Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Не виходить з нього “цікавого дурника”! Як сказав академік, посередність завжди логічна… в міру своїх можливостей. Ось оця сіренька логіка привела сьогодні Сергія Альошина на інститутське горище. Нешукане — знайшов. А те, що справді важливе і гостро необхідне пропускає повз увагу не помічаючи.
Зайшовши до лабораторії, Сергій став біля порога, спробував поглянути на це величезне приміщення очима сторонньої людини. Навіть уявив на мить: перед ним, скажімо, конструкторський відділ гітлерівського військового заводу, і треба за всяку ціну здобути копії найсекретніших креслень. Чи може зробити це одинак, не маючи спільника серед персоналу?
Ні, тут усі спроби розіб’ються об залізобетонні стіни та ситалові блоки вікон. Хіба перетворишся на пташку, щоб залетіти через якусь із заґратованих вентиляційних фрамуг під стелею… Або набудеш здатності проникати поглядом крізь каміння і метал.
Йому пригадалися новітні казочки про всемогутніх парапсихологів, які нібито здатні читати документи, замкнені в стальному сейфі. Яка нісенітниця! Цього не зумієш зробити, навіть якщо просвітити сейф ультразвуковим інтроскопом — буде надто мала контрастність, не сфокусуєш промінь точно… Ну, а як же було помічено отой ґудзик в кристамулітовій “перепічці”?.. Втім, ясно: на екрані вимальовувався не гудзик, а порожнина, що лишилася після нього… Та навіть не порожнина — вкраплення ще якоїсь незнаної видозміни кристамуліту…
Думка перескакувала з однієї теми на іншу, неспроможна затриматися на чомусь певному, бо не було бодай хоч якоюсь мірою вірогідних гіпотез, а тільки суцільна розпливчаста невизначеність. І чомусь нав’язливо пригадувався нещасний ґудзик. Далебі, наче з нього і почалась оця смуга прикростей… А шкода, що він тоді не дозволив лаборантові спекти контрольний “пиріг з ґудзиком”. Може, результат був би такий же несподіваний, як і наслідки спроби виготувати пінокераміку?
Сергій міркував про суто технологічні питання, а водночас на другому плані свідомості формувалися і виразнішали ті думки і почуття, які, власне, були першопричиною кепського настрою не тільки сьогодні, а вже віддавен. Він не міг забути стану радісної наснаги, яку одержав під час свого короткого перебування у Космограді. Там справді можна було стати “цікавим дурником”. А тут хіба що станеш дурнуватим розумакою. Кожна зустріч з професором Хмарою спричиняється до прикрих роздумів. З одного боку бачиш: Хмара — абсолютно чесна, порядна, енергійна й розумна людина, справжній патріот і далекоглядний адміністратор. І все ж відчувається, що він — не такий, яким би мав бути директор оцього величезного, дуже важливого науково-дослідного інституту. Чому так? Чи, може, тут грають роль чисто індивідуальні людські якості, чи все-таки старість завжди надто консервативна, нездатна пристосуватися до темпів суспільного розвитку?.. Певно, старий і сам замислюється над цим питанням. Сьогодні він наче аж намагався виправдатися, згадуючи про власне протиставлення двох поколінь.
Збігала хвилина по хвилині, а Сергій усе ще сидів біля столу над розкритим лабораторним журналом і смалив сигарету за сигаретою. Йому невластивий був отакий стан похмурого споглядання; він волів помилятися працюючи, аніж уникати зайвої роботи через сумніви щодо її доцільності. Проте сьогодні руки не піднімалися ні на що; той ущипливий, настирливий критик, якого хотів би одержати Сергій, засів у його власній свідомості і безжально розтрощував щонайслабкішу спробу творчої уяви припустити хоч скількись там оригінальний варіант виготовлення стійкого “пирога”.
Мабуть, просто надто перевтомився, — адже два роки без відпустки. Мабуть, настав той неминучий в житті кожної людини переломний етап, коли накопичувані протягом довгих років зміни в фізіології, психології, суспільних відносинах, можливостях і потребах починають вириватися з усталених меж, вимагаючи формування зовсім іншої свідомості. Так підліток протягом кількох місяців перетворюється в юнака. І отак юність, — може, хіба дещо повільніше, — поступається місцем зрілості. Сьогодні оце вперше Сергій Альошин збагнув з повною ясністю, що молодість скінчилася.
