У промінні двох сонць - Бережной Василий Павлович (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗
Вольовим зусиллям Сфероїд змусив себе думати лише про старт. У космосі він почуватиме себе набагато безпечніше, ніж на оцій спустошеній планеті. Там він проведе точніші спостереження за Голубими Сонцями — не заважатиме атмосфера.
Посилаючи електромагнітні хвилі, міряв товщу плинної речовини. Чим далі плив, тим більша була товща.
Поспішав до вантажного сектора і, добре попрацювавши, звільнив останню камеру від усього, що там було. Інструмент, запасні частини, банки енергоживлення і багато всяких припасів розмістив по інших, герметично закритих камерах. До цієї ж він зараз накачає текучої речовини, і під її вагою корма корабля опуститься вниз, а ніс націлиться в небо. За розрахунками, корпус корабля підніметься вгору не менш як на 70–75°. Отоді й можна буде стартувати.
Чимало часу довелося витратити на проектування, а тоді й на виготовлення спеціального фазового провідника, по якому рідина має транспортуватись до камери. Один кінець цього провідника Сфероїд кинув через люк за борт, другий протяг у камеру, призначену для заповнення. І як тільки приєднав живлення — плинна речовина, обліплюючи провід, попливла по ньому в корабель. З кінця провідника спочатку капали краплі, а потім полився тоненький струмок. Спостерігаючи, як прозора рідина поволі розливається по камері, Сфероїд подумав, що, може б, варто виготовити ще один або й кілька проводів, але здійснювати цієї думки не став. Зрештою він має час!
Пам’ять нагадала про Голубі Сонця, і свідомість знову повернулася до тієї теми. Якщо їхній рух підтвердиться, то як же пов’язати це з моделлю конечного Всесвіту?
Сфероїд полинув довгими переходами до своєї обсерваторії. Голубі Сонця сяяли в небі, як і раніш, але він уже знав, що вони невпинно віддаляються… Зробив кілька світлограм, і ці підтвердили: відбігають. І що… вони зможуть щезнути зовсім?
Дивовижно збудований світ! Увесь він — рух, вічний, неспинний рух. Оцей рух невтомно конструює, творить об’єкти, поєднуючи їх у системи, і тут же руйнує, щоб витворити нові зв’язки, нову картину Всесвіту…
Отакі думки викликало у Сфероїда зміщення ліній на світлограмах. Він уже й не дивився на них. Уява силкувалася охопити грандіозну картину світобудови. Він досі ще не знав, яке місце в цій картині займають Голубі Сонця, а вона розпливалась, розпадалась на окремі фрагменти і не було ніякої можливості з’єднати, зліпити їх в цілісну систему. Краї цього континууму губилися десь за обрієм уяви. До того ж швидке віддалення Голубих Сонць загрожувало остаточно перекреслити модель Всесвіту. Справді, як узгодити це явище із закритою структурою видимого Простору? Невже простір більшає, розширюється? Парадокс! Диво дивне, та й годі.
Довго ще замислений Сфероїд перебував у своїй обсерваторії. Заколисаний якимись невиразними емоціями, він, здавалося, забув про все: і про космічний корабель, і про цю планетку, з якої треба стартувати.
Зрештою отямився. На сьогодні емоцій досить, хоча вони й мають філософське забарвлення. Діяти, діяти! Стартувати до рідної планети… Попередити про поведінку Сонць…
Оглянув усі найголовніші вузли корабля — адже попереду довге плавання глибинами космосу. Ліквідував виявлені неполадки, відрегулював і настроїв механізми та апаратуру. Тим часом рідина вщерть наповнила камеру, задня частина корабля занурилась у прозору товщу, а ніс націлився в небо.
Сфероїд влаштувався біля головного пульта. Перевірив готовність. Численні датчики засвітилися зеленим світлом — усе гаразд: корабель загерматизований, рушійний блок готовий до роботи, склад атмосфери і тиск в нормі.
Зараз він увімкне…
Та, поглянувши в оглядовий екран, Сфероїд помітив: щось вовтузиться біля вхідного люка. Що це? Невже хтось із осінмудів? Так і є — осінмуд обмацує люк, певне, сподіваючись дістатися всередину. Невже вони гадають, що він таки залишиться, щоб нидіти на їхньому так званому Шляху Мудрості? Е ні, чого не буде, того не буде…
Сфероїд увімкнув на одну поділку захисне поле, і осін-муда тієї ж миті відкинуло від корабля. Його корпус шубовснув у товщу плинної речовини, але швидко виринув і заколихався на хвилях.
Знову прямує до корабля!
— Слухайте, — звернувся до нього Сфероїд, збуджуючи хвилі силового поля, — даремні ваші зусилля, тут я не лишуся! Пуск двигунів загрожує вашому існуванню — віддаляйтесь!
