Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
— Оце дудочки, га? — сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав...
— Не розумію.
— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено ці дудки...
— Ну?
— Бачите, вони кістяні.
— Так що з того?
— Це гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!
— Ви певні?
— Цілком. Адже наявність таких інструментів у стародавніх скіфів вже давно встановлено наукою. Ми знаходили такого роду кістки, відшліфовані й чисті, обрізані з кінців, у багатьох могильниках. Між археологами точилися лише суперечки про спосіб використання скіфами цих кістяних трубок. Дехто твердив, що це музичні інструменти, дехто — що це вживалося при доїнні кобил... Ну, тепер ніяких сумнівів не може бути. Дудки — ось воно що! Дудки, зроблені з гомілкових кісток людини!
Справді, так воно й було. Око легко відрізняло в тих дивних дудках характерні вигини гомілкової кістки... та й розмір саме такий.
— Шлях кінчився, Іване Семеновичу, — мовив раптом Артем. — Мабуть, ми вийшли в степ. Бачте, яка висока трава.
Коло вершників помітно розсунулося. Можливо, це було випадково, можливо, тому причиною була Діана, що перебігала то направо, то наліво. І щоразу вершники трохи відступали, натискуючи на сусідів, щоб триматися подалі від страшної жовтої собаки.
Здаля пролунали ще тимпани. Це, очевидно, був сигнал, бо передні лави вершників разом знялися з місця і галопом помчали в степ. Перед очима мандрівників відкрився широкий краєвид.
Так, процесія вже вийшла в степ, дивний жовто-рожевий, вкритий високою травою степ. Рівне, широке міжгір’я обрамлене праворуч великим, неприродно рожевим лісом, за яким десь далеко височіли гори. Верхівки тих гір, як і вчора, ховалися в сірих непроглядних хмарах. Але гори підносилися не тільки за лісом, вони оточували весь степ, всю місцевість. Артем згадав нічну бесіду з Іваном Семеновичем. Гори ці були стінами велетенського підземного простору... цікаво було б довідатися у скіфів, чи сходив хто-небудь з них на ті гори, чи пробував досягти вершин?..
Процесія посувалася рівним степом. Тільки в одному місці, саме там, куди помчали вершники, виднівся похилий горбок з чудною спорудою на ньому. Це не був храм, не був дім або навіть намет.
Це була ніби просто величезна чорна купа, що мала форму грубої піраміди. А круг неї, на всіх схилах горбка, юрмилися люди. Вершники, піші, чоловіки, жінки й навіть діти — мабуть, геть усе чисто населення скіфського стійбища зібралося тут. Гостре око Артема помітило осторонь юрбу невільників. А зовсім близько від чорної піраміди сидів на своєму коні старий вождь Сколот в блискучому золотому шоломі, оточений почтом.
Ліда схопила Артема за руку. В голосі її відчулася тривога:
— Он стоїть Дорбатай! І недалеко від нього огидний Гартак! Вони тримаються чи не разом!
— Не хвилюйся, все буде гаразд, запевняю тебе, — озвався бадьоро юнак. Втім, він був далеко не такий спокійний, як удавав. Він аж ніяк не сподівався такої численної аудиторії. Чи ж пощастить йому так переконливо виконати задумане? Його стурбований погляд одшукав Івана Семеновича. Геолог відповів йому енергійним кивком голови: так, так, мовляв, все йде добре!..
Процесія наближалася тим часом до чорної піраміди. Це була велетенська купа сухого хмизу — урочистий священний жертовник скіфів. Щодо цього — Дмитро Борисович не мав ніякого сумніву. Він добре бачив навіть вузьку дерев’яну драбинку, що вела вгору, до верхівки великої купи хмизу. А там, на самій верхівці, стирчав великий старий почорнілий меч. Він був закріплений у хмизі держаком і стирчав угору лезом... Все, геть усе поки що було саме таким, як уявляв собі археолог з наукових джерел!
Коло драбинки стояв Дорбатай в урочистому червоному плащі з золотими бляшками. Його холодні ворожі очі дивилися запитливо на чужинців, шукаючи на їхніх обличчях ознак страху або принаймні вагання. Даремна надія! Чужинці спокійно оглядали священну споруду, головного віщуна, його помічників, дужих жінок-жриць з кинджалами і кривими ножами. А от вони хвилювалися, поглядаючи на чотирьох людей, супроводжуваних страшною поскіною: адже саме їм, а не старому віщунові доведеться мати справу з загадковими незнайомцями, які вміють творити чудеса!