Днями почнеться слідство. Це означає, що на декаду, а то й на дві шкереберть підуть всі виробничі плани. Не до досліджень буде, коли доведеться удвох із слідчим шукати голку в стіжку сіна, — де й так уже все шукано-перешукано. То, може, варто на цей час узяти відпустку та гайнути до моря, — в Ялту чи там у Гагру?.. Прихопити з собою Петра Івановича — адже старий за все своє життя так і не вибрався до санаторію. Поблукати мальовничим узбережжям. Чи просто вилежуватися під яскравим сонечком, бездумно поглядаючи на мінливу гру хвиль. Паузи в творчому процесі просто необхідні, бо людина — не машина.
Та знову пригадався Хмара. Ой, покрутить він носом, одержавши заяву про надання відпустки! Підпише, звичайно, бо змушений буде це зробити згідно з законом. Але ж гляне такими докірливими очима, що й відпочивати вже не захочеш.
Сергій підвівся з-за столу, підійшов до лаборанта. Той, аби не сидіти без діла, старанно перетирав численні слоїки з хімікатами.
— Ходімте, мабуть, додому, Петре Івановичу. Все одно сьогодні в нас нічого не вийде.
— Не сидиться мені вдома, Сергію Михайловичу, — сумно озвався лаборант. — Не облишає мене відчуття провини. Вдесяте і всоте пригадую все до дрібниць, обмірковую… Скажімо, щодо того ґудзика, хай йому біс. Готовий битися об заклад на власну голову, що не лишав я його, клятого, у вакуумній камері.
— Ну, а як же він опинився в “перепічці”?
— Та ото ж, Сергію Михайловичу, все перед моїми очима одна картинка стоїть: прилаштовую я кристамулітовий диск у ванні під генератором і бачу — ґудзик на манжеті лівого рукава буквально висить на одній ниточці. Думаю: треба одірвати та сховати до кишені. Але обидві руки зайняті: лівою притримую диск, а правою фіксатори прикручую…
— Ну, гаразд: скажімо, гудзик упав на диск. Ми не помітили цього, бо “очі” нашого “цвіркуна” скеровані на центральну частину зразка. Ввімкнули генератор. А далі що? Пластмаса вмить спалахнула, розвіялась димом, та й квит.
— Воно звісно… Але, може, таки перевірити?
— Та що ж тут перевіряти, Петре Івановичу. Мені спало на думку інше: чи не утворює часом платина з нашим кристамулітом такого собі металокерамічного сплаву?
— Це ви про тигельок?
— Атож. А давайте-но поекспериментуемо.
Приготування до досліду забрало кілька хвилин: тільки прилаштували у ванні К-генератора кристамулітовий диск, поклали на його поверхню крихітний шматочок платини, сфокусували об’єктиви дистанційного маніпулятора, “цвіркуна”.
Сергій натиснув на кнопку. Спалахнуло нестерпне сяйво, заревло полум’я. Стрілка пірометра на контрольному табло швидко посунулася праворуч: 950°… 1200°… 1600°. На поділці 1770 вона затрималася — платина почала плавитися. Потім рух відновився. А коли температура сягнула 4350°, стрілка зупинилася вдруге: один з найтугоплавкіших металів світу закипів. А кристамулітові — хоч би що. Видно на екранчику: бурхає в заглибині на поверхні вогнетриву сліпуча навіть крізь чорний світлофільтр рідина, вирують на ній чорториї, вихоплюються полум’яні пасма, — достоту наше Сонце з його протуберанцями. А кристамулітовий диск лише виблискує фіалково-рожевим. Що для нього ця мізерна температура, коли він здатний витримати ще півтисячі градусів?!
— Сергію Михайловичу, — сказав лаборант неголосно, коли генератор було вимкнуто і запала дзвінка тиша. — Не знаю, може, я став сентиментальний на старості літ, але мені зараз оце було дещо моторошно. Я ніби вперше усвідомив, що таке ваш кристамуліт насправді, коли не згадувати чисел та графіків… Адже ще трошки — і він витримає температуру поверхні Сонця!
Схвильований тон голосу старого зворушив Сергія. Він узяв Петра Івановича за плечі, посміхнувся.
— Не мій, а наш з вами кристамуліт. Він, може, й витримає. Але, на жаль, не захистить — ні людей, ні апаратури. Ось чому гріш ціна йому в базарний день!.. Давайте-но краще подивимось, що там з нашою платиною.
