В небі — Земля! - Бережной Василий Павлович (читать книги .TXT) 📗
— За реактор не бійся. Машина сама увімкне його в потрібний момент. Завдання ж я дав ще на…
Ніби стверджуючи його слова, заревіли дюзи, важке гудіння наповнило кабіну. Ракету різко хитнуло. Надя й Ігор попадали. Насилу доповзли до своїх лежаків. Тепер залишалося тільки ждати. Лежати і ждати, поки електронне око ракети не вибере зручного місця, а електронний мозок не посадить їх на «береги майбуття». Відчувалися сильні струси. Голуба планета, пересилюючи відштовхування реактивних двигунів, притягувала космічний корабель з великою силою.
Тягучі хвилини. Рокіт двигунів болісно відлунював у голові. І взагалі все це схоже на якийсь важкий сон, марення хворого. Хоча б уже стихло бушування газу в дюзах!
Надія повертає голову, щоб глянути в ілюмінатор. Нічого не видно, крім сліпучої голубизни. Дівчині здається, що вона гойдається на гойдалці, як у дитинстві. Заплющила очі, уявила тінистий сад і гойдалку між деревами…
— Сіли! Ми вже сіли! — гукає Ігор.
Тільки тепер Надія помічає, що двигуни стихли. Але ракету погойдує. У чому ж справа?
— Ми на воді, Надю! — знову кричить Ігор. Він притулився до ілюмінатора. — Уявляєш? На воді! Значить, сполука кисню і водню поширена у Всесвіті…
Це було захоплююче видовище: до самісіньких обріїв голубів, поблискував океан. Довго, дивилися наші мандрівники на його розгойдану поверхню, не в силі відвести очей. Після темних і пустельних міжпланетних просторів це було неймовірним, здавалося якимось чудом! Одна за одною котилися хвилі, хлюпали об металеве тіло ракети, розходились, щоб за нею знову зійтися і котитись, котитися вдалину. Мимоволі спадало на думку, що ця загадкова планета складається з води і коли б спрямувати «Мрію» у глибочінь, то вони виринули б на другому боці…
Що ж робити? Харчі закінчилися, є тільки вода…
Надя й Ігор почали обмірковувати своє становище. А воно нагадувало рівняння з дуже багатьма невідомими. Який, наприклад, склад води в океані? Чи немає в ній розчинів, шкідливих для людського організму? Чи не отруйна атмосфера? Чи не вбивче світло цієї зорі, що так щедро заливає океан? Або космічне проміння? Чи потрапляє воно в атмосферу?
Почали брати проби.
Над хвилями невідомо звідки з’явилася ціла зграя величезних птахів. Вони летіли так низько, що інколи черкалися об воду своїми білими грудьми. Їх красиві голови з червоними дзьобами поверталися то вліво, то вправо. Побачивши важке тіло ракети, птахи не звернули, а тільки трохи піднялися вгору, щоб перелетіти. Надія, відірвавшись від пробірок, глянула на них, але… не помітила ніг. Коли ж подивилася вслід, то побачила, що в кожного птаха на спині стирчить неначе віяло з барвистого пір’я.
— То в них вітрила, — сказав Ігор. — Сядуть на воду — їх вітер пожене. Мабуть, планета водяна, бо ці птахи не пристосовані до суходолу. Зараз вийду…
— Почекай аналізу проб! Я вже кінчаю.
— Та що там той аналіз — птахи живуть? Ну, роби, роби аналіз.
— Кисню тут багато — 24 проценти…
Далі Ігор вже не слухав, вийшов без скафандра. «Не може бути задушливою атмосфера з таким великим вмістом кисню!» — думав він, висуваючись із люка. Обережно дихнув — нічого! Тоді відкинув усякі сумніви і вийшов.
Металеве тіло ракети нагадувало підводний човен. Навколо розкинувся широкий світ. Легкий, ніжний вітрець обвівав Ігоря і наче п’янив його. Дуже хотілося скупатися, поплавати. По скобах на корпусі Ігор зійшов униз, нахилився і зачерпнув рукою води. Трохи холоднувата, але купатися можна. Попробував на смак — гірко-солона, майже така, як і в земних океанах. Ну як тут не скупатися? Колись — дуже, дуже давно, ще до космічного рейсу, — Ігор був хорошим плавцем і не раз успішно виступав за товариство «Наука». Йому перевалило тоді за тридцять. А зараз скільки? Сорок? П’ятдесят? Він не знає, почуває тільки, що занадто виснажений, знесилений і, якщо скупається, то це додасть йому бадьорості!
Скинув комбінезон, білизну повісив на поручнях. А яке худе тіло! Шкіра і кістки. Де ж поділися тверді, мов кремінь, м’язи?
Ігореві не вірилось, що це його — білі, аж сині, руки й ноги, ребристі боки і запалий живіт. Одна борода тільки була розкішною — сягала мало не до пояса.
