. Найкраще бере вдосвіта. Пам’ятаєш, як ми ловили рибу? Циклопчику!
Губи істоти ворухнулись. Олег угадав слово, яке вони прошепотіли:
— Пам’ятаю, пам’ятаю…
Він поклав руку на плече Миронова, пригорнув його до себе.
— А пам’ятаєш мене, Олега, твого друга? Глянь на мене. Пам’ятаєш?
Миронов почав осідати, валитися набік.
— Нехай відпочине, — сказав Олег. — Занадто велике потрясіння.
Він допоміг Миронову вмоститися в кріслі.
9
Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому:
— Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати! Подлюги! Вбивці! Мучителі! Ви так — і ми так! Тоді не скаржтеся!
Олег, який з допомогою сигома залікував свої рани, прислухався до марення, намагався зрозуміти бодай що-небудь. Нарешті розвів руками і сказав Антові:
— Типове марення.
— У ньому є система. Воно підкорено одній думці.
Олег прислухався…
— Ви ще пошкодуєте! Без команди не стріляти! Вогонь! Негідники! Ви так — і ми так! Хто прийде з мечем, від меча і загине! З чим прийдеш, з тим і підеш! Посієш вітер, пожнеш бурю! Око за око, зуб за зуб! Ось вам! Ну що, задоволені?
Олег повернувся до Анта.
— Ти маєш рацію. Зрозуміло, що ворог, з яким вони воювали, був підлий і жорстокий. Але хто він, які його прикмети?
— Кажеш не про те, — сказав сигом. — Марення підкорене одній думці. Чуєш: “Ви так — і ми так”. Це земна історія, логіка війни. А тут — космос, інший світ, інші випари… А жителі планети — мох і чагарі…
— То з ким же вони воювали?
А в пам’яті надокучливо дзвеніло: “Інші випари… випари… І цього було досить, щоб людина перетворилася на звіра? Ти дивний, сигоме”.
— Стривай, — сказав Ант. — Він, здається, очуняв.
Миронов розплющив очі, здивовано глянув на Олега.
— Ти?
Іване, згадав? Циклопчику, друже… Налякав мене, — зрадів Олег.
— Звідки ти взявся?
— Мене послали шукати вас і другу експедицію — ту, що вилетіла слідом за вами.
Білі смужки над очима, які, мабуть, були бровами, здивовано піднялися:
— Другу експедицію? Ми нічого не знали про неї… — І тієї ж миті вираз його обличчя змінився. — Вони можуть сюди ввірватися!
— Хто?
— Вороги, Космонавти. Не знаю, з якої планети вони прибули. Ті, з ким ми воювали. Побачили їх, як тільки прилетіли. Спробували встановити контакт. Але вони втекли, зникли. А потім почали стріляти в нас. Розставляли пастки. Сергій загинув.
Олег думав: “Спробували встановити контакт… Пастки… Стріляли… Майже те, що було з нами, зі мною…”
“Саме так, ти напав на правильний слід, — сказав у думці сигом. — А пам’ятаєш, як ти злякався істоти, що була твоїм відображенням?”
“Ти хочеш сказати, що вони побачили таке ж відображення і пробували встановити з ним контакт? Не може бути”.
“Може, — твердо відповів сигом. — Вони переслідували їх. Їм здавалося, що ті вдаються до хитрощів, і вони теж почали хитрувати. І чим більше мудрували, тим більше лукавили їхні відображення… Почалося викривлення психіки”.
“Але хто ж у них стріляв? Хто ставив пастки? Відображення не здатні стріляти”.
“Стріляли учасники другої експедиції. Адже вони не могли впізнати у них людей. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою. Спочатку озвіріли. Потім експедиції побачили одна одну і прийняли друзів за підступних ворогів, яких щойно переслідували. Почалася боротьба. Поступово відроджувався давній принцип: “Ви так — і ми так”. Пам’ятаєш, до чого він приводив на Землі?”
