Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Риндін боявся навіть запитувати. Він мовчки дивився на передавач. Щось підступало йому до горла, щось заважало дихати…
Гуро поволі зняв шолом. Обернувся до Миколи Петровича. Знов відвернувся, витяг з кишені люльку. І, вже набиваючи її тютюном, сказав крізь зуби:
— Це все, що нам пощастило знайти. Прилад лежав на краю глибокої печери, провалля. Там закінчувались сліди потвори. Ремені на передавачі були розстебнуті!
15. ПОТВОРНИЙ ПЕРЕСЛІДУВАЧ
Зачепившись на бігу за рослину, Василь втратив рівновагу, впав і покотився вниз. Він летів повз пальми, папороть, перекидаючись і марно намагаючись схопитись за щось, щоб зупинитися. Все крутилось навколо нього: папороть, трава, ґрунт. Різкий удар — і все навколо спинилося.
Василь лежав на потолоченій, поламаній папороті. Над юнаком схилилося широке мережане листя дивних рослин, ховаючи його під собою. Віддихуючись, Василь спробував поворушити рукою, ногою. Ні, ніби він нічого не ушкодив… Правда, глухий біль розтікся по лівій нозі. Але це була, звісно, дрібниця.
«Де ж я? — подумав Василь. — Мабуть, упав просто під кручу, випередивши в такий спосіб товаришів. Треба знайти їх і поспішати до ракети. Адже з Миколою Петровичем щось трапилось, йому потрібна допомога».
Василь підвівся, зробив кілька кроків убік, але в ту ж мить знову присів. Дивний шум вразив його. Чути було гучне сопіння, тріщало гілля, наче хтось безжалісно ламав його. Цей шум наближався, сильнішав. Сховавшись за кущами папороті, Василь визирнув і відсахнувся.
На відстані метрів із сто просто на нього швидко сунула страшна потвора, розлючено розкидаючи в усі боки поламані рослини. Її широкі лапи, як велетенські гребінці, розсували гілки дерев. Довгі тонкі вуса обмацували все на своєму шляху. Щелепи розсувалися й стискалися, як ківш екскаватора. Потвора рухалася швидко. Ось один з її вусів, звиваючись у повітрі, майнув зовсім недалеко від Рижка.
Василь здригнувся. Руки його стиснули гвинтівку. Але що можна було зробити гвинтівкою проти такого чудовиська? Він відступив на крок, ще на один, намагаючись відійти вбік. Василь побачив, як страховище й собі змінило напрям — рушило туди, куди відступав він.
Назад, назад! Відступати! Може, потвора ще зверне кудись!..
Потвора раптом спинилась. Вона продиралася крізь дерева, що шкрябали їй боки. Мабуть, це її дратувало. Використати час! Василь круто обернувся і стрибнув убік!
— Ой! — скрикнув він.
Несподівано він знов втратив ґрунт під ногами. Немов прірва розкрилася перед ним. Він вдарився спиною об камінь і полетів униз, у темряву. Щось під ним тріснуло, немов обірвалося. Світле небо, зелене буяння рослин залишилося вгорі. Василь падав, не випускаючи з рук гвинтівки.
М’який ґрунт спинив його падіння. Юнак вдарився не дуже боляче, бо, впавши на похилий ґрунт, прокотився іще кілька метрів. Він знову лежав, не знаючи, де він, куди потрапив.
Густий морок оточував його. Далеко вгорі виднівся світлий отвір: мабуть, звідти він і впав. Природна життєрадісність юнака взяла гору. Він подумав:
«Мабуть, вже набуваю звички падати й не розбиватися. Це ж тільки подумати: двічі за кілька хвилин упасти з таких круч!.. Але — що це за печера?»
Обома руками Василь обмацав навколо себе ґрунт і стіну. Пухка, волога поверхня, кілька камінців. Доведеться, очевидно, ввімкнути електричний прожектор на скафандрі. Але очі юнака вже звикли до темряви. Чи то розвіявся морок? Чому стало краще видно?
Здивованими очима Василь глянув навколо себе. Чому він тепер бачить майже все навкруги? Що трапилось? Звідки взялось це дивне блакитнувате сяйво, що виповнює печеру?..
Нерівні стіни підносилися вгору. На ґрунті — кілька уламків гілля, гниле листя. І просто перед ним починався широкий тунель, що вів кудись у надра. Блакитнувате сяйво розливалось від стін, воно пливло вздовж тунелю. Здавалося, це сяйво випромінювалося камінцями, подекуди повкраплюваними у стіни й ґрунт. Як тисячі світляків, світилися ті камінці.