Конусоподібний благав зачекати, просився до корабля, хотів обмінятися інформацією на зовсім іншу тему. Сфероїд впустив його. Між ними відбулася приблизно така розмова:
— Хіба ви не впізнали мене? — спитав осінмуд.
— Усі ваші конуси дуже подібні.
— Я… я той, кого досі вважали Наймудрішим.
— Чого вам треба?
— Я прошу взяти мене з собою.
— Он як! — здивувався Сфероїд. — У космос?
— Так, у космос.
— А Шлях Мудрості?
— Трапилось непередбачене. Шлях, який я намагався прокладати прямо, пішов по кривій і… замкнувся. Ми вийшли до початкових плит. І я вирішив…
— Цікаво! Нарешті з’ясувалось…
— Так. Вороття мені немає. Якщо ви не візьмете з собою, я змушений буду припинити своє існування. Он гляньте.
Вони обоє звернули увагу на оглядовий екран — було добре видно: вхідний люк буквально обліпили конусоподібні.
— То вони за мною, — констатував Наймудріший.
— Ну що ж, я згоден узяти вас!
— Відлітаймо, відлітаймо, а то вони…
— Нічого, зараз ми попросимо дати нам спокій.
Сфероїд увімкнув захисне поле на три поділки. Заповзяті осінмуди відлетіли — кожен по своїй траєкторії — далеко від корабля і шубовснули в хвилі.
Тієї ж миті ревнули двигуни — аж стінки корпусу завібрували. Сфероїда і Наймудрішого притиснуло до їхніх місць, давило, душило, стискувало. Особливо дісталося незвиклому до цього конусові — основа його збільшилась у діаметрі, а вершина помітно осіла. Коли двигуни замовкли, він ще довгенько не міг прийти до норми. Сфероїд змушений був наснажувати його енергією.
— Ну як? — спитав Сфероїд, коли Наймудріший опритомнів.
— Пошуки істини і тут нелегкі, — відповів той. — Але ж яка велич навколо!
І вони обоє задивилися в безмежний, пройнятий світлом космос. Корабель узяв курс до планети Сфероїдів.
ТИМ ЧАСОМ НА ЗЕМЛІ…
Так, після щасливого оживлення медики радили йому не напружувати мозку, не обмірковувати наукових проблем — “щадити нервову систему”. А він не може не думати про свій космічний експеримент…
Був у цьому польоті один фактор, дїі якого досі ще ніхто не відчував. Цей фактор — субсвітлова швидкість. Поступово розганяючись, з перевантаженням усього в 2 “ж”, ракета досягла швидкості 250 тисяч кілометрів на секунду! Недаремно ж вона й звалася “Промінь”…
Те, що вони бачили, не можна забути. Зі збільшенням швидкості зорі скупчувалися у півсфері в напрямку руху. З боків і позаду зяяла цілковита чорнота, тільки де-не-де жевріли окремі цятки. А спереду сяяли міріади сліпучо-яскравих зірок.
Оця картина неба і була особливо вражаючою, приголомшливою.
О Всесвіте! Який же ти дивовижний, — який складний і прекрасний… Чи настане мить, коли мислячий мозок проголосить: я розкрив твої таємниці, Всесвіте, я простежив усі твої неймовірно складні зв’язки, усі комбінації, усі причини й наслідки? Гай-гай… Можна тільки марити про це, та й то не вголос.
Під вагою великих мас вгинається простір — це показали численні спостереження над відхиленням променів побіля гігантських зірок. Виходить, Всесвіт наш витворився по замкнутій, закритій моделі…
Гліб Максимович добре пригадує лиця товаришів, коли вони обмірковували цей наслідок. Усі були дуже здивовані. Тоді він сказав:
— Ну, а що коли б було навпаки — відкрита модель? То це вас не здивувало б?
Усміхнулись. Але все-таки чомусь сподівались відкритої моделі. Чому? Хіба не однаково?
Особливо хороший настрій охоплював Гліба Максимовича тоді, коли він залишався наодинці зі своїми унікальними приладами. Дух експерименту, передчуття чогось великого — хто цього не пережив, той… А втім, у кожної мислячої людини, певне, бувають такі моменти, незалежно від масштабу праці. Гліб Максимович добре пам’ятає той душевний стан, що виник у нього перед вирішальним експериментом. Так, ніби в нього вже була в’язка ключів, які він підібрав, щоб одімкнути цілу анфіладу кімнат у Лабіринті Знання. Він уже побував у багатьох, вивчив їх, зробив доступними для всіх. І тепер ось треба підібрати ключа до важенних дверей, які закривають вхід до найбільшої зали. Гліб Максимович усіма фібрами душі відчував, що за тими дверима приховано щось дуже значне, таке значне, що його аж острах охоплював.
