Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич (серия книг txt) 📗
Петя одсунувся від “скла” і протер очі.
— Де ми, Андрію Гавриловичу?
У Майгіна було таке ж здивоване обличчя, як і в нього.
— По-моєму, біля підніжжя згаслого Коронного вулкана.
— А що це за місто?
— Ти випередив мене, Петре. Про це саме я хотів тебе спитати.
Петя знов припав до “скла”:
— Місто в землі! Під нами!..
Майгін потер перенісся і повільно сказав, розглядаючи покриті пилом носки своїх великих чобіт:
— Якщо нам з тобою не сниться однаковий сон, то це справді якесь місто, і знаходиться воно-таки в землі, під нами.
Петя схопився на ноги:
— Треба Клавдія Володимировича покликати!
— Так, — спроквола погодився Майгін. — Це, мабуть, єдине, що ми з тобою можемо зараз придумати.
Спотикаючись об уламки і купи щебеню, студент поліз із шахти. Невдовзі Майгін почув його схвильований тенорок і важке, хрипле дихання Берсеньєва.
— Отут, Клавдію Володимировичу! — закричав Петя. Берсеньєв, згинаючись під низьким склепінням, підійшов до Майгіна.
— Що тут у вас, Андрію? — запитав він.
— Та я й сам не розумію. Коли б годину тому який-небудь жартівник сказав мені, що я побачу в глибині землі міраж, я стукнув би його киркою… А тепер…. — Майгін знизав плечима, — Словом, дивіться самі, Клавдію Володимировичу.
Берсеньєв витяг з кишені бінокль, повільно підійшов до таємничого підземного “вікна” і заглянув у нього.
Петя і Майгін мовчали, переглядаючись.
— Дивно! — промовив нарешті Берсеньєв, опускаючи бінокль і озираючи похмурі стіни шахти, освітлені яскравим світлом підземного міста. — Дуже дивно…
Він передав бінокль Петі, який теж палав від нетерпіння заглянути в чудесне “вікно”.
— Так, це дуже дивно, щоб не сказати більше… — зітхнув Майгін. — Це вже щось із Жюля Верна. Геологія, у всякому разі, тут ні при чому.
— На якій глибині ми перебуваємо, Андрію?
— Сажнів двадцять, не більше.
Берсеньєв ворухнув кошлатими бровами і зібрав у жменю свою густу чорну бороду.
— Спочатку я подумав, що це проекційний ліхтар з рельєфною діорамою і глибокою перспективою. Але ні, це не ліхтар, там ясно видно простір. Та й звідки тут, у землі, бути ліхтарю?
— А може, це якась далекосхідна Помпея, залита лавою тисячу років тому?.. Хай йому чорт, у мене починає розгорятися фантазія…
— Не думаю. Наука не знає таких випадків, щоб лава залишала над залитим містом порожнистий простір.
— Клавдію Володимировичу, а ці лампи там ні до чого не прикріплені! — вигукнув Петя. — Просто висять у повітрі без усякої підтримки.
Геологи нахилилися над “склом”.
— От іще й ці лампи. Якщо вони світять, значить, там є живі люди, які засвітили їх. Ні, Андрію, це не Помпея, — промовив Берсеньєв.
Майгіну вже набридла “таємничість” підземного світу. Як людина рішуча і нетерпляча, він хотів діяти.
— Ану, давайте проломимо скло і спробуємо спуститись униз. Навіщо нам сушити голову над цими таємницями, коли можна спуститися вниз і про все дізнатися?
— Прекрасна ідея, Андрію Гавриловичу! — захоплено вигукнув Петя. — Я давно хотів це запропонувати, але не наважувався.
Берсеньєв вагався.
— НІ, треба постежити, Андрію, почекати, роздивитися спочатку. Коли там є люди, узнати, хто вони і що це за чудо. І взагалі, якщо це археологічна знахідка, то слід залишити все так, як є.
Та спинити Майгіна вже було неможливо.
— Не можемо ж ми сидіти тут вічно і стежити здалека!.. Ні, Клавдію Володимировичу, я від цього “вікна” не відійду, поки в нього не влізу.
— Правильно, Андрію Гавриловичу! — радісно вигукнув Петя. Він дуже хвилювався, передчуваючи, що зараз має статися щось зовсім незвичайне. — Ви не будете заперечувати, коли я розіб’ю це “скло”?
Майгін розреготався:
— От уже ні за що б не сказав, що ти, Петре, шибки вмієш бити!