Почет і воїни Сколота створювали окрему групу. Старий вождь хоч і намагався триматися, як завжди, зберігаючи суворий і презирливо-байдужий вигляд, не був сьогодні такий спокійний, як учора. Його руки час од часу нервово перебирали поводи коня, він обмінювався з найближчими воїнами короткими, уривчастими фразами. Мабуть, старий вождь побоювався, що Дорбатай до кінця використає своє становище владаря дивних полонених. Адже головний віщун учора категорично відмовився від усіх пропозицій, які робив йому Сколот щодо викупу чужинців. Він не погодився віддати їх вождеві. А в спритних руках старого віщуна полонені чаклуни могли стати дуже небезпечною зброєю...
І ще одна людина не могла приховати неспокою. Це був Варкан. Артем зразу розшукав його мужню струнку постать серед воїнів, що становили загін Сколота, який помітно розділявся на воїнів, одягнених дуже пишно і значно скромніших, в одязі яких майже не було коштовних оздоб. Варкан був серед другої групи. Але з першого ж погляду ставало ясно, що серед цієї групи неродовитих воїнів Варкан посідає якесь центральне місце. Чому? Хіба не всі воїни в загоні Сколота були рівні? На це питання поки що не було відповіді.
Недалеко від Дорбатая, між численними підручними віщуна й загоном Сколота, на багато убраних конях сиділи знатні скіфи, пихаті й гордовиті. Трималися вони дуже незалежно, відчуваючи свою міць і силу. Ці люди дивилися на чужинців неприховано вороже.
А нижче, на схилах пагорка, гомоніли піші скіфи. Там уже зовсім не було видно ніяких прикрас на одязі, навіть наqскромніших бронзових; око не спинялося на комусь одному. Біля підніжжя чорної піраміди товпилася безладна юрба. Тут були і скіфи, і раби, які не мали права підійматися вище.
Ліда не могла стриматися, щоб час од часу потай не поглянути на Гартака, який сьогодні, на знак свого високого походження, теж сидів на пишно вбраному коні. На Гартаку був також круглий бронзовий шолом, а на поясі висів меч. Втім, усе це мало штучний і смішний вигляд. Здавалося, меч ще більше скривлював його немічну постать, бронзовий шолом примушував схиляти нижче голову. Та й на коні Гартак сидів незграбно. І, незважаючи на все це, саме він справляв на дівчину враження найнебезпечнішого ворога. Дівчина не могла без тремтіння бачити його кощавувате перекривлене обличчя...
Тепер мандрівники стояли майже самі. Біля них лишилися тільки підручні віщуна. Та неподалік ще четверо міцних жінок-жриць тримали двох невільників із зв’язаними руками. Артем ще раз згадав погрози Дорбатая: «відправа... жертви...» Мабуть, і ці нещасні, які не мають змоги боронитися, мають стати такими самими жертвами! Він рішуче повернувся до Івана Семеновича:
— А що коли вони почнуть з тих рабів? Як тоді? — На обличчі юнака було явне замішання. Проте геолог не встиг відповісти.
Старий віщун звичним жестом підніс руки вгору. Мабуть, це було сигналом до початку урочистої церемонії відправи. Бо майже разом з ним піднесли руки вгору всі його підручні. І на поле навколо хмизової піраміди впала зловісна тиша.
Високим хрипким голосом Дорбатай заспівав. Він низько вклонився купі хмизу, простяг руки до великого почорнілого меча, який стирчав з її верхівки, і випростався. Легенький вітрець ворушив складки його червоного плаща — і в цей момент старий віщун був схожий на великого хижого птаха, який ось-ось кинеться на свою жертву. Так само простягали руки і його підручні, наче намагаючись весь час копіювати рухи Дорбатая.
І раптом мелодія пісні старого віщуна різко змінилася. Його підручні, ніби за командою, змовкли. Дорбатай співав сам, виводячи високі ноти і переступаючи з ноги на ногу. Потім він знову змахнув руками, і знову його пісню підхопили всі віщуни. Дмитро Борисович нахилився до геолога.