Обережно спустився у воду і, легко відштовхнувшись од скоби, поплив. Швидко захекався, хоч від ракети відплив, може, метрів на п’ять. В ілюмінаторі виднілося обличчя Наді. Щоб відпочити, Ігор ліг на спину. Легка хвиля погойдувала його, наче бажаючи заколисати.
Але ніжитись не випадало: страшенно хотілося їсти. Голод давав себе відчути різкими болями у животі. «Океан, — думав Ігор, — колиска життя. Не може бути, щоб у ньому не було риби!..» Пригадав, що, вирушаючи на Венеру, вони взяли чимало всякого спорядження. Зараз же за роботу!
Вибрався на ракету, одягся. Незабаром знайшов невелику капронову сіть, вмостився на скобах і почав рибалити. Якщо пролітатимуть птахи вітрильники, Ігор постарається підбити хоч одного з пістолета. Ех, це було б чудово — наїстися пташатини! Та й риба — хіба не смакота?
Заходило сонце. Ось уже тільки скибочка його жевріла над водою, о, втонула й вона… Океан швидко темнів.
Ігор то опускав, то витягував сіть, але довго нічого не ловилося. Нарешті потрапило кілька рибин, та схопити йому вдалося лише одну, решта вислизнула в воду. Ігор обома руками притиснув рибину до грудей. Наче найдорожчий скарб, поніс її в кабіну і, радісно усміхаючись, передав Наді;
— Вари юшку!
Через якихось півгодини вони вже смакували гарячий суп — вийшло, може, по склянці бульйону. Обережно підносили ложки до губів, студили і задоволено прицмокували. Хіба є щось смачніше за свіжу юшку?
Потім Ігор знову закинув сіть. Надя сіла на порозі люка. Повітря п’янило її. Широко відкритими очима дівчина, вбирала цей незнаний світ, серце її наповнювалося то радістю, то тривогою.
— Поглянь, Ігоре! — скрикнула вона, вказуючи на небо.
Ігор задер голову. По небу пливла яскрава зірка, велика, сяюча, вона ніби вітала стомлених мандрівників.
— Як швидко рухається цей супутник! — вигукнув Ігор, згадавши неквапливий Місяць.
— Шкода, що тут немає ще й кільця — такого, як на Сатурні, — пожартувала Надя.
Ігор мовчки дивився на небо, та сіть щось сіпнуло, і він нахилив голову вниз. Поглянув на воду — волосся йому заворушилося з жаху. До ракети наближалися якісь страховиська. Великі голови світилися в темній воді, причому світло то спалахувало, то погасало. Ось вони все ближче, ближче… З води витикаються їхні лапи, наче щось жестикулюють. Дивні створіння! А як вони спритно плавають! Як риби! От і населення цієї планети: водяники.
— Ти бачиш, Надю? — не своїм голосом закричав Ігор. — Заждіть, я вас почастую!
Надя була так замріялася, що коли Ігор закричав і вистрілив, то мало не впала у воду. Чого він стріляв — не второпала. Глянула — якісь страховиська накинулися на нього… Пролунав ще постріл, Ігор швидко вскочив у ракету.
ГЕОГРАФІЧНЕ ВІДКРИТТЯ
Ігор тільки тоді відітхнув, коли за ним закрився люк. У ногах, а надто в колінах, відчувалася така слабість, що він мало не впав. У вухах тоненько сичало, по обличчю стікали солоні краплини — чи поту, чи морської води. Похитуючись і обпираючись об стіни, пішов до пульта. Надія мовчки поступилася місцем, сіла поруч. Він запустив двигуна, металеве тіло ракети глухо завібрувало. Звичним рухом ввімкнув екран локатора. «Мрія» залишила позад себе розбурхані хвилі. Ніякої погоні не помітно. Та й як вони можуть переслідувати ракету, оті водяні створіння? Сам вигляд її, мабуть, нагнав на них такого жаху, що тепер довго не покажуться на поверхні!
— Ти бачила таке? — нарешті заговорив Ігор. — Добре, що я їх помітив…
— Бр-р… — здригнулася Надія. — Вони такі страшні! Як ми житимем на цій планеті?
Ігор зменшив швидкість, чомусь спрямував ракету на захід і, невідривно стежачи за екраном локатора, сказав:
— Дослідимо, тоді побачимо, що робити.
Довго пливли вони темним океаном. Десь далеко з лівого борту в небі з’явилася сяюча безформна пляма. Здавалося, що хтось прорвав темне склепіння неба і ззовні сюди ллється якесь голубувате світло. Надія дивилася в ілюмінатор і тривожно думала: невже доведеться покинути оцю Голубу планету? Сама думка про чорні безкраї провалля космосу гнітила її. Ех, коли б оце повернутися на Землю! Ніколи, ніколи вона б не полетіла більше в холодний і ворожий простір. І чого, власне, рватися з Землі? Хіба є де-небудь щось прекрасніше за її повітря, степи, річки, гори? Ходила б оце боса по траві, хай би налітав на неї вітер, хай би шмагав дощ… Як там у поета сказано: «О земле моя, всеплодющая мати!»