— Умію, Андрію Гавриловичу! — соромливо признався студент. — У дитинстві я стільки шибок перебив…
Він схопив лопату, розмахнувся і плазом ударив по “склу”. Розлігся різкий брязкіт заліза, і… “скло” лишилось цілим і непошкодженим.
Юнак засоромлено оглянувся. Берсеньєв здивовано ворухнув бровами.
— Та ти що? Лопатою скло розбити не можеш? — спитав Майгін.
Боячись, що в нього відберуть лопату, Петя розмахнувся з усієї сили і вдруге торохнув по “склу”, але вже не плазом, а ребром лопати. Брязнули іскри, а “скло” знов лишилось неушкодженим.
Майгін уважно оглянув поверхню впертого “скла”: жодної подряпинки, жодної тріщини не було видно.
— Це мені подобається! Адже тут не більше сантиметра завтовшки. Хотів би я мати посуд з такого скла.
Берсеньєв теж уважно оглянув “скло”; схоже було, що він його обнюхує, а не розглядає…
Майгін поплював на. долоні, взяв у руки кирку і хвацько викрикнув:
— Розійдіться!..
Як на ярмарку біля силоміра, він розвернувся і сильним ударом обрушив кирку на тонку прозору плівку підземного “вікна”. З-під кайла вирвався фейєрверк іскор, схожих на маленькі блискавки, але… “скло” і на цей раз лишилось цілим.
Майгін вилаявся і кинув кирку.
— Боюсь, Андрію, що це зовсім не скло, — сказав Берсеньєв, уважно розглядаючи тонку прозору перепону, що відділяла їх од підземного міста.
— А що ж це? — запитав Петя.
— Не знаю. У всякому разі, якщо це навіть і скло, то міцність його, напевно, перевершує всі наші уявлення про скло. Але не в цьому справа… Андрію, ідіть сюди і уважно подивіться на стіни величезного купола над цим містом.
Андрій і Петя припали до вікна:
— Бачите, як уся порода, що нависла над підземним містом, відбиває світло запалених ламп? Вона наче гладенько відшліфована зсередини і облита якоюсь прозорою глазуррю.
— Так, так! — вигукнув Петя.
— Далі, ви вже помітили, звичайно, що порожнистий простір над містом має строго правильну форму півкулі.
Майгін подивився на нього допитливо:
— І що ж це значить?
— А те, що цей кусок скла є частиною величезного прозорого купола, який закриває підземне міст від пластів лави, що навалилися на нього, — суворо сказав Берсеньєв. — І коли вже цей купол витримує вагу мільйонів пудів застиглого каміння, то твої удари киркою…
— Думка оригінальна, — погодився Майгін. — І виступати проти неї не доводиться, навіть коли б вона була абсурдною, бо більшого абсурду, ніж це місто в землі, придумати не можна.
— А що, коли це яка-небудь тихоокеанська Атлантида? — тихо спитав Петя.
Майгін усміхнувся:
— По-перше, це була б уже не Атлантида, а Тихоокеаніда, а по-друге, ти, Петю, можеш тепер фантазувати, скільки тобі захочеться, і верзти з приводу цього підземного феномена навіть очевидну нісенітницю — ні я, ні Клавдій Володимирович тебе не спинимо, бо немає ніяких даних для спростування або підтвердження,
— Я певен, що суцільна куполоподібна сфера облягає підземне місто з усіх боків, — резюмував Берсеньєв. — А звідси, повторюю, висновок: якщо ця тонка прозора плівка витримує таку товщину лави і землі, пробити її неможливо.
— Ви хочете сказати, Клавдію Володимировичу, що вона вистоїть навіть перед динамітом? — спитав Майгін.
— Яв цьому певен. Але я заперечую проти динаміту, — рішуче заявив Берсеньєв. — Ми не маємо права тут нічого руйнувати… Ми ж тільки геологи, а слідом за нами можуть прийти сюди археологи.
— Це правильно, — погодився Майгін.
Студент тільки зітхнув: йому дуже хотілось негайно добратися до підземного містечка…
— Ми ніколи не потрапимо туди! — з розпачем сказав він.
— Клавдію Володимировичу! — покликав Берсеньєва Майгін, який розглядав місто в бінокль. — Погляньте… Бачите там, справа, цю круглу вишку?
Берсеньєв навів бінокль на вишку.
— Ну, бачу…
— Тепер візьміть трошечки вліво і піймайте у фокус стіну купола. Он там, де кінчається площадка. Чи не здається вам, що там, на гладенькій відполірованій стіні, видно якийсь малюнок, схожий на двостулкові двері?
Берсеньєв довго розглядав цю деталь. Так довго, що Петі вже уривався терпець.