Ще раз Василь глянув угору. Не можна було й думати повернутись на поверхню тим шляхом. Круті стіни немов сходилися вгорі. Очевидно, лишалося тільки посуватись вздовж тунелю, куди б він не привів.
Обережно, легко ступаючи, юнак пішов уперед і пильно придивлявся, тримаючи гвинтівку напоготові. Вмикати прожектор не було рації: він не допоміг би тут. Тим більш, що блакитнувате сяйво дедалі сильнішало, заливаючи все навколо.
Весь час тунель залишався таким саме широким, як і спочатку. Лише подекуди його стіни трохи сходилися, проте й тут ширина його була не менш ніж два з половиною метра.
«Хто викопав його? — подумав Василь. — Адже цей дивний хід не міг виникнути сам собою, внаслідок якоїсь гри природи».
Ось із стіни стирчить товсте коріння. Воно, напевне, перетинало цей хід — і тепер на ньому легко помітити глибокі подряпини, неначе хтось роздирав його міцними щелепами.
«Безумовно, нора або хід якоїсь велетенської тварини, — знову подумав Василь. — Чи не потраплю я отак просто до її пастки?»
На хвилинку він спинився. Але назад шлях був відрізаний. Тільки вперед, тільки вперед! Іншого виходу не було.
Раптом тунель роздвоївся. Одне його коліно звертало праворуч і йшло вниз; друге — ліворуч, поступово підіймаючись вгору. Василь міркував недовго: йому треба було вибратись на поверхню, докладне вивчення надр Венери не входило в його найближчі плани. Ліворуч, ліворуч, угору!
Минав час. Тунель звивався гадюкою, повертаючи в різні боки. Але весь час він лишався так само широким, весь час лишався сповненим блакитнуватого сяйва. Тепер Василь зрозумів: світилися оті камінці.
Не спиняючись, він виколупав із стіни кілька таких камінців і поклав їх у сумку, що висіла у нього збоку. І враз тривожна думка охопила Василя: чому він не почуває ваги переносного радіопередавача, що висів у нього за спиною?.. Василь помацав рукою. Передавача не було.
Тільки тепер Василь відчув, що він злякався. Адже без цього передавача він не зможе подати звістку про себе. І друга думка: чому він не використав цю можливість, коли був ще на дні ями, куди він упав? Хіба треба було йти цим тунелем? Адже він міг розповісти товаришам по радіо про те, що опинився в ямі, і вони врятували б його. Що передавач зірвався у нього під час останнього падіння, Василь був певний. Значить, він лежить там, на гіллі, яке застилало дно ями…
А може він загубив передавач десь уже в тунелі? Ні, такого не могло трапитись, він би помітив, відчув би падіння апарата. Може, повернутись назад, пошукати передавач на дні тієї ями?..
Рижко спинився, обмірковуючи становище. Так, краще було б пошукати. Зворотний шлях він пам’ятав. Тунель лише один раз подвоївся, лише один раз. Повернутися?
Глибока тиша, що оточувала досі юнака, порушилась. Далеко ззаду почулося важке, уривчасте сопіння. Василь здригнувся: це дуже нагадувало звуки, які робила страшна потвора, що ледве не наскочила на нього там, на поверхні. Швидше вперед! Куди б не привів його цей тунель, тільки б не зустрітись із страховищем!
Рижко кинувся бігти. Ноги його чіплялися за каміння, він спотикався, мало не падав. Але біг далі й далі, спиняючись лише, щоб прислухатися, чи посувається за ним та страшна мара.
І щоразу він чув те саме сопіння. Страховище, очевидно, не відставало від нього. Чи чуло воно його? Чи переслідувало воно незваного гостя у своїй норі, чи просто посувалося до якихось своїх підземних склепів? Василь не знав цього. Але йому лишалося тільки тікати — швидше, швидше!
Здавалося, що потвора наздоганяє Василя. Щоразу, як він спинявся прислухатись, сопіння немов наближалося. І щоразу з новою силою Василь кидався вперед, забуваючи про втому. Гвинтівка обважніла в його руці. Але розлучитись з єдиною своєю зброєю Рижко, звісно, не міг. І, стискаючи її в руці, він мчав далі й далі.
